Стрімка фіксація та переосмислення сучасних воєнних конфліктів через повнометражне ігрове кіно – задача за визначенням специфічна, яка дуже часто не знаходить належного глядацького відгуку. Так само не завжди виправданим та доцільним є створення байопіків про ще живих, відверто негативних особистостей. «Король польських боксофісів» Патрик Вега давно виношував ідею фільму про російську організовану злочинність в обличчі путіна та інших його поплічників, і саме вторгнення рф до нашої держави змістило фокус цієї стрічки саме в сторону біографії кремлівського упиря.
Польський сатиричний трилер «Смерть путіна» (в оригіналі «Putin») в більшій чи меншій мірі охоплює його життя від 1961-го по майбутній 2026 рік, і цей дуже вільний, нестандартний та болюче актуальний байопік вже із 16 січня можна подивитися в кінотеатрах України.
2026 рік. російська центральна лікарня. владімір путін формально ще при владі, але знаходиться в напіврухливому стані, в забруднених памперсах та не зовсім розуміє, що відбувається в світі. І це єдиний часовий проміжок фільму, який сягає альтернативного майбутнього, адже майже увесь інший екранний час глядача постійно переносять в різні періоди та факти життя путіна – відомі, маловідомі, майже невідомі та частково вигадані. Його дитинство та вуличне зростання, безславний кінець дипломатичної кар’єри в ще роз’єднаній Німеччині, поступовий підйом кар’єрними сходами через Єльцина, Собчака та інших топ-політиків, знищення чи усунення всіх опонентів, обрання на перший та наступні президентські терміни, закінчення та розпалення Чеченських війн, російські теракти, Кабаєва, Чорнобильські таємниці, війна проти України і багато-багато інших сторінок життєдіяльності цієї істоти.
Усюди дорослого путіна переслідують дві загадкові, метафізичні особи – 10-ти річний хлопчик Самаель та доросла жінка Легіон. Ці дві персони весь час нашіптують диктатору що йому робити та направляють його дії в єдине можливе для нього русло – захоплювати все більше й більше влади, поступово перетворюючись на того, ким його зараз усвідомлює весь притомний світ.
Польський режисер Патрик Вега створив досить складний, небанальний, кількарівнений артовий кінотвір, який в незвичній манері досліджує природу, походження та мотиви Зла, що існує по сусідству з нами. Зла, яке собою уособлює путін, а також уся російська держава. Вега, який є ще й сценаристом та продюсером стрічки, крокує максимально далеко від вікіпедійних стандартизованих байопіків, створюючи по своїй суті антибайопік, пропонуючи те, що навіть глядач із вагомою базою не очікує побачити і, варто визнати, те, що можна сприйняти дуже по різному. Однак перед переглядом варто знати, що «не все так однозначно» чи іншої серединної невизначеності в «Смерті путіна» режисером не закладалося – він ненавидить російського диктатора так само, як і всі українці, і лише під таким кутом варто сприймати побачене на екрані. А от заради чого варто цей фільм дивитися і чи варто взагалі? Спробуємо нижче розібратися.
За жанровою приналежністю це біографічний трилер із вагомими домішками сатири. Із біографічним кіно тут все зрозуміло – ми спостерігаємо за шляхом приходу путіна до авторитарної влади та його особистісної трансформації під час цього руху. путін тут боягуз, інтригант, деспот, безжальний, жорстокий та ще багато характеристик, які не в змозі породити симпатію. Водночас окрім цієї прямоти та однозначності байопік є досить розкутим, місцями божевільним, з нелінійною оповіддю, з вагомими домішками символізму, і тут постійно кидають глядача з одного часового періоду в інший. Кут зображення, кольорокорекція, монохромні сцени, епілептично рухлива камера, зйомки з дрона, реалістичні вибухи, бурлескні веселощі, документальні вставки – кожен часовий період, кожний історичний шар має свої візуальні особливості та відмінності.
Досліджуючи путіна, Вега досліджує росію, в певному сенсі ставлячи між ними знак рівності та намагаючись показати всю нікчемність, низисть, дріб’язковість російської душі, чим робить безцінний вклад у розвінчання західного образу «великої російської культури». Для цього Вега використовує дуже ядучу, безжальну сатиру, місцями скочуючись у відвертий гротеск. Цей гротеск, можливо, західним глядачем сприйметься цілком органічно, а от для нас, хто пам’ятає 90-ті та 2000-ні, він може здатися занадто гіперболізованим. При всій ненависті до росії. Чули, пам’ятаємо, що Єльцин був алкоголіком? В «Смерті путіна» він нажирається до безнадійної відключки. Якщо щось святкувати – то у Веги всі витанцьовують на столах та п’ють шампанське просто з пляшок. Якщо головний убір – то шапки-вушанки. Якщо пісні в ресторані – то, безумовно, має бути «калінка-малінка». При цьому є й дуже вдалі сатиричні сценки, наприклад «знайомство» Людмили путіної із Аліною Кабаєвою в кабінеті диктатора.
Всеохоплююча напруга, відчуття тривожного очікування, хвилювання, занурення в сюжет, як невід’ємні показники будь-якого якісного трилеру, в «Смерті путіні» є постійними та сталими емоційними факторами. Ну і, звісно ж, це політичний трилер, адже не так часто за межами США зустрінеш кінокартини з таким заглибленням в політичні процеси окремої країни, нехай навіть у Веги ця політична кінокартина відрізняється геть від усього, що виходило в рамках жанру.
Патрик Вега не просто подорожує сторінками біографії владіміра путіна – він занурюється також і в його свідомість (наскільки це можливо показати через кіно), та намагається звідти вишкребти все те, що спонукає його до злочинних дій. Як зазначалося вище, з путіним майже весь час поруч крокують дивні персонажі, іноді удвох, іноді окремо – хлопчик із дитинства путіна Самаель та жінка незрозуміло звідки на ім’я Легіон. Їх, окрім путіна, більше ніхто не бачить, і їхній появі він, чомусь, ніколи не дивується, хоча метафізичність та потойбічність цієї парочки є беззаперечним фактом. Власне відповідь на питання, хто такі насправді ці непредметні особи та яку ціль вони переслідують, є одним із найцікавіших, найбільш інтригуючих рівнів фільму.
Варто окремо відзначити історичну складову стрічки. Якщо глядач відносно молодого віку та не цікавився історією росії після розпаду СРСР, то дуже ймовірно, що ця стрічка йому «не зайде». «Смерть путіна» дійсно вимагає від глядача певного історичного багажу, бо Вега нічого не пояснює, Вега буквально пробігається історичними подіями та постатями, цілком фокусуючись на путіні та його збоченій взаємодії з навколишнім середовищем, яке чомусь постійно було йому щось винне та програвало партію за партією під пильним наглядом шаленої жінки та безжального хлопця.
«Смерть путіна» – це кіно, до якого важко підготуватися, яке непросто переосмислити, яке може викликати досить суперечливі думки. Воно водночас естетичне та важке для сприйняття, вражаюче та відштовхуюче, реалістичне та фантастичне, правдиве та вигадане. Та, попри всі суперечності, безсумнівно, робота Патрика Веги є вкрай непересічним, мегаемоційним та змістовно насиченим кіноявищем, яке, незважаючи на майже артхаусну форму та подачу, виконує цілком чіткі та прозорі функції для західного глядача і потрапляє там у саму ціль. Які задачі він виконує для українців – це вже інше питання. Головну мрію кожного свідомого громадянина України фільм, вперше за історію ігрового кіно, виконує, що дуже важливо і цінно. Можна не дивитися фільми про злочинців такого гатунку, та не можна про них не знімати. Поляки зняли, а ми дивимося картину в наших кінотеатрах з 16 січня.