Як і більшість українських кінофестивалів, ОМКФ після початку повномасштабного вторгнення був змушений змінити звичне місце. Цього року його покази пройдуть у Києві, з 12-го по 20-те липня (основними фестивальними майданчиками стануть Будинок кіно та кінотеатр «Оскар» у ТРЦ «Gulliver»), і, при всій драматичності причин перенесення, столичним кіноманам не варто нехтувати можливістю відвідати Одеський кінофестиваль у своєму місті.
ОМКФ залишається головним майданчиком для прем’єр українських фільмів. Національна конкурсна програма фестивалю, вперше запроваджена у 2012-му році, є найкращою можливістю оцінити творчий стан вітчизняного кіно та його здатність відобразити скорботні та героїчні перипетії сучасності. Це спонукає з особливою увагою поставитися до національного конкурсу ОМКФ, зібраного в цей тривожний час, коли багато коментаторів українського кінопроцесу пророкують йому занепад (особливо ігровому кіно) через відзначене ще у розпал пандемії різке скорочення держфінансування кіновиробництва, політику нинішнього керівництва Держкіно, що викликає гостру критику професійної спільноти, і незліченні злигодні воєнного часу.
Пропонуємо короткий огляд ігрових стрічок національного конкурсу та закликаємо наших читачів скласти про них власне уявлення, як і про інші фільми П'ятнадцятого Одеського кінофестивалю.
«БожеВільні», режисер Денис Тарасов, Україна
Оповідь заснованого, як випливає зі вступного титру, на «реальних подіях» повнометражного дебюту Дениса Тарасова, який набив руку на телесеріальному виробництві, розгортається у 1970-х. Центральний персонаж стрічки, молодий співробітник київської радіостанції (Костянтин Темляк), через властиву йому любов до музики та безтурботність, яка погано в’яжеться з часами, що панують на дворі, пускає в ефір хард-рок-композицію. За цю музичну диверсію героя відправляють до психіатричної лікарні, щоб зробити його мимовільним учасником ґебістської операції з пошуку винного у передачі на Захід документів про розправи над дисидентами.
Періоду Застою у вітчизняному історичному кіно якось не щастило, і фільм Тарасова, на жаль, не став винятком – «БожеВільні» можуть гарно виглядати хіба що в порівнянні з присвяченими схожій тематиці «Забороненим» Романа Бровка і «Зрадником» Марка Хаммонда. Жахи радянської каральної психіатрії постають у «БожеВільних» набором шок-сцен, позбавлених будь-якої переконливості, у той час як найбільш популярні виконавці українського кіно і багатонадійні молоді актори старанно переграють, зображуючи, відповідно до відведених ролей, гримаси болю, припадки душевних хвороб та садистські усмішки. Примітно, що Віталій Салій, як можна припустити, відповідно до режисерського задуму, грає по суті того ж персонажа, що й у стрічці «Крути 1918» – як і червоний командир Михайло Муравйов, його новий герой-медик творить лиходійства під впливом морфію (до якого, подібно до того ж Муравйова, приохотився, борючись із наслідками отриманого поранення).
Варто зазначити, що, якби автори картини відмовились від претензій на історичну правдоподібність на користь повноцінного треш-горору у декораціях божевільні-в'язниці, їхній твір міг би стати цінним внеском у розвиток вітчизняного жанрового кіно.
«Діло Безп’ятого», режисер Валерій Шалига, Україна
За вигадливою назвою ховається екранізація знайомого нам зі шкільної лави драматургічного шедевра Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» – під Гнатом Безп'ятим згадувався в цій п'єсі диявол, який штовхає персонажів на спроби здобути багатство неправедним шляхом. Підхід вінницького режисера Валерія Шалиги змушує згадати про ті адаптації національної класики, які колись демонструвалися в ефірі каналу УТ-1, а також про свіжіші зразки жанру на кшталт «Мир вашому дому!» Володимира Лерта по «Тев'є-молочнику» Шолом-Алейхема: бутафорські декорації, сучасні зачіски та макіяж, статичність мізансцен були б доречнішими в телевиставі або у новорічному шоу.
Втім, глядач, здатний звикнутися з цією своєрідною телетеатральною естетикою, може отримати від перегляду задоволення, не в останню чергу пов'язане саме з несучасністю фільму, який, здається, міг би бути знятим і в 2000-ні, і в 90-ті, і в 80-ті. При цьому чудовий акторський склад на чолі з Богданом Бенюком, який виконав роль Герасима Калитки, зумів, всупереч млявості постановки, надати характерам справжньої жвавості та виразності.
«Дім за склом», режисер Тарас Дронь, Україна-Румунія-Польща-Кіпр
Автор однієї з найбільш значних картин про особливості «мирного» життя у країні, що воює, знову поставив фільм, присвячений важливій і при цьому незручній проблематиці. Дія фільму, втім, могла б із рівним успіхом розгортатися і в наші дні, і до початку російської агресії. Його центральна героїня Вікторія, цілком гідна свого імені (у свої сорок з чимось вона досягла статусу одного з найпрестижніших архітекторів Києва), належить до тих успішних представників національної еліти, чиї зусилля перетворили українські міста на забудовницький хаос, у якому пам'ятки історії та культури знищуються не менш ефективно, ніж за часів побудови комунізму. Схоже, що для самої Вікторії головним уособленням її досягнень є донька, що закінчує школу. Героїня намагається прищепити їй власні життєві орієнтири. Коли дівчинка пропадає безвісти зі своїм хлопцем, з яким імовірно брала участь у наркоторгівлі, Вікторія розпочинає власне розслідування, сподіваючись не тільки відшукати доньку, а й відстояти її, а заразом і власне добре ім'я.
Не лише темою зниклої дитини, а й деякими ідейними та емоційними колізіями «Дім за склом» викликає в пам'яті «Нелюбов» Андрія Звягінцева. Разом з тим, Дронь не тільки з особливою гостротою порушує проблему наркоторгівлі та залучення до неї підлітків, але й досить оригінально показує споконвічне співвідношення між тим, ким ми прагнемо здаватися і тим, ким ми є. Подібно до короля Ліра, переживаючи через нещастя, що обрушилося на неї, кризу світосприйняття, Вікторія все ж не втрачає здатності і прагнення жити напоказ, розміщуючи у соцмережах патетичні звернення до зниклої доньки.
Загалом оповідь, якій можна дорікнути за надмірний символізм і певну наївність у розробці детективної інтриги, передає крихкість нашого існування, що може в одну мить зійти зі звичних рейок.
«Киснева станція», режисер Іван Тимченко, Україна-Чехія-Словаччина
Як і «БожеВільні», фільм Івана Тимченка, відомого як автора однієї з найпомітніших картин про російсько-українську війну «Іловайськ 2014», розповідає про добу Застою. Хоча, на відміну від стрічки Дениса Тарасова, «Киснева станція» присвячена не умовним дисидентам, а самому Мустафі Джемілєву (на периферії сюжету з'являється також генерал Григоренко), оповідь із самого початку набуває характеру фантасмагорії. Дія, що розгортається у 1980-му, в якутському селищі, де лідер кримських татар відбуває заслання, обрамлена метафоричними сценками, в яких Джемілєв протистоїть якомусь уособленню імперсько-радянської системи, в основному ж сюжеті цей російський біс перетворюється на високопоставленого кадебіста. Однак і в цілком реалістичну лінію несподівано вторгається містичний елемент у вигляді таємничого незнайомця, який виступає чи то переслідувачем героя, чи то його ангелом-охоронцем, який то з'явиться, то щезне…
«Киснева станція» виявляє дивну схожість із картиною Олександра Денисенка «Тарас. Повернення» – в обох фільмах йдеться про національного героя, який перебуває у засланні, а історична фактура має досить умовний характер: реальні факти з біографій Джемілєва та Шевченка відтісняються низкою вигаданих перипетій із плутаною детективною інтригою (яка в обох випадках включає замах на головного героя) та досить невиразним символізмом. При цьому центральний начебто персонаж і у Тимченка, і у Денисенка є швидше пасивним спостерігачем, ніж учасником подій, що вирують навколо його персони. Залишається додати, що і зіграв Шевченка і Джемілєва один і той самий актор, Борис Орлов, якому вдалося додати фарб своєму статичному персонажу виразом іронічної проникливості у погляді на довколишній бедлам.
«Сірі бджоли», режисер Дмитро Мойсеєв, Україна
Дмитро Мойсеєв, попередні фільми якого відрізнялися кінематографічним смаком, проте страждали через непереконливість сюжетних колізій та надмірний ліризм, знайшов надійну драматургічну опору в одному з кращих творів вітчизняної літератури останніх років, романі Андрія Куркова. Слідом за однойменним першоджерелом, стрічка Мойсеєва оповідає про літнього пасічника Сергійовича (Віктор Жданов), який залишився одним із двох останніх мешканців прифронтового села Донецької області разом з однолітком, шахтарем на пенсії Пашкою (Володимир Ямненко), своїм ворогом з дитячих років. Апокаліпсис, яким є будь-яка війна, справляє на їхні взаємини благотворний вплив. Немов викинуті штормами історії на безлюдний острів, герої (дует Жданова і Ямненко слід віднести до кращих акторських робіт у сучасному українському кіно), дбайливо оберігаючи припаси, бурчачи і лаючись, дедалі більше зближуються. Візити українських військових і сепаратистів, що порушують їхнє усамітнення, лише зміцнюють у героїв відчуття спільності. І схильний симпатизувати бойовикам Пашка, і Сергійович, що зберігає, всупереч зовнішнім небезпекам і власним образам, вірність Україні, розуміють, що є чужими для обох сторін. І лише один для одного вони свої. Тим часом їхній хиткий прихисток має ось-ось поглинути перша ж хвиля великої війни.
«Сірі бджоли» віддають належне тим, кого Курков називає «жителями війни», мешканцям сірих зон, які стають першими жертвами бойових дій та при цьому викликають найменше інтересу та співчуття з боку багатьох своїх співгромадян. Сергійович постає чи не найбільш привабливим і при цьому переконливим кінематографічним втіленням жителя Донбасу, який усвідомлює особисту відповідальність і при цьому відмовляється покірно брати на себе роль цапа-відбувайла за злочини російського імперіалізму, феодалізм місцевих олігархів та багаторічну зневагу з боку української влади та українського суспільства. Можливо, ще більш сміливим є образ Пашки, який на перший погляд куди більше відповідає стереотипним уявленням про «ждунів». Авторам вдається викликати співчуття до цього персонажа, який залишається духовним заручником ситуації і за всієї своєї обмеженості зберігає людяність.
Не позбавлений певних драматургічних недоліків, фільм Дмитра Мойсеєва є одним з найбільш зрілих кінозвернень до теми російсько-української війни. Він виразно нагадує про те, що трагедія захоплених російською армією регіонів полягає не у віднятих територіях, а у долі їхніх мешканців, чиє існування виявилося зруйнованим війною та окупацією.
«Яса», режисер Сергій Маслобойщиков, Україна
«Ясу» можна назвати найбільш очікуваним фільмом національного конкурсу ОМКФ цього року, не лише через тривалу історію створення (проєкт виграв конкурс на державне фінансування у 2019-му, наприкінці 2020-го повідомлялося про завершення знімального процесу), але й через ім'я режисера, чиї «Співачка Жозефіна й Мишачий Народ» та «Шум вітру» можна віднести до найбільш значущих українських кінокартин 1990-2000-х. Оповідь будується на взаєминах двох жінок (або скоріше на з'ясуваннях відносин між ними), що належать до різних поколінь, різних соціальних верств, різних ціннісних систем та пов'язані любов'ю до одного з Героїв Небесної Сотні, сина однієї з них і коханого іншої. Старша, Ганна (Алла Сергійко), яскравий зразок «рєшали», що чудово пристосовується до будь-якої зміни влади, домагається евакуації молодшої, Дарини (Христина Федорак), військової ЗСУ, пораненої на полі битви, до приватної клініки, звідки згодом забирає її у розкішні київські хороми, що зводилися для сина і тепер, за словами Ганни, призначені стати домівкою для його дівчини. Чи справді Ганна готова прийняти Дарину як названу доньку, намагаючись таким чином віднайти частинку своєї загиблої дитини, чи прагне вона за допомогою Дарини виправдатися за якісь гріхи, чи одержима вона бажанням помститися дівчині, яку звинувачує у смерті сина, бажанням, яке, можливо, вона таїть від себе самої?
Навіть не знаючи творчої біографії автора, можна припустити, що координати театральної естетики для нього набагато ближчі за кінематографічні. У якийсь момент дія практично зупиняється, зводячись до діалогів героїнь, чия готовність раз у раз сперечатися, сповідатися, викладати свій світогляд і взагалі витримувати товариство одна одної виглядає даниною (власне, ясою) тій художній умовності, що куди більше пасує сцені, ніж кіноекрану, як і мінімалістична, необжита обстановка інтер'єрів та вигадливі пози, в яких завмирають героїні. Ба й фрагменти хроніки Помаранчевої революції та Революції Гідності, в яких з’являються Ганна та Дарина, нагадують відеопроекції під час сценічної вистави, які в силу своєї маловиразності не відвертають уваги від основного дійства.
Театральною можна назвати і роботу Сергійко, яка ніби виконує бенефіс, що особливо впадає в око у порівнянні з грою Федорак, яка з природністю і невимушеністю вимовляє найвимученіші репліки. Втім, різні акторські манери добре відображають характер героїнь, простодушної, жорсткої та неприкаяної молодої жінки з неблагополучного середовища, всі заняття якої так і залишаються випадковими заробітками, за винятком боротьби за краще завтра своєї країни, і розумної, розважливої кар'єристки, яка брала участь у тих же громадянських боріннях, що і її візаві – і незмінно використовувала перемогу революції для свого піднесення, щоразу легко знаходячи виправдання для своїх дій.
З усією своєю нарочитістю і штучністю «Яса» передає дух нашого часу з його героями та антигероями, постаючи оригінальною інтерпретацією однієї з глав андерсенівської «Снігової королеви», в якій літня чарівниця намагається утримати Герду у своєму садку, де панує вічне літо. Чарівниці з фільму Маслобойщикова доводиться переконатися, що всі магічні хитрощі корупції та демагогії не в змозі вберегти її власний садок від вторгнення історичних бур, що угода з силами Зла не здатна врятувати від цього Зла її близьких.
