Перформанс «Химерні казки пана Шенберга» Богдана Поліщука, який відбувся 30 жовтня у Києві в Центрі сучасного мистецтва «Дах», імпульсує нестандартним підходом до взаємодії з глядачем і міксом мистецьких жанрів. У роботі художника та режисера перетинаються театр, музичне мистецтво та сучасний перформанс.
Якщо власне почати з назви, то «химерні» і «казки» викликають асоціації з магією та неординарними рішеннями. З одного боку, в основі перформансу – використання химерних образів, які нагадують фігури Франца Кафки. Можна припустити, що Поліщук грається з темою межі між людським-свідомим і театральним-підсвідомим. Наприклад, якщо перед нами склянка води, то вона має свою цінність, про яку ми часто не замислюємося. А вода – це про життя.
Повернімося до назви. Шенберг шукав інтелектуальний метод музичного управління, що регулювався би з максимальною точністю музичного рішення за формою. На початку 1920-х рр. Шенберг, відчуваючи, що вичерпав традиційні концепції мелодії та гармонії, розробив метод музичної композиції, названий пізніше «12-тоновою системою» або «додекафонією». До речі, за часів тогочасної політики СРСР щодо мистецтва, додекафонія тривалий час вважалась проявом «формалізму». В українській музиці додекафонія з'являється в 1960-ті роки у творчості В. В. Сильвестрова, В. О. Годзяцького.
«Арнольд Шенберг втілює в собі буремну епоху, яка немов повторюється в наш час по спіралі. Створюючи цей перфоманс, ми говоримо про себе, про наше суспільство, надихаючись сміливістю композитора-реформатора, мультидисциплінарністю його творчих пошуків і філософією гри яка наскрізь проймає його мистецтво», – зазначає Богдан Поліщук.
Тому автори не називають перформанс виставою, а схиляються до того, що це провокація до гри, занурення в світ, де реальність перестає визначати правила.
Власне і глядачі стають співучасниками цієї сюрреалістичної гри, як спільного процесу, який відбувається у реальному часі, а отже автором є кожен, хто знаходиться в цьому невеликому просторі. На перший погляд нелінійний сюжет розгортається у поліфонічному семантичному сегменті.
На сцені скрипаль Акім Зварич виконує одночасно і композиції і накази від Балакучої голови. Вона – на столі, як страва, з солодощами і фруктами. Її яскравий образ втілює Варвара Турта. Ця рудоволоса дівчина, котра сяє посмішкою і грайливо фліртує з глядачами, – проводник вистави. Вона розмовляє з аудиторією, з мовчазними партнерами на сцені, віддає накази. Балакаюча голова – химерна особистість, яка питає у глядачів їхній номер, а потім пояснює що під цим номером. Зазвичай, це якийся образ або дія, яку намагається хореографічно втілити танцівниця Марія Шурхал. Її завдання – через пластику показати вплив того чи іншого на фізичному рівні. Кожен рух, жест, кожен сценічний об’єкт не просто «доповнює» музику, а стає органічним її віддзеркаленням. Так, все йде з голови, яка провокує, спонукає до дії і, врешті-решт, задає відповідну музичну тональность, навіть всупереч здоровому глузду.
У виставі, з одного боку, протиставляється фізичність, тілесність і духовність. Але з іншого – вони не можуть існувати окремо один від одного. Духовність – це про баланс між фізичним і тілесним станом людини. І тому біблейські алюзії у форматі гри звучать під іншим кутом: «Не хлібом єдиним…», «Дай людині рибу і вона поїсть один раз, дай людині вудку і вона почне годувати рибою інших». Здається, банальні речі, але з іншим, актуальним підтекстом.
До речі, світловий дизайн – теж гра. Світло підсвічує акторів, а часом перетворює їхні фігури на примарні тіні, нагадуючи глядачеві про тонку межу між реальним і вигаданим. Зокрема, це стосується танцівниці. За допомогою світла та тіні Поліщук занурює у світ емоційного хаосу, залишаючи простір для індивідуального прочитання. Кожен персонаж немов виринає з музичного космосу Шенберга, відображаючи його внутрішню, химерну реальність.
По суті, «гра» стає механізмом, який дозволяє акторам та глядачам зануритися в непередбачуване, у світ, де кожна дія підкоряється лише внутрішній логіці перформансу.
«Химерні казки пана Шенберга» – це перформанс, який розкриває музику через живий досвід, через безпосередній контакт із її «тілом» у вигляді танцю, театральної гри та візуальної поезії. Це радикальна інтерпретація творчості Шенберга, яка ставить на перший план ідею гри як акта звільнення, що трансформує мистецтво в простір свободи, у живу стихію, здатну змінити глядача та його сприйняття мистецтва. Цей перформанс є зухвалим нагадуванням про те, що мистецтво не має і не може бути обмежене форматом і що справжня краса творчості полягає в її здатності дивувати, лякати і надихати.
Виконавці неначе перебувають у трансі, зливаючись із ритмом, який єднає їх із музичним полем Шенберга. Цей синтез дає відчуття вібрації, коли музика і тіло стають єдиним живим організмом, здатним висловлювати те, що слова не в змозі.
P.S. Наразі готується відеоверсія перформансу.
Фото: Анастасія Хлібник