Режисерка Аня Бурячкова разом з творчою командою поставили перед собою досить амбітну мету – нарешті, чи не вперше в історії українського кінематографа, зняти цілком правдиве, доступне та неклішоване кіно про старшокласників, які намагалися в усьому бути дорослішими за свій вік. Так, була ще «Стоп-Земля», однак задачу команді «Назавжди-Назавжди» ускладнював рік, в якому відбуваються події – 1998, а також величезний градус порушених питань та розкритих конфліктів. В кінотеатрах країни з 21 листопада.
Кінець 90-х, наче вже і не така постсовкова розруха, але все одно часи невизначені та складні. Київ, один зі спальних районів, куди із центру переїздить старшокласниця Тоня (Аліна Чебан) та переходить вчитися в нову школу. Нові однокласники ведуть себе як звичайні тогочасні підлітки – дешеве вино та популярна слабоалкоголка, цигарки та трава через бульбулятор, зриви уроків та вічно заклопотані батьки, які не надто переймаються своїми дітьми, угарні вечірки під Ляпіс та Тартак, Океан Ельзи на касетах. Між почуттями та діями нема кордону, любов та дружба завжди поруч, а ляпас та поцілунок не конфліктують між собою. Тут у Тоні виникають любовні відносини з лідером шкільної юрби – красенем Жоріком (Захар Шадрін), за чим із ревністю спостерігає бандикуватий Саня (Артур Алієв). Лєра, його стервозна сестричка (Ліза Цілик), стає найкращою подругою Тоні. Їх оточують й інші цікаві підлітки, а попереду ціле життя, в яке вони занадто стрімко летять з намірами швидше подорослішати.
Такі стрічки за визначенням опиняються в кількох зонах ризику, адже треба показати життя, почуття та стосунки підлітків без романтизації, правдиво та водночас не скотитися в жорсткий чорнушний реалізм. Тут не обдуриш, адже всі вчилися в школі, і це не байопік чи історична драма, де або знаєш, як воно було насправді, або ні. Також важливо було з головою не впасти у 90-ті, якими наш кінематограф останні роки був перенасичений. Ну і, як зазначали творці, на роль школярів треба було знайти повнолітніх, які зовнішньо максимально схожі на 16-ти річних. Режисерка Аня Бурячкова та команда успішно впоралися з більшістю викликів, подарувавши глядачеві чергову непересічну вітчизняну картину, варту перегляду. І на те є чимало причин.
Фільм містить надзвичайно потужну та правдиву атмосферу. Вона на всіх рівнях передана так чітко, що глядач буквально переноситься машиною часу в свої шальні шкільні роки, чи то 90-ті, чи то 2000-ні. Зображувані 90-ті тут лише фон, а не дійова особа, і це вкрай важливо для загального сприйняття картини. Кіно акцентує увагу на вільних, складних, розкутих, а головне СПРАВЖНІХ молодих людях і їхніх буремних та прозорих, як сльоза, відносинах.
Стрічка не грається з напівтонами та недомовками, в ній все відверто, серйозно, щиро, по-справжньому, місцями навіть до крайнощів. Кожна дружба – назавжди, кожна любов – назавжди, кожна драма – назавжди. Тут коли люблять, то до втрати кращого друга, гідності та поваги. Якщо хтось образить близьку людину, то набити пику, зійтись стінка за стінку і навіть загриміти в тюрму, але це не суттєво, бо за своїх варто стояти до кінця. Як не такий, як усі, та порушуєш правила «зграї», то безжальний буллінг тебе не омине. Фільм являє собою калейдоскоп конфліктів на всіх можливих рівнях, що безумовно цікаво та динамічно рухає сюжет та розкриває персонажів. А передається це все не серіальними, неіснуючими в житті фразами, а прямою, як двері, безкомпромісною, живою мовою із лайкою, яку всі чули і якою так само розмовляли.
Молоді актори та актриси майстерно вживаються в своїх героїв, і в якийсь момент починаєш бачити в них не акторів, а своїх колишніх однокласників, давніх однолітків, а може навіть й себе. Все кіно побудовано як на особистісних пошуках Тоні, так і на взаємодіях усіх героїв, часто досить різких та радикальних. В кожній парі друзів, родичів чи коханців (Тоня – Жорік, Тоня – Саня, Жорік – Саня, Тоня – Лєра) відчувається справжня, непідробна хімія, їм віриш, співпереживаєш, і, що також є досягненням сценаристів, не завжди їх розділяєш на правих чи ні, на гарних чи поганих. Парадоксальним чином, йдучи на крайні та безальтернативні вчинки, герої не перетворюються на покидьків чи святих в очах глядача – вони просто складні підлітки (а ми хіба були простими?), які знають ким хочуть бути, але не знають як це робити. Тут всі мають свої мотиви, всі помиляються, бо кожен росте як сам по собі, так і в шкільному соціумі. І кожен трактує правила соціуму по своєму. Тому навіть найжорстокіші вчинки не є на 100% поганими, вони лише відбивають ті відносини, які склалися між однокласниками, відносини, що сформувалися зграйними правилами поведінки, суспільством, байдужістю батьків та напіванархічною епохою вседозволеності.
Це перша і єдина ігрова стрічка в Україні, в якій серйозно та глибоко досліджується питання буллінгу в школах, першопричини і наслідки цього ганебного явища.
Картина в якісній кінематографічній манері, самобутньою кіномовою говорить про ціну особистісної свободи та прагнення завжди залишатися собою, собою в зграї, поміж чужих, серед нерозуміння, коли наче і знаєш, чого хочеш, але насправді ні. Кіно про те, якими ми були, про те, що можна з легкою усмішкою згадувати, але далеко не всім ділитися зі своїми дітьми. Щире, чесне, розкуте кіно про підлітків для підлітків, а також для дорослих, які колись були підлітками та готові знову повернутись в ту епоху, хоча б на 100 хвилин екранного часу.