Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA рік за роком свідчить, наскільки точним попаданням у час та простір вітчизняної сучасності можуть виявитися фільми, присвячені далеким від нас куточкам землі. Стрічки про спадщину тоталітарної епохи і колоніалізму, про тиранічні режими та вуличні протистояння з владою, про кровопролитні війни і біженців, у яких би «екзотичних» краях не відбувалися події, незмінно викликають у аудиторії «Докудейзів» почуття причетності, сприймаються як відображення того, що доводиться переживати нашим співвітчизникам. І, звичайно ж, особливого значення набувають покази українських картин, досить згадати торішню національну прем'єру фільму, який викликав чи не найбурхливішу реакцію глядачів за всю історію фестивалю, «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова.
У рамках 21-х «Докудейзів», які пройдуть з 31-го травня по 9-те червня (фестивальним центром стане кінотеатр «Жовтень», покази пройдуть також у «КІНО42» та Будинку кіно, значну частину фільмів можна буде переглянути на онлайн-платформі фестивалю), буде представлено 62 фільми, зняті у 34-х країнах, у тому числі 19 українських картин.
Пропонуємо добірку найцікавіших стрічок Національної конкурсної програми та найбільш примітних на нашу думку фільмів з інших програм. Проте закликаємо читачів, не обмежуючись нічиїми рекомендаціями, відправитися в десятиденну кіномандрівку гарячими точками та хвилями історичної пам'яті, які, як це щоразу буває на «Докудейзах», дозволять не тільки краще перейнятися розумінням недосконалостей сучасної цивілізації та пороків людської природи, а й познайомитися з винятковими прикладами героїзму та милосердя, здатністю наших ближніх брати гору над наймогутнішими з темних сил.
«Мирні люди», Канада-Франція-Україна, режисер Оксана Карпович. Фільм-відкриття
Стрічка Оксани Карпович, що набула неабиякого розголосу, вибудувана на перехоплених розмовах російських військових зі своїми рідними, розмовах, які супроводжують кадри зруйнованих українських міст та селищ. Якщо в міжнародному прокаті фільм названий «Intercepted» («Перехоплено»), то його вітчизняна назва підкреслює центральну тему – шокуюче єднання співрозмовників у сприйнятті того, що відбувається, готовність дружин і матерів окупантів виправдовувати і вітати найжахливіші військові злочини. Скорботна нечутливість цієї сімейної згоди лише зрідка переривається спалахами рефлексії солдатів, що висловлюють страх смерті або неприйняття вчиненого, і вигуками протесту їхніх близьких – або їхнім мовчанням.
«Мирні люди» не тільки позбавляють аудиторію ілюзій (які навряд чи збереглися у багатьох українців після перших місяців вторгнення) про виключну відповідальність за війну політичного керівництва рф, але й виразно свідчать про те впадіння у варварство, до якого призводить не руйнування інституцій, а, навпаки, послідовне та жорстке насадження інституціями тоталітарної держави шовіністичної та ксенофобської ідеології. Очевидно, члени екуменічного (релігійного) журі Берлінале, що відзначили стрічку Карпович спеціальним дипломом, оцінили саме її універсальний характер, який дозволяє побачити в путінських солдатах з їхніми рідними, що вітають військові звірства, відповідності у далекій і близькій історії, образи тих, хто підпорядковує свою волю ідеологічній пропаганді та національним міфам, від більшовицьких орд та Вермахту до бойовиків ІДІЛ та ХАМАС з тріумфуючими натовпами їхніх «мирних» прихильників.
«Трохи чужа», Україна-Німеччина-Швеція, режисер Світлана Ліщинська. Національний конкурс
Центральна тема «Докудейзів» цього року, культура пам'яті та її взаємодія із драматичними подіями сучасності, виступає лейтмотивом багатьох українських картин, зокрема роботи Ліщинської, присвяченої сім'ї постановниці. На її прикладі вона досліджує складну, болісну проблему культурної ідентичності.
Світлана, її мати, її дочка та онука, уродженці Маріуполя (робота над фільмом почалася задовго до повномасштабного вторгнення і продовжилася, коли його героїні вже були змушені залишити рідне місто) у своїх роздумах, розмовах та суперечках обговорюють вплив радянської ідеології, досі невикорененої, і пропаганди путінської рф, шукають свідчення їхньої дії на власні переконання і осмислюють, як змінювалося ставлення кожної з них до історії та сучасності, як зміцнювалися їхні патріотичні почуття у міру того, як російська агресія ставала дедалі очевиднішою.
«Фрагменти льоду», Україна-Норвегія, режисер Марія Стоянова. Національний та міжнародний конкурси
Змонтований з уривків відеощоденника батька постановниці, знятого з 1986-го по 1994-й роки, фільм показує сімейне відображення великої історії з крахом радянської імперії та першими роками Незалежності. Пошук втраченого часу обертається закликом до діалогу між поколіннями, якими б різними не були їхні світовідчуття і досвід, до набуття взаєморозуміння, настільки важливого тепер, коли режим, що здавався навіки зруйнованим, знову загрожує нам у колишній могутності і нелюдяності.
Особиста, інтимна інтонація картини здатна знайти відгук і в тих, хто колись сам відчув тривоги та надії переломної доби, і в молодих українців, над якими так чи інакше тяжіють переживання та погляди батьків; у тих, кому є, що згадати, і у тих, хто хоче краще відчути минуле близьких людей та своєї країни.
«Висота», Україна-Франція, режисер Максим Руденко. Національний конкурс
Фільм Максима Руденка розповідає про літнього тренера зі стрибків з трампліна Василя, який працює в дитячій спортивній школі в Карпатах, самовіддано і незворушно готуючи чергового багатообіцяючого юного претендента для досягнення чемпіонських висот у ситуації майже катастрофічного розвалу національної спортивної інфраструктури. Зображення становища у досить нішевому виді спорту стає у Руденка виразною, пронизаною сумним гумором та ліризмом, метафорою української дійсності, досягнення якої зазвичай завдячують зусиллям ентузіастів, до подвижництва відданих своїй справі, які не одержують належної підтримки від державних інституцій, а то й від свого оточення.
Незважаючи на представлені в оповіді яскраві прикмети карпатського сільського життя, важко позбутися враження схожості того, що відбувається, з реаліями вітчизняного кінопроцесу і взагалі культурної сфери, де необхідний не просто талант, але залізна сила волі і самовідданість. Водночас фільм передає, що таке на перший погляд незавидне, невдячне заняття героя є і благословенням, адже Василь зробив своє захоплення професією, а професію – способом життя.
«Все має жити», Польща-Україна, режисери Тетяна Дородніцина та Андрій Литвиненко. Національний конкурс
Подібно до Василя з попередньої стрічки, героїня картини Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка зуміла вибудувати своє життя у повній відповідності зі своїм покликанням. Важкоатлетка Анна Куркуріна, триразовий чемпіон світу з пауерліфтингу, що розробляє індивідуальні програми для людей з інвалідністю, відкрита лесбійка, використовує свою популярність і для ще одного свого захоплення– зоозахисту.
З початком вторгнення ця випускниця кафедри зоології Донецького університету, яка встигла до початку спортивної кар'єри попрацювати вчителем біології у школі та співробітником відділу хижих тварин Миколаївського зоопарку, береться за порятунок поранених та залишених господарями тварин.
Nice Ladies, Нідерланди-Україна, режисер Марія Пономарьова. Національний конкурс
Марія Пономарьова знаходить у Харкові досить самобутній прояв настільки, здавалося б, далекого від вітчизняних традицій культурно-спортивного феномену, як чирлідінг – команду «Nice Ladies», що складається з учасниць за п'ятдесят, яскравих, харизматичних і впевнених у своїй здатності не тільки зламати вікові стереотипи своїх співвітчизників, але й заткнути за пояс суперниць на європейському чемпіонаті. Однак війна стає на заваді їхній підготовці до змагання і змушує частину команди шукати порятунку за кордоном, тоді як інші залишаються у місті, що зазнає варварських обстрілів.
Згодом героїні вирішують відновити тренування, проте їхня єдність порушується не лише очевидними технічними складнощами, а й таким знайомим багатьом з нас розладом між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився.
«Більше за травму», Хорватія, режисер Ведрана Прибачич. Міжнародний конкурс
Стрічка хорватської документалістки присвячена одному з найстрашніших спадків будь-якої війни – тим перенесеним трагедіям, які продовжують тяжіти над життям тих, хто вижив, і через десятиліття після останнього гарматного залпу. У центрі оповіді – жінки з Вуковара, які збираються на своєрідну групову терапію, щоб розповісти і осмислити те, через що вони пройшли в ході хорватсько-сербської війни у 1990-ті і що продовжує визначати їхнє існування, їхнє особисте життя, взаємини з оточуючими та сприйняття себе: вбивства їхніх сімей, полон, групові зґвалтування та тортури, за чим нерідко слідувала соціальна ізоляція, відсутність розуміння та зневага з боку співвітчизників.
Героїні переживають своєрідний процес звільнення, відокремлюючи себе від своїх травм, при цьому черговим, але необхідним випробуванням виявляється їхнє зіткнення одна з одною, конфлікт тих культурних ідентичностей, які, згідно з невикорененими пропагандистськими міфами, спричинили війну.
«За зачиненими дверима», Бразилія, режисер Жуан Педро Бім. Програма «Docu/Арт»
Бразильський режисер проводить у своєму фільмі свого роду сеанс чорної магії з її одночасним викриттям – тої магії пропаганди, за допомогою якої тиранія прагне перетворити в нашій свідомості реальність на картини процвітання та загального достатку. Візуальний ряд стрічки вибудуваний на фрагментах з агітаційних фільмів і репортажів, що оспівують благоденство та злагоду, які панують у Бразилії в кінці 1960-х років – років, що насправді були часом найжорстокіших репресій, військової диктатури та найактивніших виступів опозиції.
Як звуковий супровід цих ідилічних образів виступає аудіозапис, що був зроблений у 1968-му році і довгий час залишався прихованим, на таємному засіданні уряду, під час якого було прийнято один із найжорстокіших законів щодо придушення інакомислення.
«ДНК гідності», Швейцарія, Ян Баумґартнер. Програма «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя»
Стрічка швейцарського режисера оповідає про будні Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти, яка займається пошуком тіл жертв військових конфліктів і природних катаклізмів. Приводом для започаткування цієї міжурядової організації колись послужило зникнення десятків тисяч людей під час Балканських воєн. Герої Баумґартнера, співробітники комісії, ведуть пошуки на місцях боїв, масових страт та індивідуальних розправ, що відбулися у Хорватії, Боснії та Сербії тридцять років тому.
Відшукуючи та ідентифікуючи останки, що часом зводяться до кількох кісток, криміналісти-археологи несуть гірку втіху їхнім близьким, дозволяючи їм поховати загиблих рідних на цвинтарях та у своїх душах.
«Київські файли», Нідерланди, режисер Вальтер Стокман. Програма «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя»
Фільм Вальтера Стокмана присвячений найбільш незручній, непопулярній, дражливій темі радянського минулого – проблемі участі звичайних громадян, включаючи наших співвітчизників, у функціонуванні репресивної машини режиму. Витягуючи з архіву КДБ кілька цікавих і при цьому цілком типових історій, Стокман відшукує їхніх героїв, які через десятки років згадують про події, що радикально змінили їхнє життя, події, в яких одні з них виявилися жертвами, інші ж стали помічниками катів.
«Київські файли» спростовують комфортні уявлення про те, що переслідування, стеження та доноси були справою виключно чужоземців, і порушують питання відповідальності, вибору кожної людини, показуючи при цьому, що навряд чи ми маємо право оцінювати зроблений іншими вибір, ігноруючи умови, в яких цей вибір було зроблено.
Повна програма та розклад показів представлені на сайті фестивалю.
Кадри з фільмів: вебсайт Docudays UA