«Вороги. Історія любові» – вистава-переможниця в номінації «За найкращу драматичну виставу» VI Всеукраїнського театрального фестивалю-премії «GRA». Театр ім. М. Заньковецької показав її у столиці у грудні, зібравши аншлаг. А ще показали «Червону Руту», на яку два дні поспіль була повна зала.
У червні 2023 року Максим Голенко очолив Національний академічний драматичний театру імені Марії Заньковецької, а восени того ж року випустив на цій сцені першу виставу «Вороги. Історія любові». Роман, який написав Ісаак Башевіс-Зінгер у 1972, зараз апелює до українських реалій. Точніше, до наслідків війни. До речі, в 1978 році Ісаак Башевіс-Зінгер був удостоєний Нобелівської премії з літератури «за емоційне мистецтво розповіді, яке, сягаючи своїм корінням польсько-єврейських культурних традицій, порушує водночас вічні питання».
Інсценізацію за романом Башевіса Зінґера написав Олексій Доричевський, який наразі служить в Збройних Силах України. У центрі сюжету Герман Бордер, який пережив Голокост і страждає від почуття провини. Він живе в Нью-Йорку зі своєю дружиною Ядвігою, яка під час війни врятувала життя Герману, сховавши його на сіннику. Герман вважає, що його дружина Тамара загинула в концентраційному таборі, а тому взяв Ядвігу з собою як дружину, коли емігрував США. Він каже їй, що працює продавцем книг, однак насправді він – письменник-привид для жадібного рабина Лембека. У нього також роман із Машею. Маша хоче, щоб вони розлучилися зі своїми чоловіками і одружилися, але той постійно відкладає це. А потім виявляється, що його перша дружина Тамара жива і намагається «розрулити» некомфортне становище Германа.
На перший погляд, це здається мелодраматичною історією, але насправді фокус вистави – на травмованій війною людині, яка намагається існувати у власному домі чи знайти цей дім посеред хаосу та невизначеності суспільних і моральних норм.
Сценографка Юлія Заулична втілює цей складний лабіринт відносин через метафору нескінченного обертового коловороту життя. Сцена, що крутиться, поєднує минулі спогади й боротьбу за виживання в сучасності. У центрі цього руху – велетенські полиці з книжками, символ пам’яті, спадщини та водночас «раціональне укриття» Германа. Він ховається за книгами, як за стіною, намагаючись втекти від життєвих проблем замість дієвої позиції.
Герман у виконанні Юрія Хвостенка – це чоловік, який ніби зупинився між минулим і майбутнім. Пасивний, трохи сутулий, з постійним невпевненим поглядом. Його статура видається втіленням пережитого досвіду – він вижив, але втратив себе. У ньому відчувається глибоке спустошення. Це немов «напівмерець», який прагне жити, але не знає, як це зробити.
Роль Ядвіги, дружини Германа, блискуче виконує Інна Калинюк. Її образ – це порядна, скромна господиня, яка контрастує зі сміливою і незалежною Америкою, що їх оточує. Для Германа Ядвіга більше схожа на тягар чи борг – вона врятувала йому життя, і тепер він ніби має компенсувати це. Її роль у житті Германа заповнює побутову порожнечу, але емоційний дефіцит він шукає в обіймах Маші.
Маша у виконанні Оксани Цимбаліст – це жінка, яка водночас впевнена і вразлива. Її пристрасть із Германом нагадує американські гірки – вибуховий коктейль піднесення та виснаження. Для нього вона – наркотик, для неї він – болюча залежність.
Але найсильнішою появою на сцені стає Тамара, перша дружина Германа, яку майстерно грає Римма Зюбіна. Тамара – це жінка, яка пережила Голокост, але втратила дітей, і цей біль стає осердям їхніх конфліктів із Германом. Хто винен у їхній трагедії більше – вона чи він? Та попри минуле, Тамара залишається сильною та цілеспрямованою. Вона не лише намагається вижити, але й витягує Германа з емоційного болота, допомагаючи йому зберегти родину. Її персонаж – це місток між минулим і сьогоденням, на якому балансує і вся вистава.
Ця постановка – роздуми про те, як війна змінює людей, їхні стосунки й домівки. Це історія не лише про біль і травми, а й про пошук нових шляхів до життя, навіть тоді, коли здавалося, що все втрачено. Ілюзія дому, що захована у спогадах, мріях та на книжкових полицях, із яких органічно лунає жива музика – немов голоси минулого, що перегукуються з теперішнім, – це лише одна зі спроб побудувати нове життя. Універсальних рецептів на те, як жити після війни, не існує. Досвід, умовні меморандуми чи навіть чітко окреслені кордони не дають готових відповідей.
Невизначеність майбутнього і зневіра у сьогоденні стають каменем спотикання на шляху до руху вперед. Вони паралізують, але водночас змушують шукати власний шлях, часто через хаос, втрати та сумніви. І кожен знаходить свою точку опори, яка дозволяє не просто вижити, а віднайти сенс серед руїн.
Хореограф вистави – Олексій Бусько, художник світла – Руслан Березовий, музичне оформлення – Сергій Рудей, диригент – народний артист України Богдан Мочурад.
Фото: сайт Театру ім. М. Заньковецької