Роки 4 тому чи не всі українські кінематографісти заходилися знімати про 90-ті. Вельми цікава, багатогранна, бездонна для фантазії епоха, буремність та хаотичність якої відкриває широкі можливості для історієтворення. «Носоріг», «Я і Фелікс», «Ти мене любиш?», «Ля Палісіада» – всі ці фільми в тій чи іншій мірі досліджували 90-ті і тогочасне суспільство. Вони аж ніяк не про ностальгію, а швидше про часи, які нас формували і зробили такими, якими ми є, але не дай боже в ті часи повернутися, пожили – і до побачення. І от ще одне кіно із цього переліку – «Назавжди-Назавжди» режисерки Анни Бурячкової, яке закриває (принаймні тимчасово) цю сторінку переосмислення 90-х, хоча й насправді в цій підлітковій драмі епоха виступає лише фоном.
Події фільму «Назавжди Назавжди» розгортаються в 1998 році в спальному районі Києва. Старшокласниця Тоня (Аліна Чабан) переходить до нової школи, де потрапляє у досить відірваний клас. Там швидко починається бурхливий роман з красенем Жоріком (Захар Шадрін), однак водночас на неї відверто западає кращй друг Жоріка – конкретний понятійний пацан Саня (Артур Алієв), і не те щоб Тоня знає, що з цим робити. Кращою подругою Тоні стає сестра Сані – Лєра (Єлизавета Цілик). Клас наповнений й іншими цікавими та по-своєму дивакуватими школярами, які хочуть брати від життя все, тут і зараз, від сьогодні і назавжди. Тоня все ж відрізняється від цього відчайдушного юнацького товариства, що не може не вилитись у щось складне. До цього додається досить травматичне минуле у вигляді одного покидька, який її ніяк не відпускає навіть в чужому районі, в чужій школі, де Тоня сама чужа…
На жаль, Україна має небагато якісних фільмів про школярів та підлітків. Окрім якісної, але стерильної та безконфліктної «Стоп-Землі» важко пригадати ще що-небудь. Занадто багато факторів має скластися в нашому досить несміливому та й дещо цнотливому кінематографі, щоб зняти дійсно пристойне підліткове кіно про підлітків, яке, власне, захочуть дивитися підлітки. Можливо саме «Назавжди-Назавжди» це вдасться, принаймні певні ознаки для цього твердження є.
«Назавжди-Назавжди» не заграє із середньостатичним глядачем, який би хотів побачити добре кіно про неіснуючих школярів, що розмовляють чистою літературною мовою і переймаються якимись, вибачте, нісенітницями. Тут все чітко, серйозно, щиро, по-справжньому, місцями навіть до крайнощів. Якщо люблять, то до втрати кращого друга, гідності та поваги. Якщо хтось образить, то відірвати голову покидьку, зійтись стінка за стінку і навіть загриміти у в'язницю, але воно того варте, бо за своїх стояти до кінця. Якщо ти не такий, як усі, і вибиваєшся з норм поведінки зграї, то очікуй на безжальний буллінг. Напиватись до недоречних сварок та незручного сексу на хаті в когось, у кого батьків немає вдома. Ляпіс, Скрябін, Тартак, бульбулятор, дешеве вініщє та далеко не перші цигарки. Перший секс на дачі у хлопця, в якого по вуха закохуєшся, хоча чомусь закохуєшся і в іншого, не ясно наскільки сильно. Пряма, безкомпромісна, жива мова зі смачною лайкою, якою лаялися і лаються старшокласники. Кожна дружба – назавжди, кожна любов – назавжди, кожна драма – назавжди. Чорне або біле, свій або чужий. Стрічка прямо, безжально б’є в самісіньке ядро буття підлітків, які дуже стрімко прагнули подорослішати, але не виросли, хотіли бути незалежними та вільними, а від цього і всі біди, які спіткали, перш за все, головну героїню Тоню – найбільш приземлену в цьому фільмі особистість. Підлітково-дитяча невизначеність та нерозуміння, як взагалі жити дорослим життям – основний лейтмотив цієї драми-дорослішання.
Примітно, що на багатьох рівнях кіно є не таким, яким воно може здатися на перший погляд. Постер і загальний опис прямо говорять про наявність любовного трикутника між Тонею, Журіком і Санею, і ця тема безперечно сильно розкривається у фільмі, проте «Назавжди-Назавжди» не про любов – амурні стосунки тут виступають лише потужним каталізатором невідворотних подій. Насамперед, ця стрічка про молодих людей, про дорослих підлітків, про пошуки свободи всередині та ззовні, про наслідки того, коли ти інакший, і про зграйний інстинкт, який змушує тебе або коритися, або йти проти зграї.
Хтось подумає, що це кіно про 90-ті, але ні, воно про підліткову спільноту. Дати їм в руки смартфони, наповнити фон іншою музикою і буде майже те саме, адже проблеми та характери підлітків абсолютно універсальні та зрозумілі (а то й близькі) будь-якому поколінню – сучасним школярям, тим, хто в неї ходив в 2000-х, чи саме в 90-тих.
Також можна подумати, що це кіно про буллінг. Це, можливо, найважливіша соціально-виховна лінія стрічки Анни Бурячкової, однак це одне з безлічі питань, піднятих в фільмі, хоч і для когось можливо головне.
Також це не фільм про хорошу Тоню і частково Журіка та поганих всіх інших однокласників. Варто відзначити, що іноземна аудиторія більше симпатизувала та співпереживала саме Сані, Лєрі та іншим школярям, а не Тоні, хоча, здавалося б, мало бути навпаки. До чого це все – герої фільму ділять світ на чорне і біле, а насправді тут немає чітко поділу, тут всі мають свої мотиви, всі помиляються, бо кожен росте як сам по собі, так і в шкільному соціумі. І навіть найжорстокіші вчинки, як би це грубо не звучало, не є 100% поганими, вони є відображенням тих відносин, які склалися поміж однокласниками, сформованими зграйними правилами поведінки, суспільством, байдужістю батьків та напіванархічною епохою вседозволеності.
Повертаючись до іноземної реакції, в рамках показів на Венеційському Кінофестивалі італійська публіка зазначала, що для них описані в фільмі ситуації є дещо дикими, хоча у нас знову протилежний стан речей – сотням тисяч українцям добре знайомі події, які відбуваються в «Назавжди-Назавжди», і багато хто подібне безпосередньо переживав.
«Назавжди-Назавжди», за певним збігом обставин, має стати черговою визначною кіноподією в українському кінематографі. Звісно, воно не позбавлене слабких чи неоднозначних сторін – є питання до гри деяких акторів, до їх віку, до мотивації та вчинків персонажів, до кінцівки тощо. І це добре, бо ці питання породжують бурхливі дискусії, в рамках яких не народжується ніяка істина, але створюється додаткова цінність фільму, як події, про яку хочеться говорити, яка не залишає байдужим. «Назавжди-Назавжди» – це напрочуд атмосферне занурення в колись так знайоме шкільне життя, це цілком вдала спроба знову відчути не стільки запах вічно пофарбованих шкільних парт чи присмак крейди на руках, скільки підліткову закоханість, вподобання, дружбу, стосунки, конфлікти і все, чим так барвисто до нас з минулого промовляє наша юність. Але ніяких рожевих окулярів, помаранчевих поні та солодких прелюдій, жодної штучності та нещирості – стрічку робили люди, котрі чітко усвідомлювали, якою кіномовою говорити з глядачами і чому їх не варто обманювати. Правдиве кіно про підлітків для підлітків і для тих, хто добре пам’ятає минулі часи, вже восени в кінотеатрах України.