Поліна Герман – українська кінопродюсерка та засновниця продюсерскої компанії «UP UA STUDIO». Наразі вона працює над фільмом «Дівія» разом із режисером Дмитром Грешком.
Дівія – це документальний фільм-спостереження про вплив російського вторгнення на навколишнє середовище України та те, як природа чинить опір цій агресії. Більше про фільм, його основну ідею та процес зйомок продюсерка розповіла в інтерв'ю для Yabl.
– Як з'явилася ідея створити «Дівію»? Що саме надихнуло?
– Якщо чесно, ідея з'явилася ще до війни. Це була ідея про те, як людство руйнує природу. Потім вона логічно трансформувалася, тому що в нашому просторі з'явилась війна, і, звісно, ми адаптували її під вплив війни на природу та екологію.
Зараз це вже інше кіно. Насправді ми почали працювати над проєктом ще у 2021 році, десь восени, за кілька місяців до початку війни. Перша презентація проєкту відбулася на фестивалі Go East у Вісбадені (Німеччина). Через те, що тема є актуальною в усьому світі, ми початково позиціонували проєкт як міжнародний. Проте потім він логічно трансформувався у дослідження впливу війни. На GoEast ми почали його переробляти з урахуванням нового контексту, і десь через пів року отримали перше фінансування від гранту Netflix. Тоді цей проєкт вже був у тому виді, в якому існує зараз.
Що нас надихнуло? Насправді, і я, і Дмитро Грешко, режисер стрічки, цікавимося природою та впливом людства на неї. Це породжує чимало філософських питань про устрій світу та саме буття. Для мене цей проєкт став дуже актуальним, ще коли Дмитро озвучив ідею у зовсім-зовсім чорновому варіанті. Я одразу ж включилася, зацікавилася, тому що насправді я вивчаю світ таким, яким він є. Зараз ми на етапі постпродакшену. Сподіваюсь, що вже восени цього року наш фільм буде готовий, і глядачі зможуть його побачити.
– Які були ваші першочергові цілі, коли ви розпочинали проєкт, чи змінилися вони в процесі створення фільму?
– Якщо чесно, ні, не змінилися. Наша першочергова ціль – створити міжнародне кіно, яке змусить глядача замислитися над питаннями, які ми порушуємо у фільмі: як людина впливає на екологію та, зокрема, як російське вторгнення впливає на нашу природу. Насправді, ми хочемо створити фільм, який надаватиме глядачам простір для роздумів над цими питаннями. І якщо картина зможе зворушити хоча б одну людину, це буде успіх. Щоб глядач зміг почати з себе, замислитися над тим, як він ставиться до природи.
Почати з себе – саме це перша і найголовніша мета проєкту.
– Ви створюєте фільм у копродукції з Польщею та Нідерландами. Яка їхня роль у виробництві фільму та які виклики виникали в ході співпраці?
– По-перше, ці країни надали нам фінансування. У нашому проєкті немає суто українських коштів. Тому Польща та Нідерланди є ключовими гравцями в цьому проєкті, оскільки вони надають кошти для його реалізації на тому рівні, на якому нам цього хотілося б.
Насправді, з Польщею працювати дуже легко і приємно. Країну представляє Гліб Лук'янець, співпродюсер і мій партнер. Нам комфортно працювати разом, адже, по-перше, ми на одній хвилі, маємо спільні цінності та цілі в проєкті.
По-друге, у нас чітко розподілені зони відповідальності, і Гліб взяв на себе ту частину роботи, яку я найменше люблю: договори, оплати та інші бюрократичні питання. Я ж займаюся всіма етапами проєкту — від ідеї до реалізації, намагаючись брати участь у зйомках, як можу, допомагати і направляти режисера, взаємодіяти з ним.
– Фільм показує конфлікт між природою та руйнівною силою війни. Як вам вдалося передати ці дві антагоністичні сили через зображення та наратив?
– Ми ще в процесі створення цього наративу. Сама назва Дівія – це найголовніший символ всього фільму, тому що Дівія – це богиня природи. Ми намагаємося передати це через зйомки та монтаж, адже головним героєм виступає природа, матір-природа, богиня Дівія, яка жила, розмножувалася, розвивалася. А потім у нашу країну прийшла війна, яка почала руйнувати все на своєму шляху, включаючи природу. Ми передаємо це через кадри війни та її наслідків, які можна побачити в кожному епізоді. Режисер намагався вибудувати кожен кадр так, щоб показати контекст війни і дати зрозуміти, що саме знищує нашу природу та країну.
Однією з важливих складових фільму є музика, оскільки у стрічці немає людей та діалогів – є лише природа і війна. Це два головні герої, дуже ефемерні, абстрактні. Ми намагаємося передати їх через зображення, відчуття глядача і підсилити це все музикою. Тому ми запросили до проєкту голлівудського композитора Сема Слейтера, який створював музику для всесвітньо відомих фільмів. Він був саундпродюсером фільму «Джокер» та серіалу «Чорнобиль», над музикою якого працював разом із Гільдур Ґуднадоттір. Завдяки всьому цьому ми сподіваємося, що зможемо створити фільм, який дозволить глядачам відчути біль, емоції, переживання природи, коли її знищують ні за що.
Відчуття також підсилить звукорежисер. У нас є задум, що природа видаватиме певні звуки, які відображатимуть її емоції, наприклад, плач, зітхання тощо.
– В яких локаціях проходили зйомки та яке значення відігравала місцевість як така в контексті фільму?
– Насправді, ми намагалися провести зйомки фільму в усіх куточках країни, крім Криму. Кадри Криму ми шукаємо на стоках або в архівах наших колег-операторів. Чому це важливо? Бо ми хочемо показати різноманітність природи нашої країни: Карпати, Схід, наше море, водойми, ліси, поля тощо.
Режисер більше року подорожував різними регіонами країни та знімав природу в її різних проявах, фіксуючи, як вона змінюється під впливом війни. Він неодноразово повертався на ті самі локації, наприклад, на Донбасі, Харківщині, Херсонщині де тривають активні бойові дії. Спочатку він знімав природу, якої ще не торкнулася війна, а потім фіксував її наслідки.
Нещодавно ми повернулися з Донбасу, де знімали в 10 км від зони бойових дій, від «нуля». Тобто ми стали свідками того, як все знищується, вибухає, просто поряд із нами стріляли і знищували поля… Ми це все бачили та документували. Зйомки проходили в таких містах, як Торецьк, який за декілька днів до нашого приїзду ще був українським, а після нашого виїзду повідомили, що «міста вже нема». І, звісно, все, що навколо – Серебрянський ліс і поля – за декілька днів перетворилося на пустку. За цим було важко спостерігати. Але як є. Це життя, воно різне.
Ми повинні документувати правду такою, якою вона є тут і зараз, фіксувати її зміни з кожним днем, кожною годиною, хвилиною.
– Ви вже не вперше співпрацюєте з режисером Дмитром Грешком. Розкажіть детальніше про вашу співпрацю.
– Маємо цікаву історію нашого знайомства. Я поїхала на location scouting (розвідка місцевості перед початком зйомок фільму – ред.), організований Ужгородською кінокомісією, яка тоді запрошувала українських продюсерів до Закарпаття. Під час туру я зустріла Дмитра у лісі на одній з локацій, він входив до складу цієї кінокомісії. Ми почали спілкуватися, Дмитро розповів, що він молодий режисер, який вже зняв короткометражний фільм і навіть повнометражний про карпатських рятувальників, і шукає продюсера. Я завжди зацікавлена у співпраці з молодими і талановитими режисерами, тому ми продовжили наше спілкування вже в Києві. Він надіслав мені свій фільм, і я зрозуміла, що ми однодумці. Мені цікаво працювати з Дмитром, допомагати йому з фінансуванням, посилювати його й до цього геніальні і досить неординарні ідеї. Так ми почали співпрацю і згодом зняли наш перший фільм «Між небом та горами».
Одразу після завершення фільму в 2022 році почалася війна. Як кінематографісти, ми почали шукати нові історії і знайшли унікальний сюжет про переселенців, які приїхали до Ужгорода і завдяки театру змогли адаптуватися до нових умов, стати акторами, і поставити «Короля лір». Наш другий фільм носить ту ж назву і досліджує те, як люди шукали любов під час війни.
Обидва фільми мали успіх на кінофестивалях і були продані на різні платформи. Я вважаю, що як для перших спроб, це дуже успішні режисерські кейси. Потім почали розробляти наступний проєкт «Дівію», який зараз на завершальній стадії
Звичайно, у нашій співпраці бувають непорозуміння – це нормально і навіть необхідно, адже це свідчить про те, що всі серйозно ставляться до проєкту і прагнуть зробити його кращим. Іноді наші погляди збігаються одразу, а іноді потрібно поміркувати. Втім, ми завжди знаходимо консенсус завдяки нашій відповідальності, усвідомленості і вмінню домовлятися, вмінню розмовляти.
Розмовляти – це дуже важливо; ми завжди висловлюємо одне одному все, що думаємо. Я вважаю, що це найголовніше у співпраці між режисером та продюсером.
Хочу також додати, що у мене були різні кейси співпраці з режисерами. Наприклад, інколи я спочатку була у дружніх стосунках з режисером, а потім ми починали працювати разом. Тоді наша співпраця була не такою продуктивною, як хотілося б. Натомість, у випадку з Дмитром, ми спочатку почали працювати, а вже в процесі стали друзями. Це справді чудовий приклад, і я дуже радію цьому.
– Які моменти під час зйомок були для вас найбільш емоційно важкими?
– Оскільки ми працюємо над цим проєктом уже два роки, було багато різних ситуацій. Мені було емоційно важко перебувати на відстані, тому що зараз я проживаю в Америці і два роки була невиїзна.
Коли підірвали Каховську дамбу, це теж був напружений момент, адже Дмитро мав їхати до Лос-Анджелеса на воркшоп. Але він залишився, аби відзняти кілька кадрів для фільму.
Ми провели три дні разом на Донбасі. Поруч з нами літали ракети, кулі, були вибухи, і ми ночували в містечку, куди щодня прилітало. Чесно кажучи, це було, напевно, найважче. Коли ми виходили з машини і Дмитро ставив камеру, я щоразу хвилювалася, щоб у лісі не було мін і він не підірвався. Я трималася біля машини, а він упевнено йшов до небезпечних місць.
– Як думаєте, чи зможе «Дівія» вплинути на вектор українського кіно?
– Знаєте, це дуже амбіційне питання. Як продюсер, звісно, я б хотіла, щоб наш фільм був відзначений кіноспільнотою і загалом вплинув на український кінематограф. Але побачимо, як все складеться, тому що і для мене, і для Дмитра в першу чергу важливо робити те, що ми любимо, те, що нам подобається, і те, у що ми самі віримо. Якщо до нас долучаться наші колеги і глядачі, це буде справжнім успіхом. Сподіваюсь, що наш фільм матиме певний вплив.
– Які ваші плани на майбутнє? Чи є ідеї для нових проєктів?
– Зараз маю проєкти не тільки в Україні, а й в Лос-Анджелесі, де я також відкрила представництво свого продакшену. Сподіваюся, що після «Дівії» ми з Дмитром зробимо ще один спільний проєкт.
Водночас я продовжую працювати над іншими проєктами. Наприклад, зараз ми працюємо над документальним фільмом «Антарктида: Щоденники війни», який розповідає про українців, що провели рік в експедиції в Антарктиді, коли почалася війна. Сподіваюся, що ми завершимо цю стрічку вже цієї осені. Крім того, я розробляю деякі художні проєкти разом із партнерами в Лос-Анджелесі.
