У центрі сюжету фільму – Наталія – сильна, незалежна та анархістська жінка, сповнена гумору і яскравих почуттів. Вона живе у центрі Києва у власному будинку з господарством, вирощує квіти та городину. Коли її будинок намагаються знести забудовники, Наталія береться захистити свій шматок землі попри все. Її боротьба стає ще більш екзистенційною з початком повномасштабного вторгнення. Наталія ніколи не здається і це почуття надії вона несе й глядачеві.
Кінокритикиня та журналістка Yabl Наталія Серебрякова поговорила з режисеркою фільму про його створення та героїв.
– Як ви знайшли таку живу і таку незламну героїню?
– Наталія нікуди не вибиралася, мабуть, за своє життя з цієї землі. Позняки — це щільно забудований район, там чимало багатоповерхівок. І, в принципі, там залишилися лише дві такі незабудовані точки, і земля Наталії одна з них. А її кози – це теж такі собі герої району, їх всі знають і знають, чиї вони. Тобто про неї теж знімали різні випуски теленовин, і вона в районі свого роду зірка, тому не так важко було її помітити. Мої батьки, власне, переїхали з Маріуполя в Київ і живуть поблизу Наталії – в сусідньому районі.
– І ви тому вирішили знімати про неї фільм?
– Все почалося з іншого проєкту. Він був про три генерації українців. Я вибрала жіночу постать, і в нас були три претендентки, представниці трьох різних поколінь – XYZ. Наталія була представницею покоління X, і я їх всіх пов'язала з темою власної будівлі. Кожна з них мала якусь проблематичну домівку, і в кожної з них були різні способи боротьби за свій дім. Ну і коли почалося повномасштабне вторгнення, тривав знімальний процес, і воно саме по собі так сталося. Одна мобілізувалася – наймолодша, потім міленіалка, представниця покоління Y, стала біженкою, виїхала за кордон і, власне, мені залишилося працювати тільки з Наталією.
Я довірилася потоку долі і просто продовжила слідкувати і вже відсікала непотрібні сцени, які ми знімали до цього, формувала історію, виключно базуючись на матеріалі, які ми відзняли з Наталією і просто далі продовжила працювати саме з нею.
Зосередилися більше на боротьбі з девелоперами. На жаль, не вдалося ідеально розкрити цей трикутник, адже коли я зорієнтувалася, що це моя єдина героїня фільму і їй треба приділити більше уваги, то якраз сталося так, що її другий чоловік, росіянин В’ячеслав на прізвисько «Котік», виїхав за кордон, і багато сцен, які хотілося б мати у фільмі, не вдалося відзняти.
– А в неї два колишніх чоловіки, з якими вона підтримує стосунки, так?
– Вони жили втрьох в одному будинку. Наталія з «Котіком» в одній кімнаті, а Мішель в сусідній.
– Як вам вдалося відзняти моменти з девелоперами? Наприклад, саме ті моменти, коли вони приїжджають на екскаваторах? Ви завжди були присутні з камерою там?
– Ми знімали майже до останнього моменту, тобто три з половиною роки. Всі ці події відбувалися в різні роки, тобто не так, як це змонтовано в фільмі. Представник фірми приходив ще в 2021 році, а ці бульдозери взагалі, здається, були у майже останній знімальний період, тобто в 2023 році, в серпні. Все дуже розкидано у часі. Ми намагалися монтувати так, щоб була присутність кожного героя, який заявлений в цій частині фільму. Так ми онуку Наталки, Єву, десь підзняли, окремим кадром підставили. Але це відбувалося вже коли, наприклад, «Котіка» не було. Єва теж за кордон виїжджала. Ми просто монтували подібні кадри, щоб здавалося, що це одна подія за іншою, що так дійсно було і в житті.
До Наталії регулярно навідуються девелопери. Була ситуація, яку ми не зняли і дуже пошкодували про це. Потравили свиней, які були у Мішеля, тобто першого чоловіка. Потім приходили, як це називається, рекітьори, погрожували. Це зі слів Наталії. Я дуже старалася не монтувати фільм з розповідей. Це одне із найскладніших, що було в фільмі – змонтувати історію тільки з екшену, з дій, які відбуваються, бо насправді в неї дуже багато цікавих історій. Чому, наприклад, два чоловіки, чому два колишні, як так сталося, що вони живуть разом? В принципі, дуже багато цікавих подробиць, але я старалась цього уникати і монтувати тільки з дій. Ну і досить багато часу ми проводили там. Було таке, що я і ночувала там, особливо коли почалося повномасштабне вторгнення.
– Мені здалося, що Наталія трохи підігрує камері. Коли, вона, наприклад, розмовляє із Євою, своєю онукою, то розповідає їй, що українська мова, українська держава – це важливо. Здається, це постановочний момент…
– Мені дуже пощастило з цією сценою. Це чи не перше, що ми відзняли. Ще на тому етапі, коли це мав би бути інший фільм. Тобто видно навіть по кадрах, що там Єва зовсім манюня. Тоді їй було років дев'ять чи десять. Я допомогла цій сцені відбутися. Я не казала, що сядьте і говоріть на цю тему. Ні. Це був День Незалежності, я пам'ятаю. Ми там спеціально вмикали архівні телевізійні кадри. Почали про це говорити. В принципі, камера все знімала, але я розкручувала тему: «Де ви були під час Дня Незалежності, пам'ятаєте, як це було?» Вона зізнавалася, що тоді, мабуть, вони з Мішелем зовсім про інше думали. Я питала її напряму, а вона мені все прямо на камеру розповідала. Тобто такий собі talking head. Я витягала з неї інформацію, як так сталося, що ви стали такою принципово правою, такою от активісткою, що послужило основою і так далі. Ну і Єва теж дивилася з нами архів. Звичайно, ставила питання. Я просто посадила їх за стіл, і вони разом розмовляли. Тобто, Наталія, можливо, і підігрувала камері, але текст цілком її.
– Чи можете ви сказати, що ваш фільм гібрид – документальний з постановочними моментами?
– Я вважаю, що гібридним кіно можна назвати, коли, наприклад, є відтворені сцени. Деякі сцени, звичайно, я просила повторити. Я цього не приховую, тому що іноді щось відбувалося в житті і не записувалось на камеру. Або коли щось в камері не вийшло… Але я вважаю, що гібридне кіно — це інша форма навіть. Тобто коли відтворюються сцени і присутні актори. Документальне кіно — це коли розповідається історія про людину. Це не актори, сцени не ставляться, немає команди, яка відповідає за них.
Коли є режисер-постановник — тоді так, це ігрове кіно. А у нас просто режисерія, тобто я допомагаю чомусь відбутися або підговорюю Єву щось піти у бабусі запитати. Або прошу Наталію щось конкретне запитати, і це питання далі впливає на хід сцени або, наприклад, Наталія, ділиться тим, що тільки що приходили інвестори. Я кажу: «Подумайте, з ким би ви могли це обговорити». І вона просто бере і дзвонить своїй доньці. Ні, я не можу погодитися. Гібридне кіно – це все ж таки інша форма. Зараз мені не приходить в голову, що б це було.
– Ось, наприклад, чесько-словацький фільм про війну в Україні – «Фотофобія»…
– Мені вже хтось казав про цей фільм. Мої фільми, і ігрові, і документальні, мають подібний сторітелінг. Тобто коли я знімала ігрове кіно «Увага! Добрий пес!», яке теж було на кінофестивалі «Молодість», то ми, навіть маючи величезну кількість світла, робили так, щоб це все було природно, не по «голлівудським лекалам». Ми все це вміємо робити, хлопці позакінчували кіношколи, слава Богу, талановиті. Але стараємося робити це в дуже приземленій, акуратній манері.
Так само і в документальному кіно. Я намагаюся, щоб сторітелінг розповідав історію, а не ми словами. Мені дуже подобається форма документального кіно саме тим, що ти вчишся правильно зманіпулювати ситуацію, щоб отримати потрібну тобі емоцію.
– А хто Наталія за професією? Який у неї взагалі бекграунд?
– Це не надто важливо для фільму. Вона раніше працювала на хімічному заводі в Дарницькому районі. Але останні 25 років вона утримується виключно зі своєї землі. Вона продає розсаду, у неї є кури, кози, молоко. До того ж, я так розумію, пенсія, і вона ще отримує за біженців з Луганська субсидію. Але головний дохід з рослин. Вона продає розсаду, квіти, дерева. Я з нею часто про це розмовляю. Вона взагалі на кошти не жаліється. Зрозуміло, що вони не можуть собі дозволити відремонтувати будинок.
От, наприклад, ви кажете, що я втручалася. Вони розмовляють, а я кажу: «А вам що, треба відремонтувати дах?» Вони кажуть: «Та да, треба дещо купити, грошей це нормально коштує». Я пропоную: «Давайте ми заінвестуємо, ми дамо гроші, щоб ви купили матеріали і будете ремонтувати дах». Ну і знімали, поки вони ремонтували той дах. Тобто ми допомагали якимось речам відбутися. Документальне кіно – це про співпрацю. У неї ідея, у мене ідея, ми думаємо, як це реалізувати, і так далі.
– Назва «Квіти України», тому що героїня займається квітами? У фільмах багато кадрів троянд…
– У мене була така філософія. Не вдалося до кінця її реалізувати через хронометраж. Нам треба було не більше 70 хвилин змонтувати. Я хотіла розповісти про її емоційні стани через флорографію, через різні квіти. Різні квіти – різні стани, потім вони засихають, відроджуються, наново виростають...
Таким чином я хотіла показати людообіг в природі. Наталія є певною метафорою нації, хоча я не хочу так узагальнювати, але через цю метафору я намагалася розповісти про цикл поколінь. Що нове покоління прийде, відбудує, врятує, і все буде добре — це дає надію. Саме тому «Квіти України», адже люди — як квіти: вони розквітають, в’януть, а потім знову відроджуються.
– Можете розповісти, що у чоловіка Наталії, В’ячеслава, написано на футболці? Це такий дивний вислів…
«Уговорили Ельцина остановить ядерную войну» та «Спас наших в Афганистане». В'ячеслав «Котік» – росіянин, який ще в 2004-2005 переїхав в Україну. Вони з Наталією познайомилися в Києві. А коли він був ще молодим і проживав у росії, то збирав підписи у матерів, сини яких служили в Афганістані. Так сталося, що саме прийшов до влади Горбачов і поступово почав виводити війська… «Котік» вірив в те, що він також приклав до цього руки. Був зацікавлений у мирі та припиненні воєн. Писав завжди листи. Зеленському теж писав. Тому для нього ця війна, коли росія напала на Україну, була великим шоком. Він втік за кордон, адже дуже сильно боявся війни.
– І ми бачимо у фільмі, що він там помер від інфаркту…
– Це, знаєте, магія кіно можна сказати. На початку фільму, коли вони сидять за столом і збираються випивати, а «Котік» робить собі каву, Наталія каже: «Ну яка кава? У тебе ж тиск» А він відповідає: «А я ж алкоголь не буду, кава це ж не алкоголь». Отакий діалог там.
Наприкінці Наталія пояснює, що він, мабуть, за кордоном спати не міг в притулку для біженців. І каву постійно пив. То він заколотив собі каву, зробив декілька кроків, і впав – зупинилося серце. Я думаю, що причиною стало не тільки це. Бо був і булінг через те, що він росіянин. Ми читали потім повідомлення, це не увійшло у фільм. Він писав Наталії, коли намагався повернутися в Україну, але його не впустили з його російським паспортом. Нещаслива смерть. Ми дуже довго шукали тіло, десь рік.