Чому стародавні греки вважали синій потворним і варварським? Як він став уособленням Діви Марії і потужним елементом церковного оздоблення? Як синьому кольору вдалось подолати шлях від уособлення військо-політичних сил під час Французької революції до романтичної епохи блюзу і модерну? У своїй книзі «Синій. Історія кольору», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, Мішель Пастуро розглядає історію, як колірну палітру майстра-художника — крізь епоху неоліту і аж до тріумфу сучасності, коли військовий одяг поступився місцем повсякденним класичним джинсам, а синій став уособленням нашої планети і технологічного майбутнього.
Yabl публікує уривок з книги.
Виходячи з нечисленності синіх тонів і, передусім, з лексичних даних, деякі філологи колись замислилися, чи греки, а за ними й римляни, взагалі бачили синій. І в грецькій, і в латинській мовах важко назвати цей колір: для нього немає, як, наприклад, для білого, червоного і чорного, одного або кількох основних, стійких і повторюваних термінів. У грецькій мові, де лексика на позначення кольорів усталилася лише через кілька століть, для позначення синього кольору найчастіше використовують два слова — glaukos і kyaneos. Останнє, ймовірно, спочатку означало мінерал або метал; його корінь не грецький, і його значення довгий час залишалося незрозумілим. У гомерівські часи його використовували для опису як блакиті очей, так і чорного кольору жалобного одягу, але він ніколи не описував синяви неба чи моря. До того ж у Гомера з шістдесяти прикметників, що характеризують стихії та ландшафт в «Іліаді» та «Одіссеї», лише три були прикметниками кольору; терміни на позначення світла, навпаки, надзвичайно численні. В античні часи на позначення темного кольору використовували слово kyaneos: вочевидь, йшлося про темно-синій, а також фіолетовий, чорний і коричневий. Насправді це радше «відчуття» кольору, ніж позначення його відтінку. Щодо слова glaukos, відоме вже з архаїчних часів, яке широко використовував Гомер, то воно іноді позначає зелений, сірий, іноді синій, іноді — навіть жовтий або коричневий колір. Воно передає ідею блідості або низької концентрації кольору, а не чітко визначеного забарвлення, тому однаково підходить для опису кольору води, а також очей, листя чи меду.
І навпаки, щоб описати колір певних безперечно синіх предметів, рослин чи мінералів, грецькі автори інколи використовують терміни, що синього не стосуються. Наприклад, квіти ірис, барвінок і волошка можуть описуватися як червоні (erythros), зелені (prasos) або чорні (melas). Море й небо можуть бути будь-якого кольору й відтінку, але рідко потрапляють у діапазон синіх тонів. Отож виникає питання, яке ставили наприкінці ХІХ і на початку XX століття: чи бачили греки синій колір таким, яким ми бачимо його сьогодні? Деякі вчені відповідали, що ні, висуваючи еволюційні теорії про здатність бачити кольори: чоловіки та жінки, які належать до технічно та інтелектуально «розвинених» суспільств — або до тих, що претендують бути такими, наприклад, до сучасного західного суспільства, — краще розрізняють і називають більшу кількість кольорів, ніж ті, що належать до «примітивних» або стародавніх суспільств.
Ці теорії, які одразу ж викликали пристрасну полеміку і мають прихильників аж до сьогодні, видаються мені хибними і безпідставними. Вони не лише ґрунтуються на етноцентричній концепції, неточній і небезпечній (за якими критеріями ми можемо твердити, що суспільство є «розвиненим» чи «примітивним»? І хто це вирішує?), а ще й плутають феномен бачення (радше біологічний) з феноменом сприйняття (значною мірою культурним). А ще забувають або ігнорують значну прірву, яка може виникати в будь-який час, у будь-якому суспільстві, у будь-якої людини між «реальним» кольором (якщо цей прикметник узагалі щось означає), сприйнятим кольором і назвою кольору. Відсутність терміна для синього кольору або його неточність серед грецьких назв кольорів слід вивчати насамперед у рамках лексикону, його формування і функціонування, потім — у зв’язку з ідеологією суспільств, де він функціонує, але жодним чином не пов’язуючи його з нейробіологічним апаратом індивідів, які належать до цього суспільства. Зоровий апарат стародавніх греків не відрізняється від зорового апарату європейців XX століття. Але проблеми сприйняття і трактування кольору не можна зводити до біологічних чи нейробіологічних. Вони значною мірою соціальні та ідеологічні.
Із такою самою проблемою стикаємося і в класичній, а згодом і в середньовічній латині. Щоправда, термінів немало (caeruleus, caesius, glaucus, cyaneus, lividus, venetus, aerius, ferreus), але всі вони багатозначні, хроматично неточні і непослідовні у використанні. Наприклад, найуживаніший з них, caeruleus, етимологічно пов’язаний з кольором воску, cera (середнє між білим, коричневим і жовтим), згодом почав позначати певні відтінки зеленого або чорного, а тоді вже спеціалізуватися на гамі синього. Така неточність і несталість лексики на позначення синього кольору відображає відсутність інтересу до нього у римських, а згодом і християнських авторів раннього Середньовіччя. Пізніше це привело до впровадження в латинську лексику двох нових слів на позначення синього кольору: одне запозичили з германських мов (blavus), а друге — з арабської (azureus). Саме ці слова з часом закріпилися в романських мовах. У французькій мові, як і в італійській та іспанській, два найпоширеніші слова для синього кольору успадковані не з латини, а з німецької та арабської мов: bleu (blau) і azur (lazaward).
Неточність або еволюція, частота і навпаки — рідкість або взагалі відсутність слів чи лексичного поля для синього кольору надають історикові, який вивчає цей колір, важливу доказову базу.
Виходить, якщо римляни не були «сліпими до синього кольору», як вважали деякі дослідники ХІХ століття, то, в кращому разі, лишалися байдужими до нього, а в гіршому — ворожими.
Насправді синій для них був передусім кольором варварів, кельтів і германців, які, за свідченнями Цезаря і Тацита, фарбували свої тіла в цей колір, щоб налякати ворогів. Овідій додає, що деякі германці фарбували вайдою волосся, щоб приховати сивину. Пліній Старший заходить так далеко, що стверджує, ніби бретонські жінки фарбували свої тіла в темно-синій колір тим самим барвником (glastum) перед тим, як віддатися оргіастичним ритуалам; він робить висновок, що синьому кольору не слід довіряти й краще його уникати. Дійсно, в Римі вбрання синього кольору вважали ганебним, ексцентричним (особливо за часів Республіки та ранньої Імперії), його носили також у жалобі. Цей колір, світлий відтінок якого здавався римлянам непривабливим, а темний — тривожним, часто асоціювався зі смертю та підземним світом. Блакитні очі мали майже за фізичну ваду: у жінок — ознака не надто доброчесної натури, у чоловіків — жінкуватості, варварства чи сміховинності. Не дивно, що в театрі їх полюбляли використовувати для карикатурного зображення персонажів. Теренцій, наприклад, неодноразово поєднує блакитні очі з рудим кучерявим волоссям, гігантським зростом або огрядною статурою, які були пейоративними рисами для римлян республіканської епохи. Ось як він описує кумедного персонажа у своїй комедії «Свекруха», написаній близько 160 року до н. е.: «Огрядний велетень із рудим кучерявим волоссям, блакитними очима і блідим, як у мерця, обличчям».
Матеріали надані видавництвом Лабораторія