Новий фільм Тоні Ноябрьової здається (принаймні, на перший погляд) протилежним до її дебюту «Герой мого часу», хоча дія знову розгортається у впізнаваних і при цьому непарадних ландшафтах Києва. Замість провінціала Жоріка з «Героя», сучасника глядача, що прагне підкорити столицю із бадьорою самовпевненістю Степана Радченка, в центрі оповіді «Ти мене любиш?» опиняється юна киянка Кіра, чий шкільний випуск припав на передостанній рік існування Радянського Союзу (про що навряд чи може здогадатися вона сама чи хтось з гостей, що заповнили простору квартиру її батьків, які відзначають 19-річчя свого весілля).
Сім'я героїні з її головою, успішним режисером, і все їхнє оточення видаються гранично далекими від соціально-політичних стихій, які ось-ось змітуть звичний світ «розвиненого соціалізму», чиї прикмети раз за разом виникають на периферії дії, від позивних радіо «Маяк» до просторікувань університетських лекторів про звірині закони, що панують у буржуазному суспільстві «наших ворогів». Тим часом, на святі з нагоди «гранатового весілля» з'являється і вісник прийдешньої епохи, який з порога обриває промову дідуся Кіри, поважного ветерана війни і соцпраці, вигуком про віскі та інші гостинці, привезені ним із Франції. З цим порским «другом сім'ї» Вороніним – до якого, не встигає він розпакувати подарунки, один з гостей звертається з проханням допомогти в придбанні валюти – героїня, немов із бісом-спокусником, приречена зустрічатися на поворотах сюжету.
Як би там не було, перш ніж почне тріщати по швах держава, розвалюється родина Кіри: батько йде до молодої коханки. Вражена цим вигнанням з раю дитячих уявлень про подружнє щастя батьків (не менш ілюзорне, ніж уявлення про дружню сім'ю народів), і, можливо, ще більшою мірою прагнучі покарати батька і матір, які, з'ясовуючи стосунки, нехтують її відчайдушними намаганнями їх помирити, дівчина вдається до спроби самогубства. І хоча цей радикальний крок не може врятувати сім'ю, він допомагає Кірі знайти під ногами грунт завдяки знайомству з привабливим лікарем «швидкої допомоги». Принаймні, вона сповнена найрайдужніших надій, коли згодом з'являється на порозі його кімнати в комунальній квартирі з пропозицією жити разом. Молодий медик здається радше спантеличеним, ніж зраділим, але й саму Кіру очікує чимало несподіванок у її спробах налагодити побут на новому місці.
Автори передають фактуру тридцятип'ятирічної давності з надзвичайною виразністю та точністю. Мріяння про краще завтра, посланнями яких у пляшках, принесеними з невідомого, але вже близького світу, виступають бляшанки пепсі-коли, джинсові куртки та відеокасети, умови та звичаї комунальних квартир з набором індивідуальних сидінь у загальній вбиральні, мародерство, яким піддається майно тих, хто виїжджає (точніше, рятуються втечею) на ПМП за кордон, черги в магазини, які займаєш перш, ніж з'ясовуєш, «що дають», саму атмосферу розгубленості та занепаду перегляд фільму Ноябрьової дозволить одним глядачам зрозуміти та відчути, іншим – згадати і ніби пережити заново.
Переломна, безпритульна епоха не залишається тлом, декораціями історії дорослішання – колективні надії та розчарування римуються з переживаннями Кіри, яку підштовхує до самостійного життя не лише розлад між батьками. Дочка шанованого кінематографіста, яка вивчає акторську майстерність, як і безліч її однолітків по всій приреченій імперії, одного дня виявляє, що перед тим поїздом, який мав невдовзі повезти її колією професійної рутини, розібрано рейки.
Не краще почувається і старше покоління. Батько героїні з прикрістю відмахується від дружини, що пропонує звернутися за роботою до Вороніна («я художник, а не банкір»), але, схоже, перебуває у повному замішанні стосовно подальших творчих планів і продовжує відвідувати кіностудію не для роботи над новим фільмом, а для узливань у колі колег, що знаходяться у такому ж сум'ятті, та участі в закритих переглядах вже відзнятих стрічок, які безнадійно застаріли ще до виходу в прокат. У самої ж Кіри небагато способів долати важкі часи, окрім фантазій про запрошення зніматися і спроб у розмові з коханим відтворити материнську тактику, вмовляючи його слідувати духові часу і зайнятися торгівлею. «Що я можу продати, фонендоскоп?» – сердиться той, всупереч усім катаклізмам не відчуваючи сумнівів у своєму покликанні.
Як і Жорика з «Героя мого часу», Кіру складно уявити учасником драматичних звершень доби, проте ця «негероїчність» і робить центральну персонажку фільму особливо достовірною, близькою для більшості тих, хто став свідком присмерків СРСР і перших років Незалежності, і кому, подібно до персонажів стрічки, вітер змін приніс значно більше побоювань та поневірянь, аніж піднесення.
Втім, розказана Тонею Ноябрьовою історія впізнавана і поза історичним контекстом. Вона розповідає про такий знайомий більшості з нас пошук свого місця, про набуття чуттєвого досвіду, про наростання почуття неприкаяності, залишеності, про бажання знайти в партнері покращену версію батька. Виконавиця головної ролі Карина Хімчук чудово передає суперечливі переживання своєї героїні з її жагою домогтися незалежності та відчайдушним бажанням досягти впевненості у коханні та схваленні оточуючих, з її спалахами гніву та безоглядним співчуттям, з її поступовим усвідомленням непозбутнього розриву між нашими сподіваннями та реальністю.