Нещодавно Yabl мав розмову з виконавицею однієї з головних ролей у кінострічці «Назавжди-Назавжди», Єлизаветою Цілик. Говорили про досвід зйомок в Україні та за кордоном і нашу кіноіндустрію.
– Ваша перша роль була у повнометражній картині Олега Сенцова «Носоріг». Як це було?
– Я грала дівчину брата Носорога. Якось мені надіслали сценарій, запитали чи я хочу і можу прийти на проби. Вони одразу були парні. На пробах був Олег Сенцов і кастинг-директорка Анастасія Чорна. Все відбувалося одразу в ігровій формі. Мені сподобалось. Спочатку я пробувалася на роль сестри, а потім все-таки мене затвердили на роль дівчини. Тішуся, що мала змогу бути дотичною до цього проєкту. Зйомки проходили прекрасно. Мені дуже сподобалось працювати з Олегом, моїми партнерами по майданчику. Та й матеріал вартий уваги. Тож це приємні спогади.
– Якою була співпраця з Олегом Сенцовим? Які памʼятаєте цікаві моменти?
– Певно через те, що я мала досить занижені очікування, вийшло навпаки. Він дуже високий і це одразу на тебе впливає якось психологічно. Ми знімали наші сцени у селі під Кривим Рогом. Акторами масових сцен були звичайні селяни: діти, що бігали, бабусі, які сиділи на лавицях тощо. Бабусі постійно питали в мене, як режисера по батькові звати. А він каже: «Я просто Олег». Такий підхід мені дуже імпонує. Тоді він запитав, як по батькові Богдана Хмельницького, всі замислилися. У роботі він дуже легко і доступно все пояснював, вдало та влучно завжди підбирав слова для сцен, не лив багато води. Хороша ознака для гарного режисера – це говорити все по факту.
Пам’ятаю, як ми знімали сцену, де хлопця моєї героїні ховають. Довкола свічки горять, тьмяне освітлення, він лежить з гримом побитого у труні, знаєте, це було настільки по-справжньому задекоровано, що аж страшно. Бабусі сидять та мовчать. Режисер тоді попросив їх поговорити про щось, адже треба було створити інтершум. І ось у нас драма, похорони, а бабусі на фоні між собою обговорюють: «Так коли це кіно вийде?» – «Та не знаю» – «Може по тєлєку покажуть?» – «Мабуть. Та й по національних каналах». Олег тоді каже, що ми не можемо говорити про кіно, знімаючи кіно (сміється). Зйомки були дуже комфортні та легкі.
– Ви також маєте досвід зйомок у серіалі Нетфлікс «Один день». Розкажіть як склалася ваша співпраця?
– Оля Любарова – наша відома українська кастинг-директорка поїхала у Лондон. Довго без діла сидіти не змогла. Її взяли на роботу в національний театр і вона співпрацювала з різними платформами для пошуків акторів та гільдіями кастинг-директорів європейською та британською. Вона поділилася з ними своєю ініціативою – зробити зустріч українських акторів з різними діячами кінотеатральної лондонської спільноти. Запросили на цю подію усіх, хто перебував у той час у Лондоні або недалеко від.
І ось комусь з нас запропонували роль у виставі, комусь зробити проби у кіно, комусь підписали співпрацю з акторським агентством тощо. До мене прийшла пропозиція, аби я записала самопробу на роль в серіал «Один день». Думала, що я одна така, проте направду запропонували багатьом, адже ця роль не обмежувалася типажем. Але пощастило мені. Я їм сподобалася.
Ми одразу почали вести перемовини. Проте завчасно я себе не тішила, допоки не затвердили остаточно. Потім я приїздила на живі проби, читку, одне акторське агентство допомогло з контрактом, мені узгодили приємний гонорар. Багато моїх побажань, які я навіть не озвучувала, були виконані. Зйомки пройшли легко. Мені допомагали всі: головний герой читав зі мною текст і казав «Good! Excellent!», режисер був дуже ввічливий та відкритий до комунікації. Я для себе визначила, що це лондонська етика. Вони приязні та толерантні автоматично.
– Як в цілому працювалося з командою і наскільки відрізняється їхнє серіальне виробництво від нашого?
– Серіали для Нетфлікс дуже схожі на хороше українське кіно. Тобі дозволяють використовувати будь-який реквізит, що є в кадрі. Можеш взаємодіяти будь з чим, аби лиш бути правдивим та органічним. У наших серіалах, зазвичай, тебе ставлять на точку і кажуть, що не можна й кроку зайвого зробити, бо «у нас зараз вісімка, тож ти не рухайся, просто говори текст». Тут навпаки: «Лізо, не хвилюйся, камера жива, просто покажи нам свою траєкторію і ми тебе підхопимо». Професійні актори, які, незважаючи на свій попередній досвід, як от головний актор Лео Вудалл, який знімався в «Білому Лотосі», казав, що «це теж моя перша робота на Нетфлікс, тож я дуже хвилююся». Вони не відчувають себе зірками. Вони знають, що є фахівцями своєї справи, тож виконують свою роботу якісно та з повагою ставляться до колег.
Ще важлива відмінність – бюджет. Я бачила багато проєктів з різними кошторисами, знаю, як можна зекономити, щоби картинка залишилася все-таки гарною. Нетфлікс не економить геть ні на чому. Часом було аж боляче дивитися на це (сміється). На один знімальний, де було три актори ми мали майже 15 гримвагонів, суцільно перекриту вулицю і так далі. В Україні був би один вагончик на всіх, який би і перекривав собою дорогу. Тож хочеться, аби ми в подальшому теж мали такі можливості як у Нетфлікс.
Окремо варто сказати й про команду. На майданчику велика група. У кожного помічника є ще по два помічники. Кожен знає свою роботу та свій функціонал. Всі чітко працюють. Знають імена кожного з команди, де й що лежить, скільки маємо часу на зйомку, проте ніхто не поспішає. Людей багато, але нема кіпішу. В них все працює як годинник. Це дійсно вражає.
– Чи відрізняється акторська школа?
– Ні. Мені дуже сподобався цей серіал. Він досить простий. Буденний і актуальний. Сценарій добре написаний, тексти живі. Працювалося легко і органічно в цьому як мені, так і партнеру. Тому я й не помітила великої різниці між нами. Мене тішило, що наші школи схожі, адже тоді я розумію, що я теж професіонал. Значить зі мною все добре. Отже, в мене все ще попереду.
– Ви кажете: «Значить зі мною все добре», чому? Це якийсь навʼязаний нам комплекс меншовартості в контексті масштабів закордонних проєктів?
– Якоюсь мірою і над цим треба працювати.
– Хоча ж ми рівні. Ви й самі зауважили це.
– Так. Проте це треба постійно проговорювати та отримувати підтвердження цьому. Зараз я для себе усвідомлюю, що це вже перетворилися на певну закономірність: якщо мене десь не затверджують, значить цей проєкт не мій. Бо потім я бачу уже готові фільми та серіали і розумію, що мене там і не мало бути. Ми просто звикли думати, що режисер – це небожитель. Він знає, що і як йому треба.
Продюсери теж часто вимагають зовсім не акторські скіли, а якісь людські зовнішні ознаки – біле волосся, наприклад, тож або фарбуємо, або не затверджуємо. Отже, хтось робить конвеєр, а хтось намагається створити цікаву історію. Тому, певно, зніматимуся рідко, але мітко.
– Поговоримо про вашу нещодавню премʼєру осені «Назавжди-Назавжди». Як проходив кастинг?
– Прикольно та несподівано. Режисерка Анна Бурячкова написала у фейсбуці, аби всі скидали свої візитки та портфоліо. Далі мене запросили на перші проби. Все це нагадувало якусь акторську медитацію, хіба перед камерою. Аня її вмикала і починала начитувати певні запропоновані обставини, дозволивши імпровізувати. Вона говорила деякі фрази повʼязані з фільмом: «Важко жити, коли тебе ніхто не любить»; «Любов треба завойовувати, але спершу треба полюбити себе» тощо. Ці тезиси працювали як афірмації. Далі ми зробили декілька фотографій і я пішла.
Через деякий час, мені надіслали сцени для проб. А я вже на той момент дуже добре вивчила усю інформацію, що була у відкритому доступі: що це за проєкт, який був тизер, коли він презентувався на пітчингу тощо. Мені сподобалось. Я знала, що є роль Тоні і я дуже хотіла бути нею. Та мені надсилають проби на роль Лєри. Думаю: «Ох! Мабуть якийсь епізод. Приїхали». Почала читати сцени, ще раз передивилася тизер. Побачивши, що там вона є, зрозуміла, що вона часто фігурує. Почитала сцени і якось одразу зрозуміла всі підтексти. Я мала певні уточнюючі питання і потім коли я вже приїхала на проби з зошитом, в який завжди виписую текст, адже так він швидше запамʼятовується, підійшла з ними до режисерки. Анна сказала, що я була перша і єдина, хто прийшов з зошитом (сміється). Усі мої сцени ми знімали мало не з першого дубля, Аня з-за камери після показала серденько. А я собі подумала за що, адже нічого такого особливого не зробила. Просто правильно зчитала усі підтексти. Далі були парні проби. Ми обговорювали з режисеркою можливі варіанти акторок, які приходили на кастинг. Отже, наші зйомки від перших днів були дуже приємними та комфортними.
– Як в цілому проходила робота під час зйомок, як працювалося з партнерами?
– В якийсь момент я думала, що так співпало, що зібрався класний каст молодих акторів, які були дуже спраглими до цієї роботи. Ми дійсно горіли цією історією. Але потім я прочитала деякі інтерв’ю творчої команди, де розповідалося, що вони мали стратегію зробити такий кістяк акторів, які між собою змогли б правильно та класно взаємодіяти. І як казала режисерка Аня: «Якби в нас випав Захар Шадрін, то й Аліна була б інша». А я собі думала, як же це дивно, адже хто і за яких умов міг би випасти, якщо ми були золотим складом, де кожен був на своєму місці.
Між дублями ми активно репетирували, шукали пристосування та накидали різні ідеї до втілення. Усі сцени нам дозволяли починати не з першого слова репліки зі сценарію, а близько двох хвилин розігрувати якусь свою прикольну дурню, а вже потім плавно переходили до сцени. Сцени в нас не завершувалися за сценарієм, ми продовжували догравати ту чи іншу історію. І потім уже на монтажі я бачила, що брали не чисті сцени, які були написані в сценарії, а з нашими імпровізаціями. Це прикольно, бо ці наші проби створювали власне життя, адже ми були дітьми ще зовсім нещодавно, ніж творці цього фільму, і тому нам це більше знайомо і властиво.
– Чи траплялися якісь курйозні ситуації?
– Курйозів аж таких не було. Хоча, маю одну історію. Ми знімали сцену з басейном, мабуть, для всіх була дуже важка, бо сама атмосфера, постійний запах хлорки, холод. Аліна плавала в басейні по 12 годин декілька днів поспіль. Я так само плавала десь 2 дні. І так як це була осінь, вода була прохолодна, дуже переживала, що я захворію. Бо попереду 20 знімальних днів, з яких я не могла вилетіти, адже там вже все було прораховано. І от, я подумала, що щоб не захворіти, поставлю собі гірчичники на ніч. І на ранок спалила собі грудну клітину. Думала, ну може мине згодом, але ні.
Я приїжджаю на майданчик, і кажу: «Дівчата, в мене тут прикол. Хочете, покажу?» Я вкрилася вся пухирцями, мала сильний опік. На сцени того дня кофтинки вдягали під горло, аби не було помітно. А далі сказали, що треба міняти затверджені костюми, адже інші луки були з вирізами. Мені було соромно за цей вчинок, але ця ситуація показала неймовірно потужну роботу усіх департаментів проєкту. Дівчата-костюмери одразу поїхали шукати мені новий одяг. Дещо з попередніх образів мені настільки сподобалося, що я спробувала вдягати ті кофтинки вирізом назад і виглядало, до речі, пристойно. Була ще одна особлива сукня для однієї з вечірок, яку я дуже хотіла вдягнути. Просила дівчат лишити її, в надії, що все заживе. І так вийшло, що там по сюжету моя героїня лежала в лікарні, тому ми уявили, що їй могли робити такі процедури. Тож я таки вийшла в тій сукні.
Ця ситуація стала для мене уроком. Думала, ці шрами лишаться назавжди. На щастя, все зажило бездоганно, але більше гірчичники я не ставлю.
– Про що для вас це кіно?
– Про те, що батьки не мають забивати на своїх дітей до повноліття. Адже тоді діти починають жити оце доросле життя безвідповідально, отримують волю, з якою не знають, що робити. А межі твоєї свободи закінчуються там, де починається свобода іншої людини. І весь сенс цих слів приходить, мені здається, тільки з досвідом. Ти маєш дуже багато разів помилитися, щоб зрозуміти, що за кожен свій крок несеш відповідальність. Думаю, що ці діти не винні в тому, що з ними сталося. Але ті обставини, той світ, ті часи вирішили по-іншому.
На мою думку, це все не те, щоб добре чи погано, ні, це відверто сумна історія, і з неї ми можемо зробити тільки висновки. Ця історія багатокомпонентна і кожен може вибрати те, що йому ближче. Для когось це кіно про батьків і дітей, для інших про стосунки – дружні, любовні, братерсько-сестринські. Для когось це кіно про індивіда у соціумі, про особистість. Мабуть, ключове у фільмі те, що кожен з нас є індивідуальністю і живе своє життя.
– За свою роль у «Назавжди-Назавжди» ви отримали премію «Чорний лотос» за найкращу жіночу роль другого плану. А також мали номінацію в «Кіноколо». Розкажіть про свою героїню. Хто вона ця дуже неоднозначна Лєра?
– Лєра для мене, як для акторки, максимально виправданий персонаж. Я дуже її люблю, не можу перестати згадувати цей прекрасний досвід. Але я б не хотіла зустріти таку дівчинку в реальному житті. Вона дійсно дуже неоднозначна. Якщо говорити про позитивні риси, то вона дуже любить свою сім'ю. Брат – це найголовніша людина в її житті. І це взаємно. Як вона за брата порве будь-кого, так і він за неї. Хоч вони між собою і гризуться, як собаки, але це означає, що вони не люблять одне одного, бо батьки у них не заявлені.
Мені здається, найбільша її проблема сталася би тоді, коли мала б відбутися ця сепарація від брата. Бо вона від нього залежна, дуже на нього схожа. Ще вона завжди бореться за справедливість. Проте уявлення про справедливість в неї дуже неоднозначне. Бо якщо хтось розказав щось там директорці, пішов проти команди, він має бути покараний. Він зробив поганий вчинок і тому вона вершитиме його долю власноруч. Я проти того, щоб робити це своїми руками, але Лєра така: не думає, просто діє. І так само, якщо брата образила ця малолєтка, не важливо, скільки вони дружили, але брата Лєра любить більше за подругу. Вона досить швидко і близько підпускає до себе людей. У неї немає секретів. Вона супер впевнена в собі. І всі ці гарні якості підкреслені якоюсь червоною лінією негативу.
Коли ми подивилися цей фільм, я сказала Ані, що в цьому фільмі хочеться пожаліти, поспівчувати майже кожному, окрім Лєри. Вона завжди виходить суха з води. І Аня каже, «та, бо Лєра психопатка». І я думаю, це ж якось так жорстко. У кожної людини має бути щось таке, за що їй хочеться поспівчувати. І я собі знайшла це зерно. Буквально на початку фільму, коли Лєра виходить з душу і їй стає зле. Тоді й думаєш: «звісно, ти погана, але, будь ласка, не треба зараз помирати тут, у нас в роздягальні». Проте далі вона живе своє найкраще життя. Хоча думаю, що з дорослішанням, в неї почнуться проблеми.
– Які чули відгуки про кіно? Бачила, що ви, щойно кіно вийшло в прокат, написали розлогий пост про те, як мало було звернено уваги до фільму. Закликали медіа підтримувати, поширювати інформацію тощо. Чому, власне, вийшов такий пост?
– Пост вийшов, мабуть, на таких сильних емоціях, бо це перший мій великий проєкт, перша велика роль. І ось перший передпоказ. Я не знала, як це відбувається. Можливо, я очікувала чогось більшого. Захватів, оплесків. Було дуже багато людей запрошено: лідерів думок, медійників, блогерів. Але таке відчуття, що не було тих людей, чия аудиторія могла б реально схопити цю інформацію і піти купляти квитки в кіно. Я не знаю, чия це провина. Можливо, тих, хто займається саме промоцією українських фільмів. Але я собі думаю, це ж уже не перша українська прем'єра. Наш кінематограф розвивається протягом 10 років. Уже мало щось стати на рейки, а ми ніби стаємо на одні й ті самі граблі і кажемо, от чому люди в кіно не йдуть. А треба розбиратися в тому, чому промоція кіно не спрацювала.
Тому я написала той пост. Не думала, що він розшериться так сильно. А от щодо відгуків, то одним фільм дуже заходить, іншим – ні. І це, зазвичай, різні вікові категорії. Є підлітки, які в захопленні тішяться виходу молодіжного класного кіно. Є дорослі, які кажуть: «Так це ж моя молодість! Як же мене флешбекнуло! Дуже якісно». А деякі пишуть, що «Україна знову зняла якусь просто дічь: акторська робота погана, сценарій картонний і говорять вони як випускники Карпенка-Карого, а не реальні люди. І взагалі скільки можна знімати про дев'яності». Ось такі дуже полярні думки. Але це пишуть люди, обличчя й імена яких ми не бачимо в інтернеті. Тож звідки я маю знати, що вони взагалі поціновувачі кінематографу. Можливо, вони бачили в своєму житті якісь два паршивих серіали і звикли до такого формату. І тому я навіть не знаю наскільки можна судити за коментарями.
Люди реагують по-різному, але мені здається найкраща реакція – це повні зали. Та кінотеатри наші чомусь працюють з українським кінематографом не дуже вдало. Мовляв, «ну добре, ось вам два сеанси на 11 ранку. Задоволені?» Ні. Люди об 11-й працюють та не прийдуть на фільм. Тому історія сумна. Але кіно варто все ж подивитися. Я бачила дуже багато українських фільмів і мені здається, що я можу достатньо об'єктивно говорити про це.
– Ваші 5 причин подивитися «Назавжди-Назавжди».
– По-перше, це дуже яскрава, сексуальна, підліткова історія. Ми всі проживали ці перші емоції, перші поцілунки, метелики в животі. І я думаю, людям має дуже відгукнутися ця історія.
По-друге, сама естетика. У нас працювали неймовірні операторка та художниця-постановниця, які створили дуже красиву картинку.
По-третє, фільм має хороший саунд, що підкреслює практично кожну сцену.
По-четверте, класний, молодий каст акторів. Це правда. Майже у всіх у нас це була ледь не дебютна робота. І мені здається, ми дуже непогано з нею впоралися. Зичу усім нових проєктів і різноманітних класних ролей.
По-пʼяте, через те, що цей фільм не задумувався як комедія, він вийшов достатньо смішний. Кожен з нас попадав в подібні ситуації. І ми ототожнюємо себе з героями історії. Тож це кіно про життя.
– Ви говорите, що передивилися багато українських фільмів. Які кінострічки вам найбільше запам'яталися?
– Мій улюблений український фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Просто топ. Я так вболівала, щоб їхній оператор Микита Кузьменко взяв «Золоту дзиґу» за операторську роботу, адже це неймовірна робота. Прекрасні й сценарій, режисура, акторські роботи, мова, якою вони говорять, а яка картинка класна. Наступний фільм – це «Племʼя» Мирослава Слабошпицького. Він дуже складний і за своєю формою, і за сюжетом. Ти не зможеш зрозуміти його до кінця, якщо ти не володієш мовою жестів. І «Довбуш» – це, на мою думку, найкраща історично-бойова історія. Скільки туди було вкладено сил, відчувається через екран. І тому я б хотіла у чомусь подібному знятися.
– Вже як заговорили за історичне кіно «Довбуш», то ми знаємо, що зараз ви працюєте ще в одному проєкті. Мова про історичну серіальну драму «Кава з кардамоном». Ви писали у своїх соцмережах, що вам давно вже не доводилося грати таких наївних та переляканих героїнь. Тож, яка вона?
– Коли мені надіслали проби я побачила, що вона така хороша дівчинка, старша сестра, подумала, мило, ну добре, хай буде. Але думаю, ну якось незвично, що вона просто… Якось про неї пишуть, що вона трішки дивна. Але, ну, що таке трішки дивна? Про людей не говорять так знічев’я. Є в цьому якась підстава. Я так посиділа і подумала, що сьогодні їй би поставили якийсь аутистичний спектр. Бо вона по-дивному формує думку, по-дивному існує в соціумі.
Потім ми зустрічаємось з режисеркою Іриною Громоздою, перед зйомкою і вона каже: «Ліза, давай, щоб не робити з неї просто якусь незрозумілу персонажку, зробимо її трошки аутисткою». І виходить через те, що не озвучила це раніше режисерці, у мене не було достатньо часу, щоб правильно спіймати психофізику героїні. І тому у мене є острах, що я або награю в кадрі, або це дійсно якось камерою зчитається дуже правильно. Не знаю чого очікувати, це для мене власний експеримент, але якщо режисерка не каже мені, що скидаємо це все, граємо просто так, як було написано, значить воно якось і працює.
– А яку би роль вам наразі хотілося би зіграти?
– Колись хотіла зіграти якусь революціонерку або політичну активістку, бо в мені воно десь так є і воно висловлюється в якихось моїх постах, у моїх поглядах на життя, але я там не супер детально знаю всі нюанси політичні. Але тут не про політику, тут про цей стержень внутрішній, про енергію, про те, щоб повести за собою людей. Я відчуваю, що в мені цей потенціал, ця енергія є. І от я би хотіла розкрити це через себе, але через якусь історію, не свою, не внутрішню, щоб не проживати ці трансформації в собі, в житті. Тому я і не авторка, я люблю проживати і гратися, але не нести за це ніяку відповідальність потім.
– Якого кіно, на вашу думку, не вистачає наразі нашому українському глядачу?
– У мене колись була думка, щоб зняти українську еротичну історичну драму під назвою «Тесть Європи» про Ярослава Мудрого, який видає свої 10 дочок різним королям всієї Європи. І ми би створили свою «Гру Престолів». І от цього дуже не вистачає, щоб воно стало таким культовим і суто українським. Бо у нас знімають про Україну в різних сукнях і великих пачках. Знімають про Україну, яка потерпає від совка. А хочеться про Україну, яка по-різному «нагинає» всю Європу. Щоб це було і смішно, і страшно, і багато крові, і багато сексу. Щоб показати всю міць українського народу.
Переглянути підліткову драму Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди» можна на онлайн на сервісах Sweet TV та MEGOGO.
Інтерв'ю: Юлія Вишнякова
Фото: Лєна Чеховська, пресслужба серіалу «Кава з кардамоном»