31 жовтня в кінотеатральний прокат вийшло ще одне кіно, яке було знято до повномасштабного вторгнення, і це ще одна історія, яка на тлі щоденних злочинів рашистів проти людяності набула додаткових сенсів. Йдеться про фільм «БожеВільні» (саме так треба писати), і не дарма тут в одному слові поєднується Бог і Воля. Це одна з найжорсткіших, найпряміших, найщиріших антитоталітарних українських картин, яка розкриває вкрай темну, маловідому тему – каральну психіатрію радянського режиму.
І, здавалося б, скільки можна штурхати труп імперії зла, і що на цій ниві можна нового знайти. З прикрістю треба визнати, що ціла низка історичних вітчизняних фільмів останніх 10 років мали сумнівну якість. Однак, у режисера-дебютанта Дениса Тарасова та його команди кіно вдалося.
Отже, 1977 рік. Андрій Довженко (Костянтин Темляк) одружений (Наталя Бабенко), має сина, працює на радіо, без судимостей, загалом є майже звичайним радянським громадянином. Майже, бо його потерта шкірянка, довге волосся та музичні вподобання не зовсім відповідають прийнятим державою стандартами. Одного разу він просто вмикає на роботі улюблену музику – рок 70-х – і в результаті опиняється у спеціальній психлікарні, яка за своєю суттю є в’язницею.
Тут практикують радянський винахід – «швидкоплинна шизофренія», неіснуючий діагноз, прикриваючись яким остаточно ламають «ворогів режиму». Там, разом з Довженком, сидять такі ж звичайні, але невгодні режимові люди, а також політики і дисиденти (Олійник, Мостренко, Черніков та інші). Завідує цим закладом лікар Микола Худимчук (Остап Ступка), допомагає йому загадкова Лахновська (Ірма Вітовська) та безжальні санітари (Віталій Салій, Олесь Касіон). Втеча звідси малоймовірна, проте є шанс розповісти про злочини цієї психушки, а отже і цілої системи, західному світу.
Картина була знята ще в 2021 році, але її вихід на великі екрани був відчутно відтермінований. Проте, здається, нині антитоталітарне кіно не може бути неактуальним, і навпаки – замало говорили про злочини Радянського Союзу в кіно до цього. Дочекалися.
«БожеВільні» не є байопіком про реального Довженка, його співкамерників та ворогів – події та герої тут є збірним образом справжніх людей та історій, які з ними відбувалися в радянсько-українських психлікарнях 70-х років. Одним з консультантів картини був колишній дисидент, правозахисник та психіатр Семен Глузман, а одна з продюсерок стрічки Валерія Іваненко понад 10 років вивчала цю тему для втілення її в кіноформі.
Фільм режисера Дениса Тарасова є непересічним явищем в українському кіно, він дуже вправно, якісно й широко працює на багатьох рівнях завдяки цілій низці факторів.
Тематика
Творці говорять про тему каральної психіатрії, яка не те що невідома глядачеві, ні, вона радше поки що недостатньо донесена в маси, не розкручена. Бо, до прикладу, навіть для такої шаленої популярності теми «Будинку Слова» мав відбутись проєкт «МУР».
Рівень глядацької залученості
Це кіно безкомпромісне, реалістичне, жорстке, місцями жорстоке. Воно не намагається загравати з глядачем. При цьому автори витримали межу (свідомо чи свідомо), не переборщили із «я так бачу», «я так хочу», а зробили грамотний, доступний арт-мейнстрім, який є цілком глядацьким.
Жанр
Кіно впевнено заходить на територію не вельми поширеного у нас жанру трилера, напруженого й гнітючого трилера, та ще й місцями з елементами бойовика, домішками шпигунського детективу, при цьому в своїй основі лежить міцна драма. Стрічка тримає увагу глядача, вона насичена внутрішнім нервом навіть в найменш дієвих сценах, а жанрові «гойдалки» не дають їй провисати чи ставати нудною.
Постановка
Завдяки майстерності всіх кінодепартментів (режисура, сценарій, арт-департамент, світло, звук, музика), глядач буквально занурюється, поглинається цими білими стінами, дихає цією безвихіддю «виправного санаторію», який є нічим іншим, як уособленням усього Совєтського Союзу. Союзу з його безправ'ям, нескінченним насиллям, моральним та фізичним придушенням невгодних та тими, хто завжди буде проти цього придушення. Це наше «Пролітаючи над гніздом зозулі», бо в держави з нашою тяжкою історією рано чи пізно має бути своє «Пролітаючи над гніздом зозулі».
Акторська гра
Важко не відзначити Костянтина Темляка, виконавця головної ролі. Він буквально прожив образ людини, на яку впали усі можливі негаразди, і в той же час він несе собою, грає на екрані фактично усі меседжі, закладені творцями. Та крім Темляка тут буквально палає ціле сузір’я провідних акторів українського кіно та театру: Дмитро Олійник (Акімов з «Будинку Слова»), Віталій Салій («ЯПНЦ»), Наталя Бабенко («Пульс»), завжди і особливо тут неперевершена Ірма Вітовська, Сергій Кисіль, Анастасія Пустовіт та багато інших. Всі ці майстри своєї справи, по-перше, дуже добре розуміли, ЯК треба грати свого персонажа, а по-друге, НА ЯКУ ТЕМУ вони грали у фільмі.
Музика
Якщо характеризувати фільми якимись музичними стилями, то «БожеВільні» це рок. Композитор Хосейн Мірзаголі створив заглавну рок-композицію, яка цілковито відповідає сюжету, характеру та суті фільму. Дивлячись фільм уперше, можна навіть подумати, що це пісня з репертуару Led Zeppelin, Deep Purple чи Black Sabbath.
Сенси
Це фільм-маніфест особистісного та колективного опору системі. Це історія відчайдушної боротьби за свободу, де «ціна мого бунту – свобода». Це боротьба не героїв, мистецьких діячів, політичних чи військових персон – це боротьба звичайних людей, яких намагалася придушити система. Вони не хотіли повалювати уряд, вони просто хотіли слухати улюблену музику, говорити своєю мовою, вільно висловлювати свої думки. Безсумнівно, якщо в психлікарні зчитується вся ця жахлива імперія зла, то її в’язні уособлюють собою Україну. Україну, яка тоді, в 70-х, хоч і на таких точкових випадках, але намагалася вирватися з пазурів цих нелюдів, і яка досі, вже в геть інших масштабах та за інших обставин, продовжує це робити.
Але, Боже, ми все одно і завжди Вільні.