13-го вересня у Київському академічному драматичному театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави режисера Сергія Маслобойщикова «Шановані безумці» за мотивами твору «Безумна з Шайо» Жана Жироду.
Соціальний фарс порушує питання олігархії, корупції та водночас фемінізму. Світом правлять гроші, тобто сміття, що залишається від людей. Але чи можливо це виправити? Чи можливо знищити всіх винних у світовому хаосі?
Дія вистави відбувається в паризькому барі. Сценографія досить проста: дерев’яна каркасна конструкція з прибудованим довгим столом, за яким переважно й розігрується дійство. Естетика костюмів і декорацій поєднує сучасні мотиви, але відсилає до Франції середини 20-го століття, також пропонуючи фантазійні образи в одязі.
Сюжет постановки розгортається навколо історичного району Шайо в Парижі, який хочуть знищити капіталісти з метою добування там нафти. На заваді їм стають мешканці району — мрійники й безумці, які наважилися протистояти устрою. Думаю, не ті божевільні, кого так назвало суспільство.
Тож хто ті підприємці-нищивники? Про особисту історію кожного з них глядачі дізнаються у сатиричній сцені. Розповіді у форматі пісень покладені на мотив французького шансону, як-от Sous le ciel de Paris («Під небом Парижу»). Голова корпорації (актор Ігор Волков), Барон (актор Ігор Ніколаєв) та Шукач (актор Артем Атаманюк) уподібнюються до мінічоловічків, які витанцьовують на барній стійці. Ця сцена нагадує клоунаду чи навіть ляльковий театр.
Голова корпорації згадує про те, як колись дурив людей, утім схема «луснула». Залицяльник і бабій Барон розповідає про спокуси на своєму шляху, наспівуючи: «O mon amour! O fantasia!» Шукач — він же бахур, байстрюк, безбатченко — може відчути запах і смак нафти навіть у воді: «За нафту мене прийнято в кагорту шукачів».
Персонажі є збірними образами буржуазії, злочинців та корупціонерів. Вони — суміш демократів з аристократами, а точніше — олігархія. Вони підуть на все заради грошей, адже саме гроші керують світом. Які в них плани на нафту? Розпочати нову світову війну… останню. Доволі очікувано, що скажете?
На початку вистави підприємці в розмові про нафту згадують про такого собі П’єра (актор Стас Мельник), який імовірно заважає їхнім планам. Цей персонаж виступає то голосом істини, то голосом фантазії. Він є, але його ніби немає.
Спершу П’єр з’являється непритомним на сцені разом із Поліціянтом, який запевняє, що діє за протоколом і знає, як врятувати утопленика, тобто П’єра. Та чи дійсно той намагався піти з життя, якщо навіть не був у воді? Крім проблеми ілюзорної допомоги, глядачеві тут же виголошують й інші тези для роздумів:
— Вам треба цій людині вселити бажання жити! — говорить одна з героїнь до Поліціянта.
— Це буде не легко, — запевняє П’єр.
— Чому месьє? Щоб ви знали, самогубство — це злочин проти держави. Самогубець — це одним солдатом менше, одним платником податків менше… — пояснює Поліціянт.
Реальність, художня вигадка чи пророцтво?
Частим гостем бару є балакучий Сміттяр. Він тягає мішки й розповідає усілякі байки, наприклад, про Марію Антуанетту. Згодом виявляється, що його чорний сміттєвий пакет набитий грошима. Купюри розлітаються по всій сцені: «Те, що залишається від людей — огидне сміття». Пізніше з ідентичного мішку чоловік дістає туалетний папір. Гроші не вартують нічого. Їхня ціна — вигода й можливості. Фізично — це лише папір, подібний до того, який люди викидають із рештою непотребу.
У генделику працює посудомийка Ірма (акторка Юлія Брусенцева). Вона ненавидить потворне й обожнює прекрасне. Жінка намагається жити вірою в добро, хоча й приймає жорстоку реальність.
Ще один постійний гість забігайлівки, той, хто майже завжди на сцені, — глухонімий музикант з акордеоном (актор Іван Завгородній). Він ніби оповідач. Не чує й не говорить, але звертається до глядача музикою, розповідаючи історію звуками та інтонаціями.
Головна героїня вистави — Орелі, безумна із Шайо (акторка Алла Сергійко). Втім, не така вона вже й безумна… Вона та, якій вдалося вберегти маленьку дитину всередині себе, не втративши віру в добро. Вона та, хто береже мрії й фантазії. Вона та, хто не приймає складности реального світу: «Як ви можете це терпіти. Світ, де від сходу до заходу сонця немає щастя». Орелі всі називають графинею, і поводить вона себе відповідно: певна у тому, що каже; тримає рівний стан і легку ходу.
Ірма разом зі Сміттярем та іншими паризькими безумцями — П’єром, Поліціянтом і глухонімим музикою — намагаються довести Орелі, що бажання вигоди настільки поглинуло Париж, зіпсувавши в ньому життя, що навіть голуби більше не літають. Усе має свого сутенера: «На кожен ваш ковток є грошовий роток. Зачаєний партнер. Наймення сутенер». Світом правлять гроші, а всі влада в руках заможних, які хочуть знищити блазнів свободи.
Орелі вирішує рятувати світ! На допомогу жінка кличе подруг (теж трошечки божевільних) Констанс з Пассі (акторка Тамара Плашенко) та Габріель з Сен-Сюльпі (акторка Марія Рудковська). Констанс тягає з собою уявного собаку, запевняючи інших у його справжности. Габріель не розстається з тубою.
Гроші правлять світом так само, як і патріархат: «Я володію жінками всього світу. Гроші дозволяють мені володіти всіма». Врятуватися від хаосу допоможуть жінки. І ні! Вони не божевільні! Вони — єдині, кому вдалося втримати розум істинно тверезим.
У них велика мета — врятувати світ від злодіїв і вбивць, від чоловіків, які перетворилися на тварин. Орелі проголошує: «Ті, хто організовує війни… ті, хто за гроші влаштовується на великі посади… ті, хто… зберуться в одному місці! Маємо право ми їх усіх знищити?!» У відповідь з глядацької зали лунає гучне й дружне «Так!». У реальности чи у фарсі всі мають одне найважливіше й щире бажання — знищити тих, хто завдає страшного болю; тих, хто через бажання влади губить щастя, любов і людське життя. Позбутися вбивць Орелі пропонує газом. Перекладаючи на сучасний український контекст: вбити ворога його ж зброєю.
Готуючись до розправи, безумці розігрують суд, роль звинуваченого в якому дістається Сміттяреві: «Бідняки самі відповідають за свою бідність. Багаті аж ніяк не винні в тому, що вони трішечки розбагатіли». Дійсно, чого б це, яка врешті різниця, як вони розбагатіли. Сцена суду нагадує виставу у виставі. Окремий перформанс. Божевільня з яскравими образами. Наприклад, глухонімий музика тут секретар судді. Не чує, але займає посаду того, хто занотовує все, що відбувається.
Деколи дійство переривається Марсельєзою — гімном Франції. Герої кладуть руку на серце й завмирають. Хіба це не наша реальність? Колись Марсельєза була гімном французьких революціонерів, а в часи Другої світової її співали представники руху Опору. Що символічно, п’єса «Безумна з Шайо» була написана в 1945 році, коли Францію окупували німецькі війська.
Окремої уваги у виставі вартує жива музика. Публіка почує зокрема Le Divertissement Royal de Versailles, LWV 38: Bourrée du Mariage Forcé (укр. Королівські розваги у Версалі, епізод 38: Примусовий шлюб Бурре) Жана Батіста Люллі та Requiem À 15 In Concerto: Agnus Dei (Biber) (укр. Реквієм A 15 в концерті: Боже ягня) Жорді Саваля. Зачаровує також хореографія з легкими, повітряними рухами та мізансцени, що композиційно та естетично нагадують живописні полотна.
Завдяки особливостям жанру фарсу вистава легка, комедійність і життєвість зумовлюють зрозумілість сенсів. «Шановані безумці» режисера Сергія Маслобойщикова — це ода жінці як уособленню любові й свободи, яка рятує світ від безумства й хаосу.
Матеріал підготувала Софія Коваленко
Фото надані пресслужбою театру