53-й Міжнародний київський кінофестиваль став третьою «Молодістю», сеанси якої в кінотеатрі «Жовтень» та Будинку кіно переривали сирени повітряної тривоги, а глядачі під час перерв між показами обговорювали новини з фронту та наслідки атак дронів не менш жваво, ніж представлені фільми.
Водночас цьогорічна «Молодість» набагато більше нагадувала фестивалі, що проходили до вторгнення як насиченістю програми, так і зростанням відвідуваності і значною кількістю гостей з-за кордону (якщо у 2022-му році на «Молодість» приїхало лише двоє іноземців, цього разу їх було вже сорок). Так чи інакше, одна з найкращих команд програмерів країни (Ігор Шестопалов, Віктор Глонь, Богдан Жук, Олександра Прокопенко) дозволила завсідникам фестивалю і відволіктися від тривожних буднів воюючої країни, і побачити на екрані кінематографічне відображення драматичної сучасності.
Як і належить найбільшому у світі фестивалю кінодебютів, значну частину програми якого складають роботи «молодих та нерозважливих», серед представлених стрічок не бракувало зухвалих пошуків нових форм та несподіваного переосмислення традиційних. Так, французьку картину братів Еро «The End (штучні уламки людства)», показану в програмі експериментального кіно «Форма», можна назвати однією з найбільш цікавих кінорефлексій на тему штучного інтелекту. Це гіпнотичне зібрання смішних і моторошних історій про кролика-садиста, людей, які починають рухатися, як живі механізми, снів, що їх не відрізнити від яві, у яких невинний юнак стає жорстоким убивцею тощо спочатку виглядає як набір курйозних помилок цифрового мозку. Але поступово починаєш розуміти, що найбільш гротескні та жахаючі сюжети народжені саме людською, занадто людською підсвідомістю з її пристрастями та страхами.
Румунський режисер Раду Жуде, який давно був визнаний однією з найяскравіших зірок сучасного кінематографа і при цьому продовжує створювати фільми, не схожі на його попередню творчість, разом зі своїм співвітчизником, філософом Крістіаном Ференцем-Флатцем у стрічці «Вісім листівок з утопії», також представленій у «Формі», зіткав яскраве кінополотно з рекламних роликів, що показувалися на румунському телебаченні після падіння комуністичного режиму. Цей парад образів земного раю, мрій, які набули відеоплоть про багатство, сексуальні задоволення, чесних політиків та бездоганно випрані простирадла, стає благодатним полем для дослідження наших бажань і надій.
В «Співі бензопилок» естонця Сандера Марана з програми «Північний сеанс» сюжетні мотиви американських слешерів розіграні у сільській глушині пострадянської Балтики, а розудала різанина перемежовується з музичними сценами, де серійні вбивці та їхні супротивники весело співають про свої почуття.
У картині канадця Матьє Ранкіна «Універсальна мова», що увійшла до програми «Фестиваль фестивалів», виникає примхливий світ Вінніпега, населений іранцями, у якому раз у раз проявляються реалії репресивного режиму аятол. Ця трагікомічна оповідь з елементами абсурду проникнута ідеєю єдності людських доль попри всі культурні й політичні відмінності – не випадково головний герой картини носить ім'я режисера.
Іранська тематика була досить помітною на цьогорічній «Молодості», де головою журі став визначний режисер Моххамад Расулоф, який зауважив, що прийняв запрошення фестивалю у першу чергу через бажання показати власним прикладом, що звичайні іранці не підтримують варварські дії режиму своєї країни, яка стала союзником рф в агресії проти України.
Картина Расулофа «Насіння священного інжиру» стала чи не найяскравішою перлиною позаконкурсної програми. Цей фільм, що отримав спеціальний приз журі Канського фестивалю, присвячений подіям у сім'ї тегеранського судді, які стають віддзеркаленням протестів, що сколихнули Іран після вбивства юної Махси Аміні (камерний характер картини частково пояснюється потребою приховати від влади її фільмування, після завершення якого більша частина акторів і знімальної групи, включаючи самого режисера, втекли з Ірану). Центральний персонаж – високопоставлений чиновник силових структур, переконаний у своєму праві переслідувати і карати інакодумців, як і в необхідності тримати в повному послуху свою дружину та дочок, чиє благополуччя та добре ім'я залежать від його суворого, але справедливого керівництва так само, як і процвітання всієї держави залежить від підкорення мудрій диктатурі. Однак, коли спалахують протести, які, здається, підтримують і доньки судді, йому доводиться переконатися, що навіть найщиросердніший тиран має щось спільне з Хроносом, який для збереження влади має пожирати власних дітей.
Ще одна стрічка, присвячена іранській тематиці, «Що тобі вчора снилось, Параджанов?» Фараза Фешаракі, отримала спеціальний диплом конкурсу документальних фільмів. Оповідь побудована на відеозаписах розмов Фешаракі, студента кінофакультету в Берліні, з його батьками, які живуть в Ісфагані, та іранським однолітком, що навчається музиці у Відні й іронічно називає друга-режисера Параджановим. У цих уривках розмов, що тривають протягом багатьох років, сімейна історія переплітається з драматичними подіями сучасності Близького Сходу, а сварки та глузування – з безумовною любов'ю, яка дозволяє нам прощати близьким будь-які конфлікти та ідеологічні суперечки. Як було зазначено у заяві журі, «з огляду на те, що «шахеди» літають над нашими головами майже щоночі, нам приємно побачити інший бік іранського суспільства».
Переможцем документального конкурсу стала стрічка «Квіти України» уродженки Маріуполя Аделіни Борець, знята за підтримки польських кінокомпаній. Центральний персонаж фільму Наталія Юрченко вже відома київським завсідникам фестивалю (не кажучи вже про її сусідів і забудовників Нових Позняків) завдяки стрічці «Яма» чеха Їржі Стейскала, яка в 2014-му році отримала приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Docudays UA. Як і в чеській стрічці, Юрченко, одна з мешканців залишків села Позняки, що збереглося серед висоток спального району, разом із рідними захищає свої крихкі будівлі, сад і кіз, з однаковою непохитністю даючи відсіч усім посланцям девелоперських компаній: юристів з договорами на значні суми вона випроводжає насмішками, а водіям бульдозерів погрожує каністрами з гасом. З тією ж стійкістю вона зустрічає і повномасштабне вторгнення, не збираючись покидати свій багатостраждальний дім і під загрозою бомбардувань та окупації. І коли їй не вдається вступити до загону самооборони, 70-річна жінка береться плести сітки та готувати коктейлі Молотова. Авторам стрічки вдається зримувати боротьбу сім'ї за свій земельний наділ проти самоправства корумпованих чиновників та бандитів із відсіччю українського народу військовій агресії, створивши виразний і привабливий образ незламної українки, яка зберігає вірність обраному способу життя та душевну бадьорість навіть у найскладніших обставинах.
Тема протистояння особистості та жадібних корпорацій стала відправною точкою і в стрічці «Мовчання устриць» Маркоса Піментеля, представленій у головному міжнародному конкурсі повнометражних дебютів та нагородженій призом глядацьких симпатій. Піментель скористався своїм досвідом документаліста, щоб відтворити шахтарське селище на краю величезного кар’єру. Надзвичайно достовірна фактура цього царства пилу, отруйних відходів і свавілля, що нагадує про феодальні часи, стає декорацією для драматичної історії юних уродженців села, приречених на важку, смертельно небезпечну і погано оплачувану працю та абсолютно беззахисних перед примхами влади, представниками якої є не лише адміністрація компанії, а й власник єдиного магазину. Не стримувана жодними законами жага наживи та насильство в певний момент ніби отримують відсіч від самої природи — потік, який зносить дамбу, зведену недбалістю та некомпетентністю (як візуальний матеріал автори використали справжні хроніки подібних катастроф 2015-го та 2019-го років), губить правих і винних, нагадуючи вітчизняній аудиторії про руйнування Каховської ГЕС і Куренівську трагедію.
Маркос Піментель, який приїхав представити свою картину аудиторії «Молодості», зазначив, що обрав український кінофестиваль для міжнародної прем'єри фільму тому, що саме наша країна є прикладом стійкого спротиву злим силам, завдяки якому можна змінити ситуацію на краще.
Стрічка румунського режисера Богдана Мурешану «Новий рік, що так і не настав», яка отримала спеціальний диплом журі, на перший погляд розповідає про суспільство, яке вже не здатне на жоден спротив. Вихідною точкою сюжету, дія якого розгортається в Соціалістичній Республіці Румунія, стають зйомки новорічної програми, які потрібно провести повторно — акторка, яка проголошувала на першому плані вітання на честь комуністичного лідера Ніколае Чаушеску, втекла на Захід. Вибрана на заміну втікачці актриса, яка анітрохи не радіє подібному кар'єрному поштовху, телевізійний режисер, що присвятив свій талант рутинній пропаганді, однак відмовляється свідчити проти колег, простий робітник, що звик лаяти владу в колі близьких, які приходять в жах, довідавшись, що маленький син, наслухавшись його прокльонів, відправив Діду Морозу лист із побажанням смерті «Дядькові Ніку» – ці та інші персонажі картини не чекають на жодні зміни на краще і шукають лише способи уникнути надто тісного співробітництва з режимом, а якщо можливо, й зовсім вирватися з обіймів батьківщини, як збирається зробити юний син телережисера, готуючись під покровом ночі переплисти Дунай.
Попри яскраві образи та гумор діалогів фільм Мурешану описує похмуре, тьмяне суспільство безправ'я та злиднів, позбавлене будь-якої надії на зміни, і слова одного з героїв, який пророкує, що нічого не зміниться навіть через тридцять років, відображають загальний настрій. Але в якийсь момент ми розуміємо, що події розгортаються у грудні 1989 року, і ні диктатура Ніколае Чаушеску, ні він сам не доживуть до Нового року.
Ділячись враженнями від фільму, глядачі з різних країн, від України та Литви до Німеччини й Ірану, відзначали виразність і точність деталей, з якими румунський режисер відтворив реальність тоталітарної держави, знайому декому за спогадами, а декому за свіжими враженнями. Водночас українського глядача «Новий рік, що так і не настав» здатний надихнути переконливим свідченням того, як у мить може змінитися навіть найбезнадійніша ситуація, як може бути зруйнована, здавалося б, непохитна диктатура.
«Скіфський олень» за найкращий повнометражний фільм міжнародного конкурсу було присуджено стрічці індійської режисерки Паял Кападії «Все, що ми уявляємо як світло». Це поповнило її значний список нагород, де є і Гран-прі Канського МКФ. Якщо стрічку Мурешану можна назвати портретом Бухареста часів Чаушеску, фільм Кападії присвячений сучасному Мумбаї, з яскравої мозаїки якого виділяються образи трьох медсестер, попри різницю у віці та характерах об’єднаних взаємною симпатією та інтуїтивною солідарністю тих, чиї прагнення та спосіб мислення не відповідають вимогам оточення. Одна з них, літня вдова, намагається відстояти своє право на квартиру, в якій прожила все життя, хоча покійний чоловік не подбав про відповідні документи, інша, молода жінка, чий шлюб уклали батьки, багато років живе «солом'яною вдовою», оскільки її чоловік вирушив на заробітки, і зі стоїчною завзятістю придушує любовні пориви. Молодша з героїнь, що набагато більшою мірою схильна давати волю своїм почуттям, вступає у заборонені для неї, індуїстки, стосунки з юнаком-мусульманином, тоді як батьки надсилають їй фотографії потенційних наречених. Фільм, що сповнений соціальної критики та наштовхує на невеселі роздуми про становище жінки у сучасній Індії, водночас підкорює ліричною інтонацією, здатністю тонко передавати душевні переживання персонажів і стверджувати людську гідність як тих, хто вимушено приймає нав’язані правила, так і тих, хто наважується на безнадійний протест.
Гран-прі 53-ї «Молодості» була удостоєна значно більш камерна картина «Медовий місяць» Жанни Озірної, кінематографістки, відомої завсідникам вітчизняних кінофестивалів низкою яскравих короткометражних робіт. У своєму повнометражному дебюті вона знайшла вдалий сюжет для розповіді про переживання мільйонів наших співвітчизників, яких повномасштабне вторгнення застало зненацька. Події картини розпочинаються 23-го лютого 2022-го року в новобудові Київської області, де молода подружня пара святкує новосілля. Прокинувшись від вибухів, герої не встигають вчасно залишити місто, куди заходять російські війська. Ставши заручниками у власній квартирі, без жодного зв’язку із зовнішнім світом, подружжя, економлячи мізерні запаси, намагається здогадатися про те, що відбувається, прислухаючись до звуків і виглядаючи з вікон та прагнучі не видати своєї присутності. При цьому вимушене перебування наодинці стає серйозним випробуванням для їхніх стосунків.
«Медовий місяць» постає несподіваним поєднанням мотивів постапокаліптичного жанру і робінзонади зі сімейною драмою, що показує, як у життя звичайних людей вторгається воєнний катаклізм. Автори картини зуміли передати жах війни не прямою демонстрацією, а через натяки та фігури умовчання. І, разом з тим, можна погодитися з завсідниками фестивалю, які сприйняли рішення журі не стільки як оцінку художніх якостей фільму, скільки як необхідну данину трагічній і героїчній українській сучасності. Ритм «Медового місяця» іноді помітно провисає, незважаючи на весь драматизм сюжету, а сварки героїв часом виглядають дещо надуманими. Недоречний комізм викликає й сцена, витримана в особливому емоційному накалі, в якій подружжя проклинає всіх росіян разом з їхніми дітьми, оскільки в такий спосіб вони накликають жахіття і на голови власних майбутніх дітей — адже батько героя є росіянином.
Головну нагороду конкурсу національного короткого метра отримав інший фільм про молоду пару, життя якої перевертає війна, але вже документальний — «Лелеки завжди повертаються додому» Ґали Козютинської. Режисерка розповідає власну історію спроб побудувати разом зі своїм коханим Віктором земний рай і сховатися в ньому від жахів реальності. Оповідь із м’яким гумором передає незграбні спроби міських мешканців налагодити побут у занедбаному гуцульському будинку. Однак навіть невдачі у впорядкуванні старого житла і господарських клопотах, здається, загострюють у героях відчуття радості буття — і його крихкості. За буколічними заняттями героїв виразно відчувається неухильна присутність війни, як і в житті українців, навіть найвіддаленіших від бойових дій, присутність, що нагадує смертельну хворобу, про яку неможливо забути, навіть якщо вона до часу дозволяє вести звичне життя. Трагічний фінал стрічки настає раптово, підкреслюючи несумісність наших мрій і страшної реальності.
Ще одним тріумфатором національного конкурсу, який отримав диплом основного журі та приз журі Спілки кінокритиків України, стали «Додаткові сцени» Романа Хімея та Яреми Малащука. У центрі сюжету — актор Павло Алдошин, відомий за роллю бійця ЗСУ у фільмі «Снайпер. Білий ворон», який, ставши бійцем ЗСУ, приїжджає на кілька днів із фронту, щоб знятися у кіно.
«Додаткові сцени» розкривають складність взаємин між вигадкою та дійсністю, химерність межі, що їх розділює, показують, як іноді важко їх розрізнити, особливо у житті творчих людей, для яких вигадка є невіддільною частиною дійсності. Відчуття цієї химерності створюється завдяки бездоганній постановці та виконанню, коли дублі додаткових сцен, винесених в назву картини, такі ж реалістичні, як і епізоди, що йдуть після вигуку «знято!».
Фільм Хімея та Малащука став, мабуть, одним із найвиразніших висловлювань українського кінематографа про дивний стан миру посеред війни або, можливо, війни, що розчинилася у мирі, де ми існуємо завдяки людям, які захищають наше повсякденне життя. Цю повсякденність для столичних синефілів не можна уявити без «Молодості», сеанси якої, можливо, не востаннє переривалися сиренами, що вони, наче будильники, вторгаються у наші кіносновидіння.