Вже майже 2 роки українська кіноіндустрія безупинно продовжує випускати весь той вражаючий спадок, який був зафільмований до повномасштабного вторгнення. Стрічка Валентина Васяновича «Відблиск», де він виступає режисером, сценаристом, співпродюсером, операторои і навіть монтажером, також відноситься до цього продуктивного періоду нашого кінопрому.
Вперше фільм був показаний на Венеційському кінофестивалі в 2021 році. Згодом його було продемонстровано на декількох українських кінофестивалях, і.... більш нічого, майже ніякої інформації про дуже очікуваний фестивальний хіт. Склалося враження, що до кінотеатрального прокату він так і не добереться. Але 16 травня стрічка таки вийшла на широкі національні екрани. Навряд чи «Відблиск» зможе стати у нас визначною кіноподією – все таки дуже багато часу минуло від його прем’єри, та й кіно відверто непросте, проте має неодмінно дійти до свого глядача
На екрані події 2014 року, початок російсько-української війни. Хірург Сергій Мельник, якого грає Роман Луцький («Безславні кріпаки», «Віддана»), працює в зоні бойових дій на Донбасі та потрапляє в полон. Там він на власні очі бачить жахіття нелюдського поводження ворога з українськими військовополоненими, але сам залишається майже неушкодженим, бо на війні медик потрібен завжди. Після обміну полоненими Сергій повертається додому. Там, окрім безмежної внутрішньої порожнечі, на нього чекає 10-ти річна донька і колишня дружина Ольга. Важливою сюжетною ниткою через увесь фільм проходить військовий Андрій (його грає актор і військовий Андрій Римарук) – новий чоловік Ольги, якого Мельник зустрів в полоні у росіян і з яким у нього склалися нормальні відносини...
Валентин Васянович максимально прямий, прозорий та відвертий перед своїм глядачем. Режисер давно вибудував свій стиль, свою кіномову, яка сформувалася в «Рівні чорному», повторювалася в «Атлантиді», і фактично викристалізувалася у «Відблиску». Що мається на увазі? Ідеально вибудовані, обов’язково статичні кадри, в яких розвивається кожна окрема сцена, по 4-6 хвилин кожна. Майже повна відсутність крупних планів. Сюжет та сенси передаються не стільки словами, скільки подіями в кадрі або бездією в ньому (розумійте як хочете). Майже повна відсутність музичного супроводу сцен: ми чуємо рівно те, що відбувається зараз. Очевидно, що така стилістика не розрахована на масового глядача, вона фактично позбавлена здатності його хоч якось зацікавити, що, звісно, йде в противагу прагненню будь-яких творців заробити, але чітко вкладається в русло чистого, незалежного, вільного кіномистецтва, представником якого Васянович безальтернативно і є. Картини Валентини Васяновича дуже нагадують кінороботи культового шведського режисера Роя Андерсона. Втім, якщо у Андерсона завжди переважала соціальна сатира, то картини Васяновича, і «Відблиск» не виняток, – це скупчення меланхолії, смутку, роздумів над неідеальною світобудовою і людей, які безпосередньо і боляче взаємодіють з цим безрадісним світом.
«Відблиск» не тільки про війну, він швидше окреслює, досліджує її певні сторони, риси та разючі наслідки. Не просто пригадати стрічку, де ми спостерігаємо за ПТСРом не військового, а цивільного після визволення з полону. Цивільного, який бачить вчинки сепаратистів та росіян і при цьому не може нічого зробити. Батька, який, повернувшись з пекла, хоче налагодити стосунки зі своєю донькою. От тільки як подолати пекло всередині себе і донести до дитини ті цінності про Бога, тіло та душу, в які сам не віриш? Як постійно носити в собі жахливу правду, яку бачив ТАМ, і до якої поки що не готові ТУТ? Як весь час тягнути в собі, поруч із собою, за собою всесвітню порожнечу? Роман Луцький, не впадаючи в емоційні перепади, без театральщини, виважено та зосереджено, і, здавалось б у рамках цілком статичних, малодієвих сцен, живе роллю людини із ПТСР. Такі ролі не прийнято відзначати, хоча дарма.
«Відблиск» – той тип кіно, яке парадоксальним чином живе в досить стислих рамках і в той самий час цілковито позбавлене якихось меж. Кожну сцену можна сприймати або як позбавлений сенсу красивий кадр, в якому мало що відбувається, або як насичену життям, думкою, ідеєю та метафізичною глибиною мініісторію. І правильна відповідь тут відсутня – просто або ти приймаєш, пропускаєш через себе побачене, або залишаєшся байдужим до відстороненого стилю «Відблиску». Ось дівчина грає в пейнтбол, а два чоловіки – її справжній батько та новий батько спостерігають за цим через скло, спілкуючись. Ось лікар їде в машині з пораненим по засніжених полях серед ночі, і попереду невідомий їм блокпост, на якому свої або чужі. Ось вони у полоні разом з місцевим мешканцем (його грає Василь Кухарський, який нещодавно загинув від поранень на фронті) зносять трупи в мобільний крематорій з написом «Гуманитарная Помощь». Ось можливо одна з головних сцен фільму, а можливо сцена ні про що – голуб насмерть вдаряється у скло помешкання Сергія, лишаючи слід на вікні із зовнішньої частини, а чоловік виглядає у вікно та думає що робити із трупом бідолашного птаха. Незважаючи на однакову стилістику побудови кадру та зйомки, кожна сцена містить СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ – буденне, загрозливе, нудне, парадоксальне, іронічне, безжальне, незрозуміле, нестерпне, прийнятне.
Жоден персонаж не скаже зайвого слова, ніхто не проявить якусь надмірну та награну емоцію, ніхто в кадрі не зробить зайвого руху, аби наповнити сцену чимось іще. Ми наче підглядаємо за документованим, знятим прихованою камерою життям Сергія Мельника і його близьких, і як в житті всі емоції, рухи, дії та слова перебувають на своїх місцях, так і у «Відблиску».
Васянович, який, здавалося б, знімає дійсно непросте, нетипове кіно, дає змогу і час розглянути кожну сцену детально, віднайти в ній якійсь непомітні на перший погляд дрібниці, розкласти все на складові та зібрати назад до купи. І все те саме проробити із фільмом – логічним кіноконструктором послідовних сцен, з яких складається історія.
Не можна оминути увагою саму тему та її дотичність до сьогодення. Людина з ПТСР після полону – це об’єктивно некомфортна тема, і та частина фільму, де головний герой перебуває в полоні, сприймається емоційно непросто. Таким чином режисер говорить з глядачем про актуальне, навіть якщо воно для когось незручне або болюче. Актуальність фільму збільшується в рази ще й через те, що зображені в фільмі події 2014 року нічим не відмінні від того, що відбувається зараз.
Це кіно про війну, звичайних людей після жахіть війни та їхню внутрішню безмежну порожнечу. Мовчазну порожнечу, яка роз’їдає зсередини, але з якою можна і треба якось далі жити, особливо коли є задля кого. Порожнечу, яку ми, глядачі, майже не бачимо, але добре відчуваємо, до якої буквально можемо доторкнутися та пропустити через себе завдяки непростій, проте абсолютно унікальній кіномові, кіностилю, в якому знята одна з найважливіший фестивальних кіноробіт України «Віблиск».