З 30 травня у всеукраїнський прокат виходить кінострічка Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш». Yabl поспілкувався з режисеркою про майбутню прем’єру.
– Фільм «Ти мене любиш» — це утопія життя маленької дівчини, що вмить зіштовхується з жорстокими реаліями? Розкажіть про це.
– Для мене цей фільм про кохання, про дорослішання, про розуміння важливих речей, які складають життя і є його головною есенцією. Також це осмислення того, що деякі речі, які тобі видаються важливими є абсолютно другорядними. Фільм «Ти мене любиш» — це про усвідомлення життя й осягнення цінності кохання дівчиною Кірою, якій, як вона каже, майже 17 років.
– Чим саме вас зацікавила ця тема, що захотілося її відрефлексувати, знявши кіно?
– Частково це є моя історія. У мене теж розлучилися батьки як і в головної героїні. Для мене це було досить болісно. Отже, оскільки я пам’ятаю усі смаки цієї ситуації, мені захотілося відрефлексувати та розглянути цю історію не зсередини, як це було в мене, а відсторонено, збоку, з позиції спостерігача, очима головної героїні. Мені здається, що вийшло доволі об’ємно, цікаво і не банально.
– З якими труднощами зіткнутися у ході зйомок фільму?
– Труднощів, насправді, було багато. Найбільша складність з якою ми зіткнутися — пандемія. Тож ми були вимушені спочатку дещо відкласти зйомки, адже епідеміологічна ситуація не сприяла зібранню великої кількісті людей, були певні обмеження тощо. А вже потім був складний, але дуже цікавий виробничий знімальний процес, тож це була свого роду нагорода за наші такі початкові страждання пов’язанні з ковідом.
Проте основна складність чекала нас вже після зйомок, коли розпочалася повномасштабна війна. Ми завершили знімальний процес кіно за чотири дні до вторгнення. Але надалі вивести весь відзнятий матеріал, зібрати його, знайти кошти, аби зробити постпродакшн — стало справжнім квестом. Та ми впоралися. І вже майже за рік, представили наше кіно на одному з найпрестижніших кінофестивалів світу — Берлінале, отже, вважаю, що наша творча команда — молодці (сміється). Насправді ми разом спільно з Family Production, і продюсеркою кіно Анастасією Буковською, ніби перетворилися на таких воїнів, які виборювали можливість завершити своє кіно і зрештою отримали перемогу.
– Чи не боялися потрапити в «збірку» кіно, що ніби ностальгують, а чи романтизують 90-ті? Адже історія не про це, 90-ті стають саме тлом, як, певно, глобальна руйнація внутрішнього та зовнішнього світу героїні.
– Знаєте, у житті я боюся лише щурів та мишей. Інше мене не лякає, адже я роблю все чесно, відверто, безкомпромісно щодо себе, в першу чергу. Я роблю те, що люблю і мені ніколи за це не соромно. Тож не боюся ні фільмів, ні відчуттів чи почуттів. Те, що, до прикладу, героїня їсть жуйку, не є показником ностальгії по 90-тим. Думаю, в тих людей, хто вже бачили фільм, такої думки не виникає. А навіть якби і виникло, то sorry, проте це наше минуле. Ми не можемо відхреститися від нього і зробити вигляд, що його не було. Це були складні, буремні та неоднозначні часи. Тим не менш, то є наше минуле, яке ми маємо цінувати як досвід і робити відповідні висновки.
– Головна мета Кіри — це знайти підтримки та сильне плече на яке можна спертися, коли світ довкола нищиться. Їй так важливо почути «люблю» від батька, матері та хлопця. А кого любить сама Кіра?
– Беззаперечно, Кіра любить життя. Це головна її рушійна сила. Важлива її мотивація йти далі у своїх дослідженнях дорогою життя. Їй усе цікаво, на противагу багатьом сучасним підліткам. Я помічаю у них певну апатію до життя, втрату інтересу, ініціативності, страху майбутнього.
Наша Кіра абсолютно безстрашна і відважна. Вона випробовує та вивчає це життя на дотик, на смак, сміливо кидається назустріч різноманітним пригодам та випробуванням. Насправді, це і моя риса характеру, отже, спільне в нас — це любити життя в усіх його проявах.
– Який головний меседж кінокартини?
– Знаєте, я з тих режисерів, які у своїх фільмах не дають відповіді на запитання, не намагаються чомусь навчити.
Мої фільми — це не проповіді. Радше — сповіді. Я не прагну нав’язати глядачам свої почуття та думки щодо історії, адже кіно народжується саме тоді, коли зустрічається з глядачем.
Це такі тендітні взаємини між аудиторією та фільмом, в яких у результаті може щось народитися у фіналі або ні. Тому я сподіваюся на те, що якісь сенси виникатимуть у серцях і думках глядачів та й у кожного різні, а що вже я собі думаю щодо картини, в цьому контексті не так важливо та і не має інших цікавити, окрім хіба мого психолога (сміється). Отже, я не хочу нав’язувати своє бачення фільму і світу глядачеві. Нехай він в моменті відчує усе сам.
– Який фідбек був від західної аудиторії?
– Щаслива, що західна аудиторія дуже бурхливо і схвально реагувала на фільм, хоч і певні речі для них були незрозумілими. Наприклад, у деяких країнах я пояснювала, що таке комунальна квартира. Казала, що мешканці таких квартир не «шерять» добровільно життєвий простір, а просто вимушені жити разом. У деяких країнах мене запитували, що таке консервовані квашені помідори, які так жадібно їсть один з персонажів фільму, бо в них не існує культури приготування квашених помідорів і вони навіть не уявляють що це, навіщо і яке на смак.
Тож реакції були різні, проте завжди була цікавість, адже фільм дійсно візуально вражає, він дуже красивий та багатошаровий. Фільм наповнений виразними та промовистими деталями побуту, тому, як на мене, він не може лишити байдужими ані наших глядачів, ані іноземців. Адже вони такі ж, як і ми. Теж люблять і ненавидять, переживають щось і так далі.
– Які реакції очікуєте від українського глядача?
– Як і будь-який автор я сподіваюся, що кіно сподобається, що воно викликатиме теплоту у душах глядачів. Вірю, що вони полюблять Кіру, адже її не можна не любити — абсолютно чарівна та справжня. Це кіно я робила, як то кажуть, з гарними намірами та сподіваннями. Ми всі доклали максимум зусиль для того, щоб зробити гарну картину, яка сподобається аудиторії. Маю велику надію, що ми говоритимемо з глядачем однією мовою. Це найголовніше.
– Кіно має відкритий фінал. Це завжди простір для фантазії. Проте ви розповідали, що мали написаних три фінали. Чому вирішили все ж поставити три крапки та як гадаєте, що собі домислять глядачі про майбутнє Кіри?
– Якщо подивитися мою фільмографію, то я завжди роблю відкриті фінали. Мені це подобається, адже я лишаю можливість глядачеві самому вирішувати куди піде головна героїня, знаєте, як у казках: праворуч підеш; ліворуч підеш.
Не хочу нікому нічого нав’язувати, хочу, аби глядач вирішив сам. До речі, це дуже цікаво, тому що є оптимісти, які вважають, що все буде добре, вона зараз як і в попередніх сценах фільму все вирішить і все зробить класно, правильно з чийогось погляду, а є ті, хто скаже: «Та невже вона це зробить!», проте, що саме — не буду спойлерити. Тож коли український глядач побачить фільм, ось тоді ми і зможемо зрозуміти чи ми оптимісти, чи реалісти, чи ми все ж таки песимістично налаштовані на життя. Саме цим, як на мене, фінал і цікавий, адже він інтригує.
– Чому варто подивитися це кіно сьогодні? Адже фактично зараз ми так само живемо на зламі епох.
– По-перше, «Ти мене любиш» — це дуже красиве кіно. По-друге, це кіно дуже чесне, відверте та зроблене з великою ніжністю і любов’ю. Мені здається, що зараз це велика цінність. Коли ми нарешті бачимо щось не фейкове, не штучне, не інстаграмне, а дуже щире і зроблене від усього серця. Думаю, що ці півтори години фільму глядач проведе у своєму дитинстві, ще й такому різному. Не те, щоб там якомусь безхмарному та позитивному — ні. Різному та неоднозначному. Але абсолютно точно — бурхливому, цікавому та істинному. Для мене дитинство — це такий щемкий період життя. Тож я намагалася саме так і відтворити його на екрані. У ході написання сценарію мені було важливо, аби ця відвертість і справжність лишилися у фільмі і були відчутні. Це така моя пісня про прощання з дитинством.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова
Фото надані FILM.UA