У ході Дев’ятнадцятого конкурсного відбору кінопроєктів Yabl мав розмову з очільницею Державного агентства України з питань кіно. Про сучасне українське кіно, перспективи розвитку, міжнародну співпрацю та майбутнє кінематографії детально поговорили з Мариною Кудерчук.
– Розкажіть про основні пріоритети та завдання, які стоять перед Держкіно на цей рік.
– Найважливішим пріоритетом є популяризація країни через кінематограф. Ми даємо контент нашій аудиторії і в Україні, і за кордоном теж. Наше основне завдання – це підтримувати сферу і давати можливість тим фахівцям, які залишилися в країні, працювати. Протягом 2022-2023 років нам все ж вдалося завершити певні проєкти, що були розпочаті до війни. 2024 рік більш оптимістичний завдяки тому, що збільшилося фінансування на рік і ми мали змогу провести конкурс проєктів.
– Наразі вже пройшли дні пітчингів Дев’ятнадцятого конкурсного відбору кінопроєктів. Як відбувався процес відбору фільмів для отримання державного фінансування?
– Так. Спочатку був перший етап – подача на конкурс проєктів і технічний відбір. За другим етапом обиралися незалежні експерти, які читали кожну категорію. Потім оцінені проєкти передавалися на розгляд Раді з державної підтримки кінематографії і отримували допуск до пітчингу. Згідно з порядком конкурсу, прохідний бал був 11 і вище. Ми мали 122 проєкти.
– Якщо суд зупинить повноваження Ради з державної підтримки кінематографу, які будуть ваші дії?
– У випадку припинення дії повноважень Ради, конкурс буде призупинено на етапі оцінювання пітчингу. Завершення конкурсу відбудеться вже новим складом Ради.
– Які були очікування від пітчингів?
– Цей конкурс спрямований на виробництво контенту з історичним та патріотичним контекстом, проте, на жаль, мало фільмів саме підліткових та дитячих.
Хочеться, аби українська молодь зростала на національних кінокартинах.
– Які це мають бути кінокартини?
– Наприклад, біографічні, про історичні постаті, які створили щось фундаментальне. Нещодавно я була на прем’єрі фільму Любомира Левицького «Ми були рекрутами» – про Третю окрему штурмову бригаду.
Ти бачиш молодих хлопців та дівчат, які йдуть захищати країну, і їхні очі, які горять жаданням свободи та незалежності. І це мотивація для всіх, як на мене. Це герої нашого часу.
Знаєте, мені згадалось як ще до початку повномасштабної війни, у Запоріжжі ми робили День героїв Крут, на заході були присутні ліцеїсти для яких показували фільм «Крути 1918» Олексія Шапарєва. Після фільму троє хлопців 16-17 років вийшли на сцену і сказали: «Ми хочемо усім жінкам України пообіцяти бути схожими на цих хлопців з фільму. І якщо буде потрібно, ми готові вас захищати». Цей внутрішній дух хлопців ще тоді надихнув вести комунікацію з режисерами та продюсерами, що потрібно більше виробляти саме такого кіно. Нещодавно, до речі, завершилося виробництво документальної стрічки про Івана Марчука – живу легенду, яку знають у всьому світі. Таких фільмів має бути більше, щоб глядачі дивилися і пишалися тим, що живуть в одній країні з такими людьми.
– Якщо говорити про новий контент і відкриття персоналій у сфері кінематографії, то як сприяти підтримці та розвитку молодих талантів?
– Щороку є стипендії Президента України для молодих митців і в межах кожного конкурсу є категорія для дебютантів, які матимуть можливість зняти свій перший фільм за державні кошти.
– Як оцінюєте поточний стан української кінематографії? Які головні досягнення та виклики?
– Головне випробування полягає в тому, що в країні стало складно знімати кіно. І лиш невелику частку проєктів художніх картин та серіалів, змогли зняти тут. Звичайно, в останні роки більше уваги приділяється документалістиці. По-перше, це правильно і очевидно, адже це наша історія, а, по-друге, коли закінчиться війна, ці документальні кадри стануть основою художніх фільмів, які будуть зніматися – про історії людей, про боротьбу українців за свою свободу, незалежність та за свої землі.
– Як зараз, у часи повномасштабної війни, впливати на виділення фінансування на кіновиробництво?
– Щоби впливати, потрібні аргументи.
Потребу у фінансуванні доводимо тим, що люди ходять в кіно і прагнуть дивитися наші українські фільми. Й у світі також.
31 березня 2022 року ми запустили благодійний марафон «CinemAid Ukraine», який мандрував країнами Європи, Америки та Азії. Перший показ був у Канаді, другий показ був у Варшаві, офіційне відкриття якого відбулося фільмом «Щедрик» Олесі Моргунець-Ісаєнко. Марафоном ми охопили більше 100 країн. Сподіваємося, що й надалі в нас буде більше можливостей для запуску проєктів, аби світ не забував про Україну.
– Як ви ставитеся до того, що зараз деякі кінематографісти вирішують знімати на тему війни саме художні картини? Адже вже котрий рік ведуться дискусії щодо того, чи варто знімати художні фільми на тему війни, чи наразі єдиним допустимим варіантом є якісні документальні стрічки?
– Глобально про війну, на мою думку, ще зарано знімати. Має пройти час, де точкою відліку буде завершення війни. Сподіваємося, що наша перемога близько.
Знімати художні фільми чи серіали саме про історії людей, які живуть в часи війни, як на мене, необхідно.
– А як наразі виглядає співпраця з міжнародними фондами?
– У кожному конкурсі також є копродукція мажоритарна та міноритарна, ще ми маємо співпрацю через «Єврімаж», також з 2022 року вже під час повномасшабної війни ми стали членами асоціації EFAD (European Film Agency Directors) й інші країни, які входять в EFAD нас підтримують. В 2022 році було створено фонд «Solidarity», який дофінансовує проєкти, які частково Україна забезпечує, та допомагає долучати партнерів. У цілому, у нас із більшістю європейських держав є меморандуми про співпрацю. Також 5 червня вийшов закон «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про спільне кінематографічне виробництво». Це зміцнить міжнародну культурну та економічну взаємодію, розширить можливості виходу на світові ринки та підвищить рівень представлення України на міжнародних кінофестивалях і платформах.
Знаєте, мені здається, що українці можуть побудувати вдалу комунікацію з ким завгодно. Ми дуже відкриті та дружні. Ми добре і легко йдемо на співпрацю. Але ми обмежені десь фінансово, десь не вистачає фахівців і, звичайно, умови сьогодення.
– І, звісно, не можу не спитати про освіту кінематографістів. Чи потребує вона змін?
– Так, звичайно. Її треба оновлювати, осучаснювати, залучати більше фахівців-практиків до викладання. Ми, наприклад, три роки тому навіть внесли зміни в положення проведення конкурсів, зазначивши, що не є обов’язковою умовою режисеру мати профільну вищу освіту українського ВНЗ, адже є багато талановитих людей, які успішно закінчили кіношколи за кордоном чи в Україні.
– Як ви гадаєте, які перспективи розвитку українського кіно у найближчі п’ять років? Кіно про героїв?
– Так. Зауважу, сучасні герої – це і військові, і хлопці та дівчата з силових структур, це медики, волонтери, люди різних професій, які залишаються у своїй країні. У межах Національного туру «Кіно заради перемоги» були показані документальні фільми про героїв нашого часу: «Форма Вогню» Василя Київського – про ДСНС-ників, які першими виїжджають на місце вибухів та прильотів, «Білий янгол – кінець Мар’їнки» Арндта Гінцеля, який розповідає про роботу поліції на фронті, «Довга доба» Алана Бадоєва про звичайних людей та їхнє життя до і під час війни. Дещо пізніше вийшов фільм «Ми, наші улюбленці та війна» Антона Птушкіна і це теж героїзм. Наше людяне ставлення до тварин – це наш внесок у створення ментально здорового суспільства.
У тому як українці боряться за свою свободу й ідентичність, підтримують одне одного, як знаходять у собі сили жити і працювати далі і є героїзм – це те, про що треба знімати сучасне кіно і те, що треба показувати світові – сильну українську націю, яка прагне вільно жити на своїй землі й розвиватися у своїй країні.
– Чи зростає попит на національне кіно?
– Так. Я бачу, наскільки більше людей стало ходити на українські фільми як за кордоном, так і в Україні. Аудиторії цікаво піти подивитися, а що ще наші кіношники випустили, а чим це кіно буде краще за попереднє. Направду, нам є чим пишатися.
Зважте, у нас щомісяця виходить в прокат, як мінімум, один прем’єрний фільм. Це теж гарний показник.
Ось нещодавно дивилася фільм про Скрябіна «Я, Побєда і Берлін» Ольги Ряшиної, стрічки «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка, «Довбуш» Олеся Саніна, «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тараса Томенка, я із задоволенням дивилася ці кінокартини. Щодо жанрів додам наступне: ми часто проводимо з військовими обговорення щодо того, чи потрібно знімати виключно про війну. Вони кажуть: «Ні. Не відокремлюйте військових від цивільних. Ми такі ж люди». Зауважу, що більше просять комедії. Тому, наприклад, кіно «Я, Побєда і Берлін» ми додали також до списку фільмів, які військові можуть обрати для таких спецпоказів у межах Національного туру «Кіно заради перемоги». Також дуже пишаюся, що не тільки кінозали, а й театри з повними залами. Ми кожного дня живемо у війні, нам всім іноді хочеться на мить відійти від цієї реальності і подивитися щось легке, позитивне, надихаюче, яскраве.
Фільми і вистави зараз – це необхідність. Це ліки.
– Які нові тренди ви бачите у світовій кіноіндустрії, і як вони впливають на українське кіно?
– Переконана, що потрібно, у першу чергу, не втрачати себе і створювати власні тренди, започатковувати та розвивати свій стиль.
Думаю, український кінематограф стане більш успішним, коли матиме свою власну неповторність, винятковість та автентику.
Хочеться, аби вона відчувалася в кожному кадрі, аби всі розуміли, що це саме українське кіно і воно особливе. Ми маємо власну ідентичність, свою унікальність і саме це треба вкладати в наші фільми та показувати справжню душу України.
Інтерв'ю підготувала Юлія Вишнякова