Нещодавно у Києві пройшов кінофестиваль «Молодість», фільмом-відкриттям якого стала стрічка «Дві сестри» польського режисера Лукаша Карвовскі. Про кіно, зйомки під час війни та співпрацю з українською командою, Yabl дізнався з перших вуст.
– Що надихнуло вас створити фільм на таку непросту тему? Чому вирішили розповісти саме цю історію про війну і родинні стосунки?
– Коли почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну, сотні тисяч біженців прибули до Польщі. Більшість із них були жінками та дітьми. Після завершення нашого останнього повнометражного фільму у нас залишився будинок у Варшаві, який ми орендували для зйомок. Він розташований поруч із моїм власним будинком. Ми з дружиною вирішили швидко перетворити його на прихисток для біженців. Через декілька днів ми прийняли кількох жінок з дітьми, загалом близько 20 осіб. Спостерігаючи за тим, як мої маленькі діти гралися в саду з українськими дітлахами, я думав про те, що мої діти у безпеці, тоді як українські тільки-но втекли з країни, охопленої війною. Це змусило мене усвідомити, що я маю зробити більше. Саме тоді я почав писати нарис для фільму, який хотів створити. Мені пощастило знайти неймовірних людей з FILM.UA та талановитих кінематографістів з України та Польщі, які підтримали цю ідею. Завдяки їм ми змогли швидко розпочати роботу над проєктом.
– Чи були у фільмі персонажі або сюжетні елементи, натхненні історіями людей, яких ви прихистили?
– Так, розмови з жінками, які приїхали до Польщі з Кривого Рогу зі своїми дітьми, рятуючись від війни, були дуже зворушливими та зачепили мене. Наприклад, надзвичайно вразило те, що жінка, яка в Україні працювала архітекторкою, змушена була працювати у пральні. Це викликало відчуття безпорадності. Труднощі цих жінок і їхніх дітей однозначно стали каталізатором для ідеї фільму. Сюжет містить реальні елементи, засновані на правдивих подіях. На початковому етапі повномасштабної війни дійсно була група польських волонтерів, які мусили евакуюватися з передової, оскільки офіційні військові та державні канали ще не працювали, і такі дії здійснювалися членами сімей.
– Як ви обирали акторів на ролі Яшміни та Малгожати? Чи були у них реальні прототипи, з яких вони могли б брати приклад?
– Організувати кастинг у Польщі для акторок, які мали вирушити в Україну за кілька місяців після початку війни, виявилося дуже складно. Відомі акторки спочатку погоджувалися, але на наступний день, коли дізнавалися, що ми не можемо отримати страхування через подорож у зону воєнних дій, відмовлялися.
Ми проводили кастинги в нашій студії у Варшаві, а також онлайн. У результаті ми знайшли двох чудових, надзвичайно талановитих, хоч і менш відомих польських актрис – Кароліну Жепу та Діану Замойську. На той час Діана була в Берліні, і вона зіграла сцену з Кароліною через WhatsApp. Вибір цих актрис виявився чудовим, адже вони показали неперевершену акторську гру і дуже підтримували одна одну під час зйомок.
– А як обирали українських акторів? Чи відрізнялися їхня робота та акторська школа? Та як працювалося разом з українською командою зокрема?
– Я неймовірно щасливий, що видатні й відомі українські актори погодилися взяти участь у фільмі. Працювати з ними було справжнім привілеєм. Не виникало жодних проблем, усі були добре підготовлені й прагнули зробити все якнайкраще. Спілкування також було легким: ми говорили або англійською, або я говорив польською, а українські актори – українською, ми розуміли одне одного прекрасно.
Я вважаю, що підготовка польських і українських акторів досить схожа, як і підхід до роботи, тому я не відчув великої різниці в методах роботи. Українська знімальна група була чудовою. Я познайомився з відмінними продюсерами, неймовірними художниками-постановниками, гримерами і так далі. Кожен відділ працював настільки добре, наскільки це можливо. Усі щиро хотіли допомогти, розуміючи, що ми знімаємо перший повнометражний фільм після початку великої війни. Це був дуже важливий досвід для мене.
– Читала, що ви працюєте за принципом імпровізованих діалогів без чітко прописаних реплік. Як до цього ставилися актори? Чому ви вирішили використовувати саме такий метод?
– Я вірю, що імпровізація, коли вона використовується правильно і з відповідними акторами, створює дуже реалістичні ефекти, які важко досягти іншими способами. Для цього фільму я прагнув досягти максимальної реалістичності та найсильніших емоцій, адже ми знімали в реальних локаціях, де нещодавно пройшла війна. І згоріла квартира, до прикладу, сильно впливали на акторів, що позначалося на способі, яким подавалися репліки та емоції. Я вважаю, що для цього фільму таке рішення було правильним. На щастя, як польські актриси, так і українські актори добре адаптувалися до цих непростих умов.
– Чим для вас є символічним образ двох сестер, які переживають внутрішній конфлікт на тлі війни?
– Цей символічний образ двох сестер має два шари. Перший – це особисті стосунки двох молодих жінок, які раніше не могли порозумітися. З роками між ними назбиралися нерозв’язані конфлікти, які вони так і не змогли подолати. Поїздка та війна стають каталізатором для розв’язання їхніх непростих стосунків. Саме через війну, яка змушує все рухатися швидше, у них з’являється шанс налагодити взаємини, хоча часу для них стає все менше. Другий шар символізму – ці сестри також уособлюють Польщу та Україну. Через війні й спільного ворога наші стосунки як націй стають ближчими, і ми підтримуємо й допомагаємо одне одному так, як ніколи раніше.
– Як вдалося залучити до зйомок місцевих жителів?
– На своєму шляху сестри зустрічають багатьох випадкових людей між польським кордоном і Харковом. Більшість із них – актори, але деякі з них справжні місцеві жителі, як, наприклад, жінки, що продавали фрукти на узбіччі. Коли ми підійшли до цих жінок і запитали, чи хотіли б вони знятися у фільмі, вони були в захваті і сказали, що не бояться камер. Спільні розмови й спогади під час зйомок робили фільм ще більш реалістичним та емоційно насиченим.
– Що було найважчим під час зйомок у прифронтових зонах? Чи були моменти, коли вам хотілося зупинити зйомки через небезпеку?
– Знімати там, де йде війна – це виклик, який вимагає ретельної підготовки і, водночас, здатності швидко реагувати на непередбачувані ситуації. Ми працювали з командою, яка пройшла спеціальну підготовку з питань безпеки, і мали чіткі інструкції щодо поведінки під час повітряної тривоги або у разі небезпеки. Також ми координували зйомки з місцевими органами влади, щоб максимально знизити ризики. Незважаючи на небезпеку, всі в команді розуміли важливість того, що ми робимо, і були готові йти на ці жертви заради правдивого відображення ситуації в Україні.
– Як ви вважаєте, чому важливо показувати реалії війни в кіно? Особливо, якщо ми говоримо про ігрове, а не документальне кіно. Як може фільм змінити уявлення європейської аудиторії про війну в Україні?
– Головний меседж фільму – це нагадування про важливість людської підтримки, співчуття та сили, з якою люди можуть об’єднуватися перед обличчям трагедії. Ця історія не тільки про війну, але й про сім’ю, про складні стосунки та силу, яка виникає, коли об’єднуються люди різних країн і культур заради добра. Я сподіваюся, що глядачі відчують всю глибину цих емоцій і зрозуміють, що навіть у найтемніші часи завжди є надія та можливість змінити життя на краще.
– Фільм розкриває ідею, що дім – це люди, а не місце. Як ви особисто розумієте цей концепт і чому він, на вашу думку, важливий у контексті фільму?
– Протягом багатьох років я працював у різних країнах, і часто відчував, що дім – це не конкретне місце, а люди, які тебе оточують. Коли я приїхав до України, до Києва, продюсери та команда прийняли мене з такою теплотою, що я одразу відчув себе вдома. Це почуття підтримки, яке я відчував під час усього процесу зйомок, дуже важливе. У фільмі сестри також відчувають цю підтримку від людей, яких зустрічають на своєму шляху. Ідея, що дім – це люди, а не місце, відображається в історії та підкреслює, наскільки важлива людська підтримка у важкі часи.
– Кіно було презентовано на фестивалі «Молодість». Яка була реакція аудиторії на фільм? Які чули відгуки?
– Прем’єра фільму «Дві сестри» на фестивалі «Молодість» у Києві була неймовірно зворушливим досвідом. Реакція глядачів була дуже емоційною, я відчув справжній зв’язок з ними. Після показу до нас підходили люди зі сльозами на очах, і ділилися тим, як історія сестер віддзеркалила їхні власні переживання і силу духу. Вони дякували та говорили про те, як фільм нагадав їм про їхні родини і жертви. Це був надзвичайний момент, який показав, що історія може об’єднувати людей навіть у найважчі часи.
– А що для вас є найбільшою нагородою як для режисера, коли ви бачите, як глядачі реагують на цей фільм?
– Найбільша нагорода для мене – це бачити, як історія впливає на людей, як вона торкається їхніх почуттів. Під час прем’єри в Києві мене особливо зворушили ті тихі моменти, коли люди підходили до мене, часто мовчки, просто поглядом або кивком, висловлюючи емоції, які я відчував. Деякі ділилися особистими історіями, інші просто дякували, і ці прості жести означали все.
Знання, що фільм став, хоч і в невеликій мірі, частиною їхнього власного досвіду, що він віддзеркалив щось, що вони прожили або відчули, – це все, про що я міг мріяти. Це нагадування про тиху силу кіно, яке здатне поєднувати нас, навіть через мову і відстань.
– Що ви хочете донести до глядачів за допомогою цього кіно? Що для вас особисто найважливіше в цьому фільмі?
– Через «Дві сестри» я хочу показати, як навіть у розрусі війни людські зв’язки можуть стати джерелом сили та надії. Зв’язок між сестрами – те, як вони підтримують і прощають одна одну – відображає щось глибше, щось, що особливо значуще між Польщею та Україною в ці важкі часи. Незважаючи на неймовірні випробування, вони знаходять силу не самостійно, а разом. Якщо глядачі побачать хоча б натяк на цю стійкість і тиху силу родини, я відчую, що фільм виконав свою місію. Сподіваюся, що глядачі вийдуть після перегляду фільму з усвідомленням того, що насправді важливо, – люди, які нас оточують, і зв’язки, які нас об'єднують, навіть у найтемніші часи.