Нещодавно у видавництві Лабораторія вийшла книга Тоні Кінга «Творець смаку». Тоні був одним із лідерів лондонської і нью-йоркської гей-тусовки в епоху бурхливих соціальних, технологічних і культурних змін. Поряд із шаленим життям у шоубізнесі він був свідком жорстокої дискримінації людей, які живуть зі СНІДом, та його руйнівних наслідків: смерті рідних, друзів і гнітючого тягаря відповідальності за те, що він був покликаний тримати все це під контролем.
Він стане близьким другом Елтона Джона, розпалить стосунки Джона Леннона і Йоко Оно, буде посередником у сварці Міка Джаггера та Кіта Річардса і проведе час з Фредді Мерк'юрі в останні дні його життя.
Про автора
Тоні Кінг розпочав кар'єру на Decca Records у 1958 році і став наймолодшим промоутером свого часу. Пізніше він заснував Immediate Records з Ендрю Лугом Олдхемом і до нього звернулася незалежна продюсерська компанія сера Джорджа Мартіна з просування артистів, зокрема The Beatles, Сілли Блек і Тома Джонса.
У 1970 році він став генеральним менеджером Apple Records і продовжував працювати із The Beatles, перш ніж став виконавчим віцепрезидентом лейблу Елтона Джона Rocket. Майже тридцять років він працював з Міком Джаггером та Rolling Stones, а з 2011 року є креативним директором Елтона Джона.
Про книгу
Глибока, сповнена щирого тепла і неперевершеної харизми Тоні Кінга книга «Творець смаку» змальовує інтимний портрет музичної легенди і непростого світу, в якому він залишив свій особливий відбиток.
Уривок
Yabl публікує уривок з книги, в якому Тоні розповідає про останні дні з Фредді Мерк'юрі. Купити книгу можна тут.
Я познайомився з Фредді у 1976 році, на другому поверсі офісу Rocket у Беверлі-Драйв, Беверлі-Гіллз. Кабінет Джона Ріда був далі по коридору, а Queen були його клієнтами. Джон сказав мені: «Ти маєш познайомитися з Фредді», тож коли Фредд прийшов до нього, Джон привів його до мене й лишив у моєму кабінеті.
Ми одразу сподобалися одне одному і проговорили більше двох годин. Фредді не гаяв часу й майже одразу перейшов до розмови про особисте. У нього тоді була дівчина, Мері, і я спитав, чи він гей.
– Гадаю, так, – відповів він.
– Ти їй сказав?
– Ні.
– Гадаю, ти повинен. Це нечесно щодо неї й це нечесно до тебе теж, бо ти змушений жити в брехні.
А те, що Фредді був публічною людиною, лише збільшувало ймовірність того, що рано чи пізно його орієнтація стане відомою, і якщо він не скаже їй сам, то Мері дізнається з газет, а це буде жахливо. І дуже ймовірно. У Фредді було багато друзів-геїв, і вже ходили чутки про його орієнтацію. Та й він сам не дуже-то сором’язлива ромашка. Фредді дослухався моєї поради й поговорив із Мері. Так і почалася наша дружба.
Ми часто бачилися протягом наступних років – іноді в Лос-Анджелесі, але частіше у Нью-Йорку. Поруч із ним завжди було весело, ми часто ходили на вечерю чи в клуб. Він придумав для нас гру: треба було пригадати якомога більше прохідних акторок із низькобюджетних фільмів. Ми почали
грати в барі, записували імена на аркуші паперу. До нас приєдналося багато людей – Ширлі Воттс, Елтон, ледь не всі – і список усе більше розростався. Тоді ще не було інтернету, звісно, тож доводилося добре поритися в спогадах, коли наставав час когось дописати.
У Нью-Йорку ми ходили до різних клубів. Фредді любив Uncle Charlie’s, бо це гей-клуб, де було зручно поспілкуватися. Anvil він любив за секс. Направду, він приїхав як турист – наслухався розповідей і приїхав побачити його на власні очі. Я кинув пити, тож цмулив мінеральну воду і слухав, як він порівнює клуб із берлінськими. Він завжди дзвонив мені, коли був у Нью-Йорку. Іноді ми гуляли з людьми типу Фран Лебовіц або Лізи Робінсон. Він був добрим другом Девіда Годо з Village People, і ми часто тусили з ним та з його друзями.
***
Так само, як Фредді дзвонив мені, коли був у Нью-Йорку, я телефонував, коли прилітав до Британії. Якось до Фредді також зайшов Кліф Річардс. Ми не лягали до п’ятої ранку, і Фредді був в ударі. Кліфа це зовсім не зачіпало, і за ними було дуже кумедно спостерігати. Фредді махав руками, додавав до кожної фрази «любчику», а Кліф просто мило сидів. Так дивно: вони мали протилежні характери, але однаково дуже добре спілкувалися.
Однак, пару Фредді та Елтона було важко перевершити. Спостерігати за ними – наче дивитися стендап у перших рядах – вони не переставали підколювати одне одного. Говорили про все на світі, теревенили про шопінг абощо, тараторили як два автомати. Вони були ідеально збалансовані: Фредді
і його екстравагантність у поведінці і підборі слів та Елтон, серйозний на позір і дуже чіткий. (Не пам’ятаю, чия це була ідея, але ми дали один одному дрег-псевдо. Елтона звали Шерон, Фредді – Мелінда, а мене – Джой.)
Я підозрював, що Фредді вже якийсь час хворий на СНІД. Я помітив у нього на шкірі плями, і надивившись на те, як хворіли друзі, я добре розумів, що це ранні ознаки хвороби. Я спитав його про них, але він відмахнувся: «То від сонця, любчику, то від сонця». А тоді він перестав бачитися з людьми, і набат у мене в голові залунав ще гучніше. Я говорив про це з Джоном Рідом, і він казав: «Я думаю, це саме те, що ти думаєш». Я намагався побачитися з Фредді щоразу, як приїздив. Я дзвонив
його помічникові, Пітеру Фрістоуну, якого ми кликали Фібі, і питав, чи Фредді зустрічається з людьми. Він відповідав: «Я скажу йому, що ти в місті, і він передзвонить, якщо захоче». Та він не дзвонив. Мені було сумно, але я поважав таке рішення. Я бачив багатьох людей, що хворіли, і знав,
що в кожного свій спосіб справлятися з недугою.
Одного разу під час переїзду до Парижа мені приснився Фредді. Уві сні він сказав: «Я радий, що ти прийшов мене навідати». Я прокинувся стривожений, тож подзвонив йому. Цього разу Пітер сказав: «Стривай, Фред хоче поговорити».
Фредді взяв слухавку.
– Як ти? – спитав я.
– Усе гаразд.
– Я житиму в Парижі.
– Я знаю. Ти зможеш приїхати побачитись? Я відправлю тобі квиток.
Тож я вирушив до Лондона. Я був вражений. Я не бачив його роки три, і його стан суттєво погіршився. Він схуд та зблід. Я знав, що йому лишилося недовго, але ми про це не говорили. Щойно я його побачив, то зрозумів, що він хоче поводитися, наче все гаразд. Так ми і зробили. Він хотів запросити мене на ланч, тож ми пішли на ланч. Він хотів піти на закупи. Казав: «Я бачив дещо для твоєї квартири в Парижі. Як у фільмі “Ніжна Ірма”», – і купив мені стіл та комод, які я, звісно ж, зберігаю досі.
***
Востаннє я бачив його на початку листопада 1991 року. Поїздка була жахлива. Я прокинувся о пів на шосту ранку й виїхав в аеропорт о пів на восьму. Та коли я приїхав, виявилося, що диспетчери страйкували і з Парижа не випускали жоден літак, тож я повернувся до міста й вирушив на Гар дю
Нор. Eurostar ще не з’явилася, тож я сів на потяг до Кале, переплив Ла-Манш на кораблі, сів на потяг до вокзалу Вікторії і взяв таксі до Віндзора, де мав зупинитися в Елтона. Я був схвильований після такої дороги, до того ж засмутився, бо на митниці обшукали мою валізу. Я не міг заснути, але знав, що мушу побачити Фредді, і не був упевнений, чи випаде мені ще одна нагода.
Я чудово розумів, що він помирає. Він постійно страждав від болю, і це розбивало мені серце. Я лежав поруч із ним на ліжку і тримав його за руку. Від нього лишилися самі шкіра й кістки. Холодний. Я зрозумів, що він скоро помре. Я звернувся до лікаря і спитав його: «Ви зробите, щоб йому було простіше останні дні?». Лікар подивився на мене і сказав: «Так». Він знав, що я маю на увазі, і я знав, що він має на увазі. Я не хотів і думати про те, що Фредді помре в муках.
Фредді був найсміливішим із людей. Із усіх моїх друзів, хто помер від СНІДу, він був найсміливіший. Він не дозволив хворобі зламати його дух. Він тримався до самого кінця, навіть розчиняючись у порожнечі.