Минулого тижня у всеукраїнський прокат вийшов фільм-помста «Конотопська відьма» режисера Андрія Колесника. Про кінострічку та індустрію в цілому, поговорили з акторкою кіно – Оленою Хохлаткіною.
– Ви граєте у найкасовішій виставі «Конотопська відьма» за режисурою Івана Уривського у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка, і ось до вас надходить пропозиція долучитися до однойменного містичного горору Андрія Колесника. Якою була ваша реакція?
– Ви знаєте, шлях фільму «Конотопська відьма» розпочався ще до повномасштабної війни й постановки вистави (прем’єра вистави «Конотопська відьма» відбулася 28 квітня 2023 р.). Мене запросили на кастинг. Я пройшла проби й пішла додому, не сподіваючись ні на що. Потім почалася повномасштабна війна. Далі я вже зіграла свою Явдоху Зубиху на сцені театру, і раптом мені дзвонять та кажуть, що мене затверджено у фільм на роль Євдохи. Для мене це було дещо символічно. Навіть закономірно, знаєте, що моя реалізація Явдохи Зубихи продовжує свою історію вже на великому екрані. Тож я з радістю погодилася на участь у проєкті.
Проте варто зауважити різницю моїх героїнь, адже в оригінальному тексті і в нашій виставі Явдоха Зубиха – головна героїня, вона керує темними силами, а фільм є сучасною адаптацією, створеною за мотивами історії Квітка-Основ’яненка, де я граю відьму-поплічницю головної героїні – Олени (акторка Тетяна Малкова), яка вчилася в неї магії.
– Чи змінювався сценарій? Чи він від початку планувався саме за такою історією?
– На жаль, я не знаю, яким він був у першому варіанті. На кастингу мене ознайомили з сюжетом, і режисер розповів, що це буде фільм-помста. Думаю, що сценарій дещо змінився, ставши більш наближеним до сучасних умов. Проте це лиш мої здогадки. Адже в нас відбувся сильний переворот і в суспільстві, і в нашій країні, і в кожному з нас.
– Як вам працювалося у проєкті?
– Прекрасно. Мені майже завжди працюється добре на усіх проєктах, до яких я долучаюся. Не можу сказати, що це було складно. Це було доволі швидко (фільм знімався протягом листопада-грудня у 2023 р.). У нас були чудові стосунки з усією творчою групою.
– Творці кіно зауважили, що до зйомок долучили військових консультантів, які допомогли дістати «трофейний» БТР та справжню форму окупантів. Як працювалося у таких умовах?
– Коли я вперше побачила на майданчику наших акторів у цих формах, я не розуміла, що зі мною відбувається, але мені дуже не хотілося навіть обіймати їх. Чомусь аж так було неприємно. Енергетика була якась важка. А потім художниця з костюмів Ірина iSky розповіла, що форма ця трофейна, її не можна було навіть прати. Тож вона зберігала енергію і дух цих виродків. Це дуже відчувалося.
А ще, знаєте, мова. Коли я вперше дивилася це кіно, то персонажі-окупанти говорили російською і це було точніше. Вони викликали огиду. Вже з другого показу згідно з законодавством України з 10-тої хвилини йде дублювання їх українською. І це, як на мене, шкодить персонажам.
– Як ви працювали над своїм персонажем?
– Я чітко розуміла історію цієї жінки, яку в дитинстві у часи Другої світової війни врятувала Олена, проживаючи одне зі своїх життів. Вона забрала дівчинку собі. Виховувала і навчала магії. Проте я була досить обмежена сценарієм. Те, що я собі нафантазувала, адже я з тих акторок, які завжди придумують біографію персонажа, – непомітно в кіно. Але врахуймо, що історія не про мою героїню. Євдоха є радше функцією.
– Творці фільму зауважують, що це кіно про сильну жінку, яка зазнавши жаху та відчаю, жадає помсти. А про що для вас це кіно?
– Так, про помсту. Хоча мій син сказав: «Слухай, а я не зрозумів. Про помсту, так? А чого ж вона не вбила останнього?». Кажу, чекай, там є певна ремарка. Бо ж як сприймає глядач: ми зчитуємо сюжет загально, а вже потім смакуємо деталі. Тут в нас дуже лінійна і проста історія: закохалася – втратила – вбила. Сюжет без якихось відгалужень чи ліній інших персонажів.
– На вашу думку, цьому кіно не вистачає ліній інших персонажів?
– У кіно завжди не вистачає ліній героїв для об’єму. Глибину сюжету створюють якраз історії другорядних персонажів.
А головний герой він і так позиціонується як першочерговий та основний. І ми з ним йдемо до фіналу, а цікаво було б ще й відкрити тих, хто йде поряд з ним. Наповнити життям його оточення.
– Для FILM.UA Group «Конотопська відьма» – це перша спроба зйомок фільму у жанрі горор. В якийсь момент, творці фільму перестали позиціонувати це кіно як фільм жахів, адже це кіно має інакший вплив на цільову аудиторію. Воно про те, що ми переживаємо зараз. Як реагують глядачі на це кіно? Які були ваші враження від перегляду кіно?
– На передпоказі ми були присутні командою. Я емоційно була заряджена і підключена на помсту разом з героями фільму. Чому ж нас не може об’єднувати бодай таке кіно?! І знаєте, були дуже несподівані реакції в залі. Глядачі емоційно реагували на смерті ворогів. Зустрічали оплесками. А як вони кричали: «Катю, вперед!», – коли героїня Катерина (акторка Олександра Панкова) мстилася одному зі своїх кривдників. А потім як ми всі плакали, коли у фіналі виїхали наші ЗСУ.
Знаєте, я мала таке емоційне піднесення, що одразу після перегляду пішла і придбала прикраси від бренду Золота країна у колаборації з фільмом «Конотопська відьма», а вдома написала пост-запрошення у кіно. І в цьому я була чесною. Якщо є можливість, варто сходити і робити свої висновки.
– Читала відгук журналістки Лєни Чиченіної з «Детектор медіа», яка дивилася кіно на Одеському кінофестивалі, і у своєму матеріалі вона звернула увагу на те, що фільм позиціонується як помста (дисклеймер: «Фільм містить сцени страждань та мученицької смерті окупантів. Приємного перегляду»), а проте виробники не враховують попередження щодо сцени насилля над українкою-Катею. Журналістка звернула увагу на те, що жінки, які пережили насилля, впізнають себе у цій Каті. І тоді їхні заблоковані травми відкриються. Як гадаєте, наскільки наше суспільство готове до таких кінопроєктів?
– Так, я згодна з авторкою. У цьому дійсно є велика помилка творців кіно, адже варто було подумати, як або подати цю сцену, або попередити про неї. Також у мене, як у глядача і як у жінки, є питання до сцени, де вбивають дитину. Бо ж чим ми відрізняємося тоді від русні?! Тож хай люди дивляться, аналізують, критикують.
Я слідкуватиму за відгуками, щоб розуміти чи співпадають наші думки. Адже саме від цього і залежить подальший розвиток нашого кінематографу. Тому що дуже важливо слідкувати за якістю, за деталями.
Треба бути дуже уважним до того, що і як ти описуєш та показуєш людям, які переживали подібний досвід. А потім нашій кіноіндустрії треба буде обов’язково робити висновки, адже кіно, яке позиціонує себе як загальнонаціональна прем’єра, має неодмінно враховувати контекст сьогодення.
– А як ви в цілому ставитеся до того, що зараз знімають художні фільми про сучасну війну? Адже в суспільстві існує думка про те, що наразі варто випускати саме документальні стрічки.
– Документальне було надважливим, надпотужним у перший рік повномасштабної війни.
Весь світ мав бачити і чути те, що відбувається в нашій країні, тому що, на жаль, наша війна стосується лише нас. А весь світ за цим спостерігає так само, як і за всіма іншими війнами, що відбувалися впродовж всієї історії. Люди читають новини, співчувають, проте не підключені до контексту.
Знаєте, коли у 2022 році я була на 29-му Фестивалі європейського кіно в Сербії і представляла «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, то на прес-конференції мені хотілося говорити саме про те, що відбувається в моїй країні. Я зробила вступ про те, що зараз, саме у цей день, відбувалося у моїй країні: як летять ракети, як моя донька повертається з-за кордону, як мій син готується зустрічати сестру. І за мить я бачила, що вони почали нудьгувати.
Модератор конференції сказав: «Прошу не говорити про війну, перейдімо до фільму». Мене це дуже вразило, було образливо. Декілька людей, щоправда, після підійшли і сказали, що вони на нашому боці, підтримують і розуміють нас. Але основній масі це було все, знаєте, «по цимбалах». Тож, як показує практика, емоційніше глядач підключається, коли дивиться художні фільми, де є історії героїв. Отже, нам потрібно знімати. Знаю, що зараз це складно, адже немає коштів, дуже важко йдуть процеси у всіх кіносферах. Та ми маємо це подолати. Нам потрібно навчитися випускати якісні кінострічки.
– Тобто ми можемо говорити, що художнє кіно на воєнну тематику потрібне, щоб насамперед показувати за кордоном?
– Так, щоб це бачив світ.
Адже скільки є прекрасних фільмів про історії людей на тлі війни. І ці історії тебе, глядача, підключають емоційно та звертаються до твого внутрішнього.
По собі знаю, що я дуже відгукуюсь на якусь просту, зрозумілу, близьку серцю історію.
– Яке на вашу думку кіно нам зараз потрібно знімати?
– Якісне. І знімати треба якомога більше. Набридли вже всі з аналогіями і порівняннями з руснею, які штампують фільми про нашу війну і мають можливість показувати це світу. Тож нам треба працювати. Наступити на горло своїм амбіціям, відкласти сварки або що там ще нам заважає і творити. Підтримка держави невелика і розподіляється не так як хотілося б, на жаль. Але треба лупати цю скалу, адже ніколи під лежачий камінь вода не тече.
– Ще, певно, писати хороші сценарії.
– Це найперше, що треба. Сценаристів треба вчити писати історії. От, наприклад, згадати кіно «Сірі бджоли» Дмитра Мойсеєва за однойменним романом Андрія Куркова, яке перемогло на цьогорічному Одеському кінофестивалі. Цей фільм був для мене потрясінням. Я віддала б усі нагороди тільки за останній кадр. Щоправда, не знаю, чи вийде фільм в прокат.
Також варто зауважити, що кінотеатри чомусь не надто прагнуть купувати наше кіно. Але тоді варто врахувати, який відсоток людей зможе побачити кіно, якщо воно йде виключно на фестивалях. Дуже малий.
Навіть менший за відсоток людей, що ходять до театрів, за статистикою.
Повернувшись до теми про нашу кіноіндустрію, то варто, звичайно, не лише знімати, а й дивитися роботи інших, радіти успіхам колег, підтримувати, долучатися, ділитися досвідом та сприймати чиїсь поради. Щоби надалі робити краще.
– Яку б історію зараз хотілося б побачити?
– Дуже люблю справжні й щирі історії про людей. Хотілося б кіно про просту людину, яка перемагає себе, обставини й торжествує життя.
– Життєствердне кіно.
– Так. Цього дійсно не вистачає.
– Підбиваючи підсумки, все ж яка «Конотопська відьма» для вас у фавориті: театральна чи кіношна?
– Театральна. Але хай буде й фільм-помста. І хай будуть різні відгуки. І най завдяки цьому будуть створюватися ще більш якісні й вагомі історії.
Інтерв'ю підготувала Юлія Вишнякова
Фото: Олена Хохлаткіна/Instagram