Цими днями на кінофестивалі DocLisboa у Португалії показують фільм української молодої режисерки Лесі Дяк «Татова колискова», світова прем’єра якого відбулася у серпні на фестивалі у Сараєво. Незабаром плануються й українські покази. Це прониклива історія про батьківство і повернення до нормального життя після війни.
Сергій Зінчук, ветеран війни, після трьох років на фронті нарешті повертається до родини. Його дружина Надія та троє синів – Саша (11 років), Артем (8 років) і наймолодший Нікіта (3 роки) будять його вранці на його день народження. Діти вітають батька, дарують невеликі подарунки, а Надія готує сніданок на кухні.
Так починається цей фільм-дебют української режисерки Лесі Дяк. Її попередня короткометражка «Під крилом ночі» (2023) також торкалася сімейних тем, де батько був на війні. Дяк продовжує досліджувати, як війна змінює родинні стосунки, і як українські чоловіки, що роками не бачать своїх дітей, намагаються повернутися до нормального життя. Проте чи можливо це?
Центральна лінія фільму і досить унікальний режисерський прийом – це нічні розмови між Сергієм і Лесею за чашкою чаю, де сама режисерка з’являється в кадрі. Ці розмови оголюють основне питання стрічки: чи може чоловік, який пройшов через війну, бути гарним батьком і чоловіком? Сергій відверто ділиться своїми переживаннями, ставлячи складні запитання: «Чи можна по-справжньому любити людину, яка пройшла через війну або в’язницю?» Він говорить, що кожен на війні бачить кров, і після повернення до мирного життя це їх зламує.
«Я був командиром, відповідав за 70 хлопців. Якщо хтось із них зробить помилку, то привезуть його назад у труні», – згадує Сергій. Він знову і знову повертається до думок про те, як на фронті був відповідальним за життя цих людей, про те, як друзі, з якими ти щодня поруч, можуть бути тут однієї миті, а наступної вже їх немає. Скільки разів ти замислювався про те, що і тебе могли б привезти додому, пошматованного, у «кривавому відрі»?
Попри все, Сергій намагається бути турботливим батьком і допомагати дружині по господарству. Однак його переслідує посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – він не відчуває смаку їжі і постійно потребує часу на самоті. «На фронті ти ніколи не буваєш один», – пояснює він. Коли в родині народжується донька, ситуація змінюється.
«Татова колискова» не лише про батьківство в умовах війни, а й про те, як війна впливає на всю країну. Діти Сергія ростуть, оточені війною: вони граються в солдатів, дивляться воєнні ролики в інтернеті, що не може не викликати напругу в Надії. Її терпіння і витримка під час цих складних обставин вражають, хоча фільму бракує глибшого занурення в її історію.
Режисерка створює спокійну, зосереджену атмосферу, у якій головну роль відіграють невисловлені емоції та непомітні, але важливі зміни в житті родини. Стриманий стиль оповіді підкреслює боротьбу Сергія із ПТСР і його спроби знайти себе у мирному житті після пережитого на фронті.
Включення самої Лесі Дяк як інтерв’юерки додає фільму документального виміру у квадраті, ніби глядач стає частиною цих інтимних розмов. Це рішення створює особливу близькість між героями і аудиторією, дозволяючи глибше співпереживати. Лесі здається, що вона знімає фільм про любов – цією думкою вона на камеру ділиться з Сергієм. «А може це фільм про тиранію?» – перепитує Сергій. Це наводить на думку про можливі таємниці в сім’ї, які залишились поза кадром, особливо, беручи до уваги несподіваний фінал (проте, не будемо спойлерити).
«Татова колискова» – це ніжний, водночас болісний фільм, який ставить перед глядачем складні запитання про наслідки війни для родин. Він не пропонує простих відповідей чи ідеальних фіналів, але саме в цьому його сила. Стрічка змушує задуматися про те, чи можна повністю повернутися з війни і чи здатні солдати знову стати звичайними батьками й чоловіками, залишивши війну позаду.