Знаменитий роман Майкла Каннінґема «Дім на краю світу», який вийде у видавництві Лабораторія, — це історія життя друзів, чиї долі то переплітаються, то знову роз'єднуються протягом трьох десятиліть, оголюючи живий нерв цілого покоління — нестримного, щирого і жадібного до всіх утіх життя.
Після закінчення коледжу Боббі переїжджає в Нью-Йорк до друга дитинства Джонатана та його сусідки по кімнаті Клер — популярної любительки сексу, наркотиків та інших небезпечних розваг нічного міста. Боббі і Клер закохуються, руйнуючи всі плани Джонатана. А коли Клер вагітніє, трійця остаточно вирішує створити власну особливу сім'ю, де всі троє будуть брати участь у вихованні дитини, і переїжджає на край світу — в невеликий фермерський будинок неподалік Вудстоку, місця, сповненого таємниць та чудес.
Yabl публікує уривок з книги.
Боббі забрів у воду по стегна, щоб допомогти мені вибратися. Пам’ятаю, як темно липнули до його ніг мокрі джинси. Пам’ятаю, як подумав: хана його чоботям.
І лише за мить у голові прояснилося достатньо, аби зрозуміти, що він допомагає мені вибратися з води, але волає на мене.
— Та блін, — кричав Боббі просто мені на вухо. — Та пішов ти. Блін.
Я був надто зайнятий диханням, щоб відповісти. Він витягнув нас високо на берег, перш ніж розтиснути руки й пуститися в довгу сердиту тираду. Я тільки й міг, що стояти, дихати і тремтіти, а Боббі волав собі.
Спершу він метався туди-сюди одним незмінним маршрутом, ніби торкався двох невидимих стовпчиків за три метри один від одного, і кричав: «Мудацюра, тупий ти мудацюра!». І що довше він кричав, то більше скорочувалася відстань між двома стовпчиками, доки Боббі не задріботів маленькими колами, наче по стиснутій пружині. Обличчя в нього залилося багрянцем. Урешті він перестав навіть крокувати, а просто обернувся навколо своєї осі тричі, ніби пружина всередині продовжувала стискатися. І весь цей час він кричав. Перестав називати мене мудацюрою й почав видавати звуки, яких я не розумів — потік лютого белькотіння, скерованого наче й не на мене, а на небо, і скелі, і безмовні дерева.
Я тупо спостерігав за ним. Я ще ніколи не бачив такого гніву; не знав, що так буває в повсякденному житті. Мені нічого не залишалося, крім як чекати і сподіватися, що це закінчиться.
За певний час Боббі побіг по мій одяг на кручі, не пояснивши, що збирається робити. Його гнів трохи стих, але далеко не вичерпався. Я стояв голяка на гальці й чекав на нього. Коли повернувся, він кинув мій одяг і чоботи жужмом мені під ноги і сказав:
— Ану швидко вдягнувся.
З докором так сказав. Я зробив, як він велів.
А коли я вдягнувся, Боббі накинув на мене свою куртку поверх моєї.
— Ні, тобі треба, в тебе всі штани мокрі... — сказав я.
— Ану заткнувся, — сказав він. Я так і зробив.
І ми рушили назад на трасу, щоб зловити машину до міста. По дорозі Боббі обійняв мене за плечі і пригорнув.
— Тупий ти мудак, — бурмотів він. — Тупий-тупущий. Ну тупий.
Він не відпускав мене, доки ми стояли, піднявши великі пальці, при дорозі, і продовжив пригортати на задньому сидінні фольксвагена двох студентів з Оберліна, котрі нас підібрали. Не відпустив руку з моїх плечей аж до хати й весь час щось бурмотав.
У мене вдома Боббі ввімкнув пекуче-гарячу воду. Роздягнув мене ледь не силою і наказав ставати під душ. І тільки після того, як я відігрівся і загорнувся в рушник, він зняв власний мокрий одяг і теж пішов у душ. У заповненій паром ванні його гола шкіра видавалася яскраво-рожевою. Коли Боббі вийшов, блискучий і розцяцькований крапельками води, медальйон світлого волосся прилип йому до грудей. Ми пішли в мою кімнату, поставили Джимі Гендрікса і скрутили косяк. Так і сиділи, загорнувшись у рушники, і курили.
— Дурень, — шепотів Боббі. — Ти ж убитися міг. І знаєш, що я відчував би, якби ти вбився?
— Ні.
— Я б відчував сам не знаю що.
І тоді він поглянув на мене з величезним горем. Я відклав косяк у попільничку і з відвагою, проти якої малів той мій стрибок з кручі у крижану воду — проти якої маліли всі мої прояви сміливості в минулому — потягнувся й опустив руку на його передпліччя. Ось його рука, жилава, із золотистим волоссям, під моїми пальцями. Я дивився на підлогу — на плетений килимок, на дошки гарбузового кольору. Боббі не відсмикнув руку. Минула якась хвилька. Відбулося чи то щось, чи то нічого. З жахом я почав гладити його руку пучкою вказівного пальця, а серце калатало в мене в горлі. Отепер, думав я, він побачить, чого я хочу. Отепер сахнеться від жаху й огиди. Але я продовжував гладити його зі страхом таким сильним, що його неможливо було відрізнити від бажання. Боббі не сахнувся, але й не відповів.
Урешті я наважився поглянути йому в обличчя. Яскраві очі дивилися незмигно, як у тварини, щелепа відвисла. Я розумів, що йому теж страшно, і це його страх дозволив мені пересунути долоню на голе плече. Його шкіра взялася сиротами над гладким широким вигином лопатки. Я відчував, як його груди стиха здіймаються й опадають.
Швидко, бо на роздуми не вистачило б сміливості, я перемістив руку на його стегно. Боббі сіпнувся і скривився, але не відсунувся. Я засунув руку під його рушник. Спостерігав, як у нього в очах змішуються задоволення і страх. Я поняття не мав, що робити, тож торкався його так, як себе. Коли він затвердів у моїй руці, мені здалося, що він мене пробачив.
А тоді Боббі простягнув руку і дивовижно делікатно торкнувся й мене. Ми не цілувалися. Не обіймалися. Джимі співав «Purple Haze». Десь углибині дому бурчали батареї. У трубах сичала пара.
Потім ми витерлися серветками і мовчки вдягнулися. Утім, одягнувшись, Боббі знову запалив косяк і знову завів звичайним тоном розмову на звичайні теми: наступний концертний тур Grateful Dead, наші плани знайти роботу й разом купити машину. Ми передавали один одному косяк, сидячи на підлозі в моїй кімнаті, як будь-які два американські підлітки у звичайнісінькому будинку, навколо якого панувала нудьга і пробивалася зелень весни в Огайо. І це був черговий урок у моїй освіті: кохання між хлопцями, як і інші протизаконні практики, краще подавати як щось буденне. Делікатність диктує, щоб твою незграбність і ніяковість ніяк не коментували, ніби ти і справді дієш зі спокійною впевненістю природженого злочинця.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія