Незабаром пластична вистава «Косачка», що присвячена українським жінкам-військовим, вирушає в гастрольний тур, а також ініціює благодійну реінтеграційну програму для жінок-військових в рамках проєкту «Віднова спільнотою» від Креативної резиденції МС6. 27 листопада вистава пройде в Івано-Франківську, а 28 листопада – у Львові. А нещодавно музика до пластичної вистави «Косачка» стала доступною на стрімінгових платформах. Yabl поспілкувався із Соломією Кириловою – акторкою та співачкою, яка долучилася до розробки пісенного матеріалу вистави.
– Як ви підходили до створення музичного супроводу для «Косачки»? Розкажіть про вашу співпрацю з електронною музиканткою Оленою Шикіною.
– Найцікавішим у творенні для мене був пошук діалогу розмови, сплетіння голосу та руху. При створені музичного полотна для «Косачки» мені було важливо передати силу, щоб пісні, музика і танець сплітались в цілісній драматургічній синергії і підсилювали одне одного. Ще далеко до старту створення проєкт, ще до ідеї та назви, ми зустрілись з Юлією (режисеркою) в творчому діалозі, де проговорювали різні ідеї мрії і зійшлись на тому, що нам обом подобається твір Валентина Сильвестрова на слова Шевченка «Прощай світе, прощай земле». Мабуть, для мене це і стало спільною точкою, джерелом натхнення з якого почала народжуватись «Косачка» .
На наступному етапі, коли вже була зібрана основна ідея вистави, від початку створення ми обговорювали з Юлею, що це мають бути за пісні відповідно до ідеї, тож зійшлись на традиційних піснях. Виникла думка, що у житті дівчини-жінки є дуже потужний трансформаційний перехід, який колись супроводжувався весільним ритуалом, так і виникла ідея першої пісні «Ой куди ж ви, голубочки…» . Це як народження жінки, тільки вже в новій силі та новому статусі.
Коли я почала думати над подальшими піснями, відчула, що є потреба для постійного безперервного тону та музичного ґрунту у виставі. Почались пошуки саме електронного музиканта, яким і стала Олена. З Оленою ми працювали у максимально відктритому експериментальному музичному співтворенні (саме від слова «спів»), ми зустрічались у неї вдома і разом джемили, записували і переслуховували, намагаючись зрозуміти, що з цього нам подобалося більше. Ми довіряли відчуттям одна одної та поринали у спільний музичний заплив.
– Чи є у вас улюблені музичні стилі або жанри, які ви хотіли б інтегрувати у свої майбутні вистави? Що вас надихає на нові музичні експерименти?
– Я з раннього дитинства займаюся музикою, тож люблю слухати і втілювати абсолютно різну музику, адже саме різноманіття дає мені змогу розуміти і відчувати, що є «музика» у своїй цілісності, і який музичний стиль від якого походить. Я давно мріяла про блюзово-роковий проєкт, тільки не розуміла в який момент і в якій формі він станеться. Торік, несподівано для мене, ця мрія втілилась в театральній виставі «Доця» (реж. Ігор Білиць, в Національному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької), де ми поклали текст однойменного роману Тамари Горіха-Зерня на рокову музику, яку самі ж і створили.
Для мене натхнення з‘являється в моменті роботи. До прикладу, близько 10 років тому я почала працювати над українською поезією, саме у формі українського класичного романсу. Я шукала і вчила багато творів ще зі студентських років, та лише торік змогла втілити цю ідею разом з другом, піаністом Андрієм, на «платформі вільного руху», створеній Анатолієм Сачівко. Тож фраза «роби, а натхнення прийде», часто живе в моїх принципах роботи.
– Чим для вас є образ жінки у виставі «Косачка»? Які основні аспекти жіночої сили ви прагнули передати?
– Для мене основним було передати та втілити архетипний образ української жінки. Жінки-берегині, жінки-воїна , жінки-матері, сестри, посестри, коханої. Особливо у сьогоденні з такою кількість втрат довкола, жінка збирає в собі усі ці образи, для мене кожна втрата відчувається рідною. А силою пісні та голосу важливо виспівати біль, але в ту ж саму мить – незламність духу.
– Команда «Косачки» у співпраці з Креативною резиденцією МС6 у Славському ініціювала благодійну програму для жінок-військових «Віднова спільнотою». Що для вас особисто означає робота над цією програмою? Наскільки взагалі важлива роль мистецтва в контексті війни на вашу думку?
– Я співпрацюю з «Резиденцією МС6» та є їхнім другом ще з 2021 року. Тож я не вперше на «Віднові спільнотою» , мала честь бути учасницею першого з‘їзду військових осінню минулого року. Це був безумовно цінний , глибокий і трепетний досвід для кожного, на першу «Віднову спільнотою» з‘їхались воїни з дуже відкритими серцями, тож за досить короткий час нам вдалось створити затишний простір співтворення. Але, на жаль, війна триває, травма затягується та поглиблюється для кожного з нас, тому, щоразу досвід, звісно, буде різний.
Гадаю, це зараз для митців дуже важлива та відповідальна місія – що ми транслюємо зі сцени, і що ми можемо запропонувати людям, які захищають нас і потрапляють з передової в театр. Тож це питання до кожного особисто: чи мені не буде соромно, на що я витрачаю зараз такий дорогоцінний, кров’ю виборений для мене час.
Я особисто запрошувала друзів-військових на свої вистави, на жаль, здебільшого, рівень втоми перевищує рівень зацікавленості тим, що відбувається в мистецтві, тож присутність воїнів наразі радше виключення. Тому наша відповідальність залишається в тому, чому ми навчаємо суспільство в тилу та які теми порушуємо зі сцени.
– Ви брали участь у низці проєктів, як у театрі, так і в кіно, серед них фільми «Памфір», «Leopolis Night», вистави «Доця», «1984. Occupation» тощо. Що ближче особисто вам: театр чи кіно? Чому?
– Весь свій творчий шлях рухаюсь у синергії театру, музики, співу, останні роки додалось кіно. І це все для мене є інструментами втілення того, що я люблю, тож для кожного інструменту є свій момент і задача. Я не розділяю того, що роблю, кожна з форм існує та живе у доповненні та єднанні з іншою.
– Чи буває у вас так, що ви відчуваєте емоційне виснаження після вистав? Якщо так, то в яких випадках і що допомагає вам відновлюватися?
– Звісно, робота на сцені — це взаємодія з великою кількістю людей та різних енергій, тож це не може лише наповнювати, це також виснажує. Часто трапляється так, що, якщо одразу після вистави відчувається піднесення, то за кілька годин нагрібає втома. Для відновлення мені потрібен час наодинці.
– Як ви бачите український театр сьогодні?
– На мій погляд, найважливіше, що зараз відбувається в театрі та культурі — це зацікавленість та бажання людей дивитись, слухати, вчитись… Тому особливий фокус у творців зараз має бути на тому, що саме вони транслюють.