14-го й 15-го вересня в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави «Отелло» за однойменною п’єсою Вільяма Шекспіра. Режисеркою виступила Оксана Дмітрієва. Лейтмотивом вистави стали вірші Олени Зятьєвої.
У двох складах постановки грають Андрій Ісаєнко та Дмитро Соловйов (Отелло), Марина Клімова й Анастасія Пустовіт (Дездемона), Дмитро Олійник та Олександр Соколов (Яго), Анастасія Карпенко й Ірина Ткаченко (Емілія), Владислав Писаренко та Максим Рягін (Родріго), Олег Гоцуляк та Олександр Піскунов (Касіо), Олена Бушевська й Катерина Качан (Б’янка), Олександр Божко та Андрій Марченко (Матрос Лодвіго), Костянтин Корецький і Антон Височанський (Матрос Монтано), Станіслав Мухін (Матрос).
Сюжет п’єси оповідає історію про венеційського мавра Отелло, який повернувся з війни переможцем. Він одружується з Дездемоною, та на заваді коханню стають підозри у подружній зраді.
Сценографія вистави сповнена символізму. На сцені розташовані залізні ліжка. Залежно від епізодів змінюється їхнє призначення. Наприклад, на початку вони нагадують військовий госпіталь, до якого прибули переможці з бою. А наприкінці — перетворюються на морг. У сценах вагань Отелло перед вбивством Дездемони з них складають щось схоже на ринг — хто переможе у двобої між довірою й сумнівом? Тут же ринг перетворюється на тюремні ґрати — в’язницю подружнього щастя.
Поступово з дією вистави у просторі з'являються залізні каркаси груш, які звисають згори. Через що дозрілий плід починає гнити зсередини? Що стає першопричиною: недовіра, злі язики… війна? Люди плекають любов у стосунках, наче плоди в Едемському саду. В одній зі сцен з найбільшої груші висипається купа маленьких чорно-білих кульок. Врешті Отелло доведеться обрати чорну, або ж білу сторону свого «я».
Костюми персонажів стилем наближені до військової морської форми, чим підкреслюється дотичність до війни кожного з присутніх. Кілька разів деякі з героїв з’являються в образах з головними уборами у вигляді кліток, які формою нагадують маски чумних лікарів. Думаю, інколи кохання має настільки ж тяжкі наслідки, як і чума. Почуття ув’язнює людський розум у клітку.
Серед маскарадних масок, традиційних для Венеційського (пам’ятаймо, де відбуваються події п’єси) карнавалу, є й маска чумного лікаря. Вважається, що його персонаж на маскараді пов’язаний із нагадуванням про смерть і марність життя.
Вистава «Отелло» режисерки Оксани Дмітрієвої порушує питання воєнних і післявоєнних часів, з чим стикаються військові та їхні дружини. Особливої уваги заслуговують образи Отелло, Дездемони, Яго та Ельміри, адже саме через них проблема українських реалій розкривається якнайяскравіше.
Отелло (актор Андрій Ісаєнко) — мужній воїн, у чиїй душі поруч із відвагою страшний невиліковний біль і велика післявоєнна травма. На мій погляд, в особисту трагедію Отелло, у його психофізику закладена реальна історія людини, яка пережила війну, яка знає, що таке ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) на власному досвіді, яка дивилася смерті в очі. Ця людина живе війною. Війна не відпускає його в мирне життя навіть по завершенню боїв і здобутті перемоги.
Отелло — це той, кого ми зустрічаємо на вулиці зараз, і той, кого зустрінемо після війни з росією. У нього приступ ПТСР — як його заспокоїти? Він кульгає — як правильно реагувати? Він хоче повернутися на фронт — як зрозуміти й відпустити?
Дездемона (акторка Марина Клімова) — жертовна, віддана, світла й щира душею. Коли Отелло повідомляють, що треба йти на турків, Дездемона проситься разом із чоловіком. Вона хоче заради нього йти в бій. Вона самовіддано й без вагань готова на все. Дездемона прагне бути «за» чоловіком, бути його опорою й силою, підтримкою й порятунком. Вона вірить йому і в нього. Він — усе. Дівчина раз-у-раз повторює слова, що є лейтмотивом вистави: «Сонце кип’яток, але ми зможемо уникнути опіків. Ми з тобою не помремо. Ми тут надовго. Ми тут назавжди. Ми з тобою дельфіни, що люблять одне одного, і море наше чорніше за сажу, за стиглу базарну черешню, якої в тривожному майбутньому буде ще більше. З черв’яками, зі спілими кісточками…»
На початку стосунки Отелло й Дездемони сповнені безмежного світла. Їхня любов щирістю й чистотою схожа на дитинну. Та все руйнує недовіра та безглузде небажання обговорити, що ж врешті сталося. А сталася хустка, яку загубила Дездемона.
Сцена вбивства Дездемони Отелло дуже емоційна не лише через власне смерть, заподіяну коханою людиною. Вони радіють, обіймаються й голосно-голосно кричать «Я люблю тебе!» Навіть з’являється надія… Втім, мавр все ж душить дружину й настає хаос.
Отелло називав свою Дездемону Медузою, що також символічно. Міфічна горгона Медуза є образом невинно вбитої жінки.
Підступний, озлоблений та жорстокий Яго (актор Олександр Соколов). У цій історії в ньому яскраво виражене почуття ненависті до жінок: «Я чоловік. Я ображаю жінку, і в цьому моя сила». Готовий знищити Отелло та його кохання він живе люттю й жагою помсти. Розгублений і загублений у власній ненависті Яго уособлює божевілля.
Проте важливо ось що: Яго теж повернувся з війни. Чоловік, як і Отелло, бачив смерть. Його душа зранена: «Я думав ми померли, але ні, ми залишилися живими. Не всі звичайно, але більшість… я відчуваю себе непотрібним, і в цьому немає твоєї вини». Яго спорожнілий і пошрамований війною.
У Емілії (акторка Ірина Ткаченко), дружини Яго, сьогодні впізнає себе чимало українських жінок. Вона дружина героя. Між ними вже немає радості й ніжності. Емілія — жінка, яка «стає сукою, якщо вчасно тарілку й ложку герою на стіл не поставить».
Так, Яго — герой, котрий здобув перемогу, але він і звичайний чоловік. І в подружньому житті для нього є нормою вдарити дружину та облаяти її шльондрою. Він герой на війні, але жалюгідний в особистому житті. Українське суспільство не раз стикатиметься з такими історіями, адже на війну йдуть прості люди, яким можуть бути притаманні різні риси й вчинки. Як навчитися говорити про це коректно? Як знайти шляхи доречної комунікації?
Монолог Емілії розриває зсередини вщент. Це саме ті теми, на які потрібно й важливо рефлексувати вже сьогодні: «Він наче живий. Але ні. Він помер на цій війні. Він там залишився. В цьому немає його вини. Я не була на війні, але я її теж пройшла». Війна забирає не лише фізично. Змінюючи людей до невпізнаваності, вона позбавляє можливості лишатися собою. Війна спустошує душі.
Постановка «Отелло» важка через закладені тези на кшталт «Ти питала про героїзм. Ми ніколи там не відчували себе героями». Безумовно, рефлексії на теперішнє й майбутнє важливі. Однак, боляче поглянути на українську реальність тверезо. Мабуть, вистави про війну потрібні як нагадування про те, що є таке «моє сьогодні» і яким може бути «моє завтра».
«Отелло» режисерки Оксани Дмітрієвої — вистава про дружину героя — віддану, жертовну й сміливу. Вистава про жінку, яка відпустила чоловіка на війну.
Наприкінці дійства лунають звуки дельфінів — тварин, відомих вірністю й сімейними взаєминами. Отелло й Дездемона мали бути дельфінами. Кохання мало перемогти.
Матеріал Підготувала Софія Коваленко
Фото: сайт театру