Наприкінці листопада український фільм «Дисидент» отримав спеціальну відзнаку на кінофестивалі в Турині, де відбулася його світова прем’єра. Yabl поговорив з одним із режисерів фільму, Андрієм Алферовим.
Головний герой стрічки «Дисидент» – Олег, колишній вояк Української повстанської армії, яка боролася за незалежність України проти нацистської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу під час Другої світової війни. Після укладення амністійної угоди Олег виходить з табору для ув’язнених і повертається в Україну, де намагається, але не може знайти свого місця у мирному житті. У цей час КГБ намагається дізнатися, чим насправді займається Олег, заарештовуючи одного за одним його друзів і знайомих та підбираючись до його дружини…
– Що ви знали про цього героя, колишнього бійця УПА, який став прототипом головного героя Олега, на той момент, коли вирішили робити фільм?
– Прототипів було одразу кілька, і я знав про них якщо не все, то багато. Але на момент початку цієї екранної історії УПА – це вже минуле, яке завжди з ним. Минуле яке його не відпускає. І тому опиняючись в Києві 1968-го року, він є людиною з іншого часу, яка потрапляє у час не свій. Час, який вже радикально змінився з серпневих подій 1968 року. Празька весна закінчилася для всіх.
Він дивиться на все кругом й з одного боку шукає в цьому оновленному світі своє місце, а з іншого – розуміє, що все тут влаштовано категорично не так і треба все це змінювати. Але як? Замість повстанського руху – правозахисний. Замість опору – року-н-ролл. Це був рік крові, ідеалів, нетерпимості, свободи й протестів. І от в центрі всього цього він й опиняється.
– Але прототипом Олега став чоловік, який підпалив себе на Хрещатику?
– Ви маєте на увазі Василя Макуха. Він скоріше один з прототипів. Яскрава постать, він підпалив себе в листопаді 1968 року прямо на Хрещатику, неподалік Бесарабки, на знак протесту проти радянської тоталітарної системи. Там навіть є табличка на фасаді будинку. Те, що ми взяли, з його історії – він справді зайшов у під'їзд будинку, облив себе бензином і вискочив на вулицю під час жовтневого комуністичного параду. Проте подальша доля нашого героя відрізняється від долі Василя Макуха, який невдовзі помер у лікарні від жахливих опіків.
– Як взагалі з'явилася ідея фільму і хто працював над сценарієм?
– Писав спершу Олександр Качан разом зі мною, потом долучився Владислав Міцовський – мій давній друг, талановитий музичний продюсер й письменик, який тривалий час був директором «Океану Ельзи» і продюсером одеського гурту «Fler». Але перш ніж писати цей сценарій, я працював з іншим сценарієм, який мені дали на допрацювання. Коли стало зрозуміло, що він надто аматорський й нічого не вдасться там покращити, ми почали писати зовсім новий. Будувати новий конфлікт, створювати нові характери, лінії. Проте залишився вогонь, як певний символ 1968-го.
Тоді хвиля самоспалень прокотилася усім світом. Це був як тренд такий, тіло як останній інструмент протесту. Себе спалили чех Ян Палах, польский бухгалтер Ришард Сивець, студент Ян Зайєць, польский автомеханік Сопко, школяр Віцо, їх було дуже багато. Згорів, вибачте, Гагарін. Взвод лейтенанта Келлі спалив в’єтнамське село Сонгмі разом з усіма його мешканцями. За три роки до того під вікнами кабінету міністра оборони США Роберта Макнамари спалив себе на знак протесту американский активіст Норман Моррісон.
– У фільмі дуже гостро стоїть питання мови, як це вам співзвучно самому?
– Це наш сьогоднішній контекст. Ось і вся співзвучність. Гостро це питання стоїть перед головним героєм. До певного моменту. Нагадаю, фільм про події 1968-го року й сценарій писався в 2019-2020 роках, тоді такого гострого мовного питання не було. Це питання стало гострим після повномасштабного вторгнення. Герой виступає проти русифікації тодішньої України, керівництво якої, якимось дивним чином, було україномовним і ходило у вишиванках. Варто пильно зазирнути у власну історію.
Все вже було. Але ще раз хочу сказати, що питання мови не було таким гострим, як здається зараз з сьогоднішньої позиції. На той момент воно не було таким, тому що все керівництво тодішньої радянської України було україномовне. І взагалі ти не зробив би в Україні 1968 року кар'єри, якщо ти не україномовний. Тобто дві умови – україномовність і причетність до комуністичної партії України – давали можливість побудувати потужну кар'єру. Якщо ти російськомовний або, не дай боже, єврей, вважай, що ніяких шансів зробити кар'єру в радянській Україні у тебе не було. Батько однієї моєї подруги, киянки, був змушений їхати десь на Північ поступати в медичний інститут, бо в Києві євреї не могли поступати. Була на це неофіційна заборона.
Тоді дисидентський рух піклувався питаннями захисту прав людини як такої. І дисидентський рух не ділився на український, російський, казахський, литовський. Це був один рух, в якого був один ворог – радянська тоталітарна система. І дисиденти між собою співпрацювали. «Самвидав», наприклад, ішов з Москви до Києва, або там до Таллінна, або ще кудись.
– В себе на сторінці в Facebook ви написали, що ваша тітка зазнала репресій з боку радянської системи. Чи могли б ви розповісти цю історію детальніше?
– Саме так. Вона була перекладачкою, правозахисницею, і проти неї багато разів порушувалася кримінальна справа, але оскільки вона діяла в межах конституції, було дуже важко її ув'язнити. Тобто адвокати могли собі дозволити анулювати всі ці позови, аж доки радянська система не знайшла такий метод, як каральна медицина. Її визнали хворою, помістили на 7 років в спеціалізований диспансер КДБ, де їй кололи психотропні засоби. Волю вона побачила лише в 1988 році. Дідусь з бабусею й батьки намагалися нам з сестрами про це не розповідати, аби не наражатися на неприємності. Пам'ятаю, як вони лише возили їй передачі. Але приховували це від нас і сусідів.
Згодом з'ясувалися деталі, коли вже її випустили. До речі, вона була членкинею Гельсінської спілки. Рейган просив про її звільнення Горбачова у 1985 році під час їхньої зустрічі в Рейкявіку. Був також якийсь лист сімейства Кеннеді, які просили про її звільнення. Вже в мої студентські роки вона розповідала багато про це, й частина цих розповідей лягла в основу сценарію.
Я пам’ятаю, вже у другій половині 80-х років і на початку 90-х вона була впливовою фігурою, багато їздила світом. У 90-х, коли тут був такий розвал і розруха, що нічого не було зрозуміло, економіка була у важкому стані, вона їздила світом, багато чого привозила, багато чого розповідала. Їздила у Штати, Великобританію, Швейцарію, Францію. Співпрацювала і зустрічалася на круглих столах з правозахисниками, але десь продовжувала залишатися дисиденткою. Так само як ті однолітки, що до неї приходили. Я не знаю, наскільки це було правдиво, але вони тоді казали, що за ним продовжує стежити КГБ. Хоча на той час це вже було СБУ.
Страх оселився у свідомості.
– Чому наратив складається саме з чотирьох частин? Тобто чотири персонажі і чотири історії, а ще неузгоджена хронологія і рваний монтаж. За таких умов досить складно слідкувати за історією…
Мені хотілося передати розбиту людську свідомість, що вона складається з окремих уламків, осколків. Світ був розколотий після 1968 року. Я довго шукав форму, як це зробити. Коли ми змонтували лінійну оповідь, як воно було прописано у сценарії, з'ясувалося, що історія просто не працює. Я для себе побудував таку монтажну схему спочатку, розрізавши сценарій на такі карточки з номерами сцен і почав все це збирати. І отак, крок за кроком, склався фільм про дисидентство, як масову міську професію. Тобто всі люди, які у кадрі з'являються, вони всі – дисиденти, інакомислячі. Навіть ті з них, котрі є офіційними членами компартії банвіть КДБ. Це всі реальні історії. Саме тому парторг у сцені розмови з підпільним священником стає на його бік, а не на бік партійного керівництва. Вони тоді були вже зневірені – на людях говорили якісь радянські гасла, комунізм з людським обличчям, а насправді вже тримали фігу в кишені.
Працюючи над матеріалами, щоб побудувати більш менш переконливий світ, я відкрив чимало таких історій для себе. Про підпільну діяльність греко-католицької церкви я знав добре. Бо мене хрестив такий священник, який працював механіком й в обідню перерву прийшов до нас додому й похрестив мене. Але про те, які стосунки складалися між священниками й партійними функціонерами майже нічого не знав. Дякуючи архівам Католицького Університету вдалося знайти багато цікавих подробиць життя тих мужніх людей, які відчайдушно служили попри все. Йдеться, звісно, про церковну службу.
От і мені хотілося побудувати світ підпільних людей. Справжнє життя і відвертість народжується в умовах такого підпілля, коли кухні перетворюються на сакральні місця сповідей. І фактично всі герої такі – що слідчій КГБ, що письменник, що дівчина-сусідка… Всі вони живуть їх справжнє життя таємно, воно десь приховано, а на людях це такий, ну так би мовити, театр. Зовнішнього життя більше немає. Як казав один культовий режисер тієї доби – «ми риби глибоководні». От мені хотілося відтворити ту атмосферу. У нас ще був один герой, хлопчик в під'їзді, така, ну зовсім епізодична роль. Ми його змальовували так само, як маленького дисидента, який розуміє, що не можна на людях говорити про все те, про що він думає.
– Скажіть, будь ласка, на якому етапі підключився Олександр Роднянський як продюсер?
– Роднянський підключився на етапі постпродакшену. Тому що ми закінчили зйомки до війни, а повномасштабне вторгнення застало за монтажем. Все було зупинене. Я спершу не був певен, чи вціліли матеріали взагалі. Ми повернулися до монтажа лише влітку 2022 року. Мій товариш, співрежисер, Стас Гуренко потрапив в спецпідрозділ МВС, і він міг приїздити лише іноді, коли відпускали, щоб змонтувати щось, а потім знову повертався на фронт. А я весь цей час був у Києві. Далі треба було робити звук, колір, а це чималий шматок роботи і відповідно бюджет, якого не було. І от в цей момент з'явився Олександр Роднянський, який допоміг нам це зробити. Зрештою не лише це. Багато ще іншого, що стосувалося монтажу, оскільки він є носієм високої професійної експертизи. А у нас зі Стасом в том момент вже сталася справжня інтоксикація матеріалом – коли вже настільки перевантажений, що не можеш нічого зрозуміти.
– Чи комфортно було вам разом працювати?
– Надзвичайно. Ти потрапляєш в руки до справжнього професіонала-продюсера, з яким можна розмовляти однією мовою, отримувати грунтовні відповіді й поради. І саме ці дискусії допомогли відпрацювати цю нову схему монтажу. Ми багато говорили і переставляли все місцями, влаштовували перегляди й обговорення.
– Одна з персонажок – молода дівчина-сусідка, вона читає лист від подруги з Чехословакії, і там з'являється таке словосполучення «хорошіє русскіє». Якщо я пам'ятаю правильно, цей вираз з'явився вже під час війни...
– Так. Але я знайшов його у чехів, в якісь переписці пов'язаній з подіями 1968 року, після «демонстрації сімох» на Красній площі в Москві, коли семеро радянських дисидентів влаштували 25 серпня сидячий страйк на знак протесту проти радянської інвазії в Чехословаччину, з гаслами «Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина», «ганьба окупантам», «За вашу і нашу свободу». Всіх, звісно, вже за кілька хвилин заарештувало КДБ. «Ці семеро людей, які вийшли на червону площу – це сім аргументів для нас більше ніколи не ненавидіти руських», – писав один чехословацький діяч.
Сценарій писався, нагадаю, в 2019 році. І чим глибше ми заходили у війну, тим більше сценарій почав перегукуватися з сьогоденням, з'являлися якісь нові паралелі та теми. Екран почав перетворюватися з площини, яка транслює якийсь історичний період, на площину, яка нагадує таке собі дзеркало. Тобто ти дивишся на те, що було тоді, але бачиш сьогодення. Окупанти і окуповані. До Чехословаччини тоді втогаралися бійці Прикарпатського воєнного округу, 14-ї повітряної армії Одеського військового округу… Все вже було, на жаль. Чехословаччина, Афганістан, де за 9 років радянського перебування загинув мільйон мирного населення. Он скільки пам'ятників по Києву стоїть героям-афганцям. Дехто з них сьогодні воює, захищаючи Україну. Як тепер до них ставитися? Як до окупантів?