Нещодавно у Національному центрі театрального мистецтва імені Лесі Курбаса відбулася прем’єра моновистави «Боятися немає сенсу» у режисурі та виконанні ветерана АТО – Андрія Іванюка. Це вистава-стендап київського театру One, що реалізована у межах проєкту «Неназвана війна». Автор через іронію, гумор та сміх розповідає про життя на передовій.
Отже, за наступні дев’яносто хвилин ви почуєте низку історій. Разом з актором пройдете увесь шлях воїна. З жартами та абсурдно-комедійними ситуаціями на тлі війни. Колоритно і контрастно. Обережно, у виставі використовується ненормативна лексика. Обережно, у виставі використовується чорний гумор. Обережно, адже просміявшись усю виставу – вийдете геть невеселим. Але гумор – це єдине, що є в них, бійців, є, що тримає їх подалі від зневір’я, пригніченості та апатії.
Сценічне рішення мінімалістичне: три стільці, два з яких зберігають на собі елементи військового побуту, один вже від початку займає актор у формі, що сидить спиною до зали, а на стіні проєкція, що час від часу транслюватиме сцени з фільму «Східняк», Андрія Іванюка. Власне, автор зауважує, що вистава «Боятися немає сенсу» є приквелом до фільму.
Лунають вибухи і актор з позивним «Режисер» починає історію.
«Так. Це все присутнє, але ветерани, коли зустрічаються, рідко згадують втрати, бої, наступи, відступи. Найчастіше вони згадують веселі і кумедні історії. Ви запитаєте, як можна сміятися з такого страшного слова «війна». Можна. Не лише можна, але й треба. І я в жодному разі не насміхаюся. Сміх – чудова вакцина від психологічних атак ворога. Веселий, усміхнений і життєрадісний воїн чудово захищає не лише себе, але й свою країну. Тож розкажу вам свою історію».
Вона поділена на чотири акти: мобілізація, «учебка», АТО, нуль. Отже, 2015 рік, він – актор Театру юного глядача мобілізується, аби йти боротися за Україну. Рожеві окуляри одразу падають і наш герой потрапляє простим піхотинцем в обставини, до яких, виявляється, геть не готувало життя. Він каже про різницю життя цивільних та військових і це болісне «до» та «після».
«Ти до останнього не одягаєш форму. Тому що ти хочеш бути тут. Ти хочеш жити цими проблемами. Війна – це не романтика. Це щоденна, щосекундна важка праця».
Автор змальовує усі ситуації пов’язані з мобілізацією, ті історії, які ми щоразу чуємо і постійно думаємо, чи взагалі таке можливо: наприклад, про усі етапи проходження медкомісій, всезагальних зібрань та переїздів, «тонкощі» навчань, розподіл, побратимів, про побут, звичаї та правила, про святкування днів народжень, наступи, обстріли тощо. Він говорить про це з посмішкою, десь з щемкістю. Проте завжди – щиро.
«Далі було відправлення в частини, де вже безпосередньо мали проходити військову службу. На ранок з зібраними речами на КПП обіймалися, обмінювалися номерами телефонів, тиснули одне одному руки, обіцяли, що обов’язково зустрінемося після і плакали. А ще вслід кидали монети. Одного прекрасного ранку я, Джек і Міхалич – мої побратими – дійшли до КПП, нам віддали честь, ми вийшли за ворота, проте нам услід ніхто не кидав монети. Адже ми відправлялися останніми. І прямісінько у зону АТО».
Саркастична сповідь одного, а насправді багатьох військових. Ці історії покликані не зняти напругу чи показати, що на нулі не все так погано, ні. Але ці розповіді заради того, щоб відрефлексувати, видихнути. Не нам, цивільним. Бійцям. Це нагадує усім відомий фантастичний роман, де за допомогою нехитрого закляття перетворювали страх на сміх, аби побороти свого ворога. Жартуєш, отже, ще маєш зв’язок з реальністю, здоровий дух і ще тримаєшся. Жартуєш, отже, знаєш як собі допомогти морально все це винести. «Війна – це коли ти живеш від ранку і до вечора, і звечора й до ранку».
У цій виставі є концентрат жаги до життя та стійкості духу попри все. Не бійтеся йти на неї, подумавши, що ця оповідь вас боляче вразить. Кожна, направду, дика історія – збалансована іронією.
Автор вистави гарантує, що вона знімає стрес. Щоправда, цивільні не завжди сприймають її легко. Були глядачі, які жодного разу не посміхнулися, так сильно їх вразило почуте. Адже усі ці історії – не вигадка. Але це саме ті розповіді, які неодмінно мають бути почутими, бо вони відбуваються не десь там, а тут і зараз. Іноді страшно допускати сміх з того, що відбувається на війні, а проте, чи не страшно бійцям щораз йти у новий бій? Коли ніхто не знає, чим все завершиться цього разу. Тож всі ці жарти не про знецінення, а про висвітлення, надання розголосу та, власне, терапію.
Наш «Режисер» говорить швидко, ніби боїться не встигнути розповісти історію, а ще часто на високих тонах. Певно, це справжній крик душі, внутрішнє бажання поділитися досвідом та розділити з кимось власний травматичний спогад, через комедію, через пародіювання, через жарти, через сміх. Кажуть, в театрах давньої Греції катарсис відбувався через трагедію, в нас же не лише.
У фіналі розповіді на екрані оживають фотоспогади нашого актора з передової – побутові, живі, справжні. Завершивши виставу, актор скромно дякує присутнім, що розділили цей вечір з ним та просить лишити відгуки. Тихо і майже непомітно зникає за кулісами.
Подібні вистави відвідувати варто, аби говорити з очевидцями про події, які наразі відбуваються. Лінія фронту набагато ближча, аніж здається. Враховуймо це щораз, як починаємо забувати, і дякуймо усім воїнам, які стоять на сторожі нашої країни та щодень наближають нашу перемогу.
Слідкуйте за оновленнями графіків показів вистави-стендапу «Боятися немає сенсу» на сторінці театру One.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова
Фото: Instagram театру One