Наприкінці квітня в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки відбулася прем'єра вистави «Отелло» за однойменною п'єсою Вільяма Шекспіра. Режисер-постановник Давид Петросян, запросив глядачів доєднатися до справжньої подорожі морем життя і задуматися над тим, що неминуче призводить до трагедії та чим це може бути корисним для нас сьогодні.
П'єсу «Отелло» Шекспір написав на початку XVII століття. Оригінальний сюжет розповідає про генерала-мавра Отелло, який повертається після війни й одружується з донькою венеційського сенатора – красунею Дездемоною. Однак помічник головного героя Яго, невдоволений своїм становищем і кар'єрними перспективами, вирішує помститися Отелло. Він змушує мавра сумніватися у вірності Дездемони, вдаючись до хитромудрих інтриг і маніпуляцій. Отруєний ревнощами, Отелло власноруч вбиває кохану дружину, а дізнавшись правду, накладає на себе руки.
Сучасна українська постановка відтворює класичний сюжет, втім Петросян надає історії нової глибини, проводячи тонку паралель із нашими реаліями, рефлексуючи на повоєнні часи. «Отелло» ставить перед глядачем кілька гострих питань, зокрема: що чекає на суспільство після перемоги? Як не втратити довіру одне до одного та не піддатися на провокації, здатні зруйнувати навіть найміцніші узи?
«Важливо, що події п’єси починаються з перемоги у війні. Одразу після неї один із героїв намагається вибити собі місце під сонцем – шляхом інтриг, наклепів, підбурювання суспільства. І, власне, жертвою цієї майстерно розіграної партії стає генерал, який цю перемогу здобув, – пояснює режисер. – Я не хочу говорити, що сьогодні ця історія пророча, але це серйозне попередження, привід замислитися над проблемою довіри одне до одного і над тим, які випробування чекають на нас після Перемоги».
Центральний образ вистави – корабель з вітрилами, палуба якого нахилена до публіки. Саме через цей образ сценографині Даниїлі Колот вдалося майстерно передати усі метаморфози, які відбуваються з головним героєм. На початку Отелло постає переможцем, впевненим у собі полководцем, що повертається з чергової звитяжної битви – його величний «корабель» впевнено несеться вперед із розкритими вітрилами. Втім, щойно в його душу починають закрадатися сумніви і ревнощі, а любов змінюється злістю та ненавистю, вітрила перетворюються на брудне ганчір'я – їх вщент руйнує внутрішня війна Отелло. По центру сцени стоїть рояль – естетично важливий елемент декорацій, який актори вміло обігрують у ході вистави: він і знаряддя кари, і сцена для танцю Дездемони, і згодом її труна…
Костюми персонажів поєднують елементи венеціанського карнавалу з відлунням недавньої війни. Пошматовані кулями та вогнем пастельні камзоли, мережані кривавими слідами мантії – усе це нагадує про криху реальність, що причаїлася за ошатними декораціями. Музичне оформлення композиторки Сусанни Карпенко, що включає традиційні інструменти країн Сходу, як-от, приміром, арабський уд, а також скрипку, віолончель, фортепіано, колісну ліру та акордеон, занурює глядача в атмосферу доби Середньовіччя та слугує майстерним відображенням почуттів героїв.
Вистава починається словами: «Буря буде!», готуючи кмітливого глядача до бурхливого і психологічно важкого сюжету. Головну роль Отелло втілює актор Олександр Яцентюк, відомий широкому загалу за фільмом «Памфір». На початку його герой доволі стриманий, іноді навіть занадто, тихий і мовчазний. Війна його виснажила, як зовні, так і зсередини, і тепер він шукає прихистку та втіхи в обіймах коханої дружини. Час від часу, персонажу бракує експресії, емоційного зламу, через що він подекуди видається надто м'яким, не схожим на потужного лідера.
Чого не скажеш про роль головного антагоніста – підступного прапорщика Яго, яку блискуче виконує Олександр Форманчук. Яго – справжнє уособлення зла, віртуозний лицемір і майстер інтриг. Він уміло грає на людських слабкостях, розставляє пастки, плете павутиння брехні. Саме Яго стає своєрідним метафоричним відбиттям альтер-его Отелло (що виявляється навіть у співзвучності його імені з «его»), втіленням його прихованих страхів і підозр.
Актриса Ольга Голдис філігранно створює зворушливий, чуттєвий і трагічний образ Дездемони. Її героїня – чиста, довірлива, сповнена щирої любові до Отелло. Вона до останнього не розуміє, що коїться в душі чоловіка, і сліпо вірить у можливість щасливого кінця. Але марно. Однією з найсильніших і найбільш вражаючих сцен у виставі можна вважати сцену вбивства Дездемони. В ній сконцентрований увесь розпач, вся трагедія і біль цієї історії. «Ти перед сном молилась, Дездемоно?» – загрозливо питає мавр. Поряд з ним смиренно завмирає його дружина, яку він згодом вбиває її ж хустиною.
Не можна не відзначити метафоричність та багатовимірність постановки. Протягом вистави змінюється колір хусток Дездемони. Спочатку вона постає перед глядачем у білій легкій хустці, що символізує її внутрішню чистоту. У міру того, як розвиваються події, колір змінюється на червоний, втілюючи ревнощі та недовіру Отелло, а також кров, якою ще не раз обіллється серце юної Дездемони. Незадовго до своєї смерті, вона зриває з себе чорну хустку – образ тяжкого і несправедливого кінця.
Певним недоліком постановки можна вважати її затягнутість (майже 3 години). Подекуди дія розвивається надто повільно, глядачеві бракує динаміки й напруги. Іноді здається, що історію можна було б розповісти компактніше, сконцентрувавшись на найважливіших сюжетних колізіях.
Та попри все, «Отелло» Петросяна – безперечно, вагома театральна подія. Вистава порушує одвічні проблеми довіри, любові, зради, чесності із самим собою. Вона гостро резонує з сучасними українськими реаліями, змушує замислитися над тим, як протистояти злу і не втратити людяність навіть у найскладніші часи.
Кому сподобається: шанувальникам психологічного театру, поціновувачам класики в сучасній інтерпретації.
Кому не сподобається: тим, хто полюбляє легкі вистави.
Автор матеріалу: Анастасія Щукіна
Фото: вебсайт Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки