П'ятнадцятирічний підліток Гомер, герой книжки «Пам'ять – це ти», яка скоро вийде у видавництві Лабораторія, – єдиний син заможної родини з Барселони. Він залишився сам під час хаосу громадянської війни в Іспанії. Безтурботність його життя різко змінилася боротьбою за виживання і за те, щоб попри всі труднощі, залишитися собою. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб розшукати батька, він подорожує країною і постійно думає про Хлою – доньку фермера, яка врятувала його. Хоча їхні життя і цілковито різні, та доля ще неодноразово даруватиме їм зустрічі.
Гомер зустріне кохання всього життя, пізнає ціну справжньої дружби, зробить чимало геройських і нерозважливих вчинків, а шлях йому вказуватимуть ті, кого він зустрічає, – прості подорожні й навіть загадкові примари американських індіанців, які намагаються повернути викрадені реліквії.
Неочікувані зустрічі з Гемінґвеєм і Гітлером, поцілунки з Дорітою, любов і ненависть, радощі й біль, і головне – прагнення вижити і досягнути омріяних вершин – чи може все це бути життям однієї людини?
Yabl ділиться уривком з книги.
– Ласкаво прошу туди, де помирає вітер.
З проходу за мною стежила кремезна постать із рушницею за спиною.
– Хто ти? – я не міг стримати тремтіння в голосі.
Постать рушила на мене, скидаючи пальто, шапку й шарф. Поки її заливало світло, вона втрачала об’єм. Коли підійшла досить близько, я, на свій превеликий подив, з’ясував, що ця масивна фігура належала дівчині приблизно мого віку.
– Мене звати Хлоя.
– Хлоя, – прошепотів я. – А мене...
– Гомер, – упевнено відповіла дівчина, підносячи мені термос. Відкрила його, і звідти сильно повіяло бульйоном. – Ми вже знайомилися.
– Знайомилися?
– Рази три чи чотири. Сподіваюся, цей буде останнім, – знуджено відказала вона.
– Мені... мені шкода.
– Ти марив від гарячки, – дівчина поклала руку мені на чоло. – Температура спадає, – без тіні полегшення підсумувала вона.
Дівчина мала величезні пронизливі очі. Прямий, ніби у звіра, погляд, який неможливо витримати. Під таким поглядом змаліє навіть найвеличніший зі смертних. Шкіра її була швидше блідою, кольору снігу, хоча сонце зарум’янило щоки. Непокірне волосся здіймалося над головою і падало на плечі, сплутане й вільне. Вона була вродлива – дикою красою, ніби незаймані краєвиди.
– Скільки я вже тут?
– Трохи більш як тиждень.
Хлоя вилила бульйон у латунну чашку. Піднесла мені до рота першу ложку, проковтнувши яку, я відчув смак минулого. Затремтів і мало не розридався, мов немовля.
– Що таке? Дуже гаряче?
– Ні...
– Не подобається? Тим гірше для тебе, бо готувати нічого іншого я не збираюся.
– Ні. Подобається. Просто... він декого мені нагадав. Ось і все.
– Кого? – говорила вона відверто й нетерпляче ставила перше-ліпше запитання, яке спадало на думку. Іще й сердито, ніби її дратувало, що вона не все розуміла.
– Мою матір, – у мене виступили сльози. Я знову побачив, як вона простягнулася на снігу. Знову відчув, як куля пронизала її нерухоме тіло.
– Вона померла?
Що ж, тактовність – це не про Хлою. Таке враження, що вона не мала ані краплини емоційного інтелекту. Я кивнув головою, силкуючись перед нею не розплакатися.
– Застрелили у спину.
– Зрозуміло. Поїж. Тобі буде корисно. Знаєш, як тобі пощастило? Я й курки не поставила б на те, що ти виживеш.
Хлоя потроху годувала мене бульйоном, намагаючись не змарнувати жодної краплини, а я уважно роздивлявся її обличчя. Іноді окидав допитливим поглядом гору речей, яка височіла в іншому кінці печери.
– Це мої скарби, – загрозливо промовила вона, ніби прочитавши мої думки.
– Скарби?
– Вони ніколи не можуть подужати все, що хочуть забрати.
– Подужати? Хто?
– Люди. Гори жорстокіші, ніж вони думають. Ти, певно, теж прямував у Францію, еге ж? – коли кивнув, у мене стиснулося серце.
– Останнім часом тут ходить багато людей.
– Чому ця місцина називається «Там, де помирає вітер»? – я не хотів далі мучитися спогадами, тож змінив тему.
– Бо тут помирає вітер, – відповіла Хлоя, поглянувши на мене так, ніби це я збожеволів.
– І ти сама тут живеш?
Господарка печери вперше весело всміхнулася.
– Я живу з батьком у підніжжі гори. Ми маємо ферму: двадцять трьох овець, двох свиней і дванадцятьох курей. А ти звідки?
– З Барселони.
– Із самого міста? Справді? І як там? Ти був у кіно? А в театрі?
Я кивнув головою, трохи розслабившись. За жорстким поглядом дихала маленька дівчинка.
– Скільки тобі років? – нескромно спитав я.
– Шістнадцять, а тобі?
– Також, – збрехав я. – А ти не замолода, щоб носити оце? – я показав на рушницю, що стояла під стіною.
Хлоя підійшла до зброї та спритно взяла до рук, хоча та була заввишки з дівчину. Дивилася у приціл, не зводячи з мене дула.
– Не «оце», а гвинтівку Мосіна-Нагана, – підкреслила дівчина, ображена й водночас горда. – Це мого діда. Я навчилася стріляти в шість років. Батько каже, у мене хист, хоча іноді мені здається, що йому просто кортить, щоб я пішла й уполювала кролика на вечерю. Ти вмієш стріляти?
– Ні. Батьки вирішили віддати мене на уроки гітари.
Хлоя розреготалася. Мені здалося, вона хотіла зрозуміти, що в мене всередині.
– Зачекай, – сказала дівчина, відставивши гвинтівку. Вона підійшла до гори речей, трохи покопирсалася там, а потім повернулася з гітарою в руці. – Знайшла її три місяці тому на південному схилі. Не знаю, чи вона справна, але ти ще нескоро зможеш рухатись і ходити, тож...
Я взяв гітару, бо мусив, а не хотів. Сердешна ледве трималася купи, але ще могла багато чого сказати. Узяв кілька акордів, щоби пригадати те, інше життя, яке тепер здавалося зовсім далеким. Коли підняв очі, Хлоя вже вбралася в увесь свій одяг і підіймала гвинтівку.
– Уже йдеш? – розчаровано випалив я.
– Маю йти, інакше батько щось запідозрить.
– Ти йому нічого не сказала?
– Якби сказала, ти був би мертвий, а мене покарали б. А я геть не люблю покарань, – Хлоя помітила мою розгубленість і нетерпляче зітхнула. – Він не любить людей. Особливо тих, які можуть вплутати його в халепу.
– А якщо він прийде?
– Ніхто не знає про цю печеру, бо ніхто не знає, де помирає вітер. Навіть він, – відрубала дівчина, рухаючись до виходу.
– Коли повернешся?
– Не знаю. Постараюся завтра або післязавтра. А ти відпочивай, тобі потрібен спокій. І спробуй тільки втнути якусь дурницю. Наприклад, полізти до моїх речей, – пригрозила вона.
Не встиг я відповісти, як дика дівчина вийшла з таємної печери.
Я погладив пальцями дерево гітари. Узяв іще кілька акордів і відчув, що вона розладнана. Клубок у животі тиснув щоразу сильніше. Щось рвалося на волю. Залишившись на самоті, я припинив опиратися та зламався. Усю ніч проплакав без угаву, ніби п’ятнадцятирічне дитя, яким я і був.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія