Після року в лондонському андеграунді, експериментуючи з революційними технологіями, Pink Floyd випустили свій перший сингл. А вже через кілька років відбувся їх стрімкий зліт: перший альбом The Dark Side of the Moon тримався в чартах до 1982 року (найдовше з усіх альбомів, що коли-небудь безперервно перебували в чартах) і став одним з найбільш продаваних альбомів усіх часів; Wish you were here досягнув культового статусу, а The Wall став номером один ледь не в кожній країні світу.
Однак через десятиліття шалених музичних звершень між учасниками гурту стався розкол, який вилився у судові позови. І лиш нещодавно, на початку нового тисячоліття, відбулося омріяне фанами примирення, яке й дозволило учаснику-засновнику Ніку Мейсону написати власний внутрішній погляд на їхню історію «Навиворіт. Особиста історія Pink Floyd», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія.
«Навиворіт» — це не просто історія гурту, який став музичною легендою. Це емоційна сповідь з перших вуст — шлях музичного мистецтва крізь безповоротні втрати, нові релізи і розколи, до впливу на успіх цифрових технологій і соціальних мереж.
Yabl ділиться уривком з книги.
Мені було десь дванадцять, коли рок-музика вперше позначилася на моїй свідомості. Пам’ятаю, як намагався не заснути, слухаючи на «Радіо Люксембурґ» заклики Горація Бетчелора до його малоймовірної системи ставок на футбольні пули в очікуванні на програму Rocking to Dreamland. Я доклався до того, що реліз Білла Гейлі «See You Later Alligator» увійшов до рейтингу найкращої десятки пісень у Сполученому Королівстві в березні 1956-го, купивши платівку в місцевому магазині. Того ж року пізніше я витратився на «Don’t Be Cruel» Елвіса Преслі. Обидві платівки я програвав на новому сімейному грамофоні, найдосконалішої тоді моделі. Він був електричним і приєднувався до пристрою, що на вигляд був як схрещення шафки у стилі часів Людовіка XIV з приладовою панеллю Rolls Royce. У тринадцять років у мене з’явилася перша довгогральна платівка — альбом Елвіса «Rock ‘N Roll». Для щонайменше ще двох членів Pink Floyd найпершою купленою довгогральною платівкою був цей визначальний альбом, як і для майже всього нашого покоління рок-музикантів. Це була не просто фантастична нова музика. Підлітку-бунтарю вона додавала захвату від тої батьківської реакції, яка зазвичай проявляється при ідеї завести домашнього павука.
Приблизно в цей час я взяв свій рюкзак, одягнув короткі фланелеві штани й шкільний піджак — рожевий із чорною окантовкою, зі значком у вигляді залізного хреста — і вирушив у східну частину Лондона подивитися виступ Томмі Стіла у вар’єте. Я був сам — очевидно, ніхто з моїх шкільних друзів не проявив ентузіазму до цієї ідеї. Томмі був зіркою вечора, а решта виступів були жахливими. Коміки, фокусники й інші біженці англійських концертних зал силувалися спустошити залу ще до того, як на сцену вийшов Томмі, проте я витримав усе до кінця. Мушу сказати, що його виступ був неймовірним. Він виконав «Singing The Blues» і «Rock With The Caveman», а мав вигляд точнісінько такий, як в оригінальній програмі про попмузику на британському телебаченні, The Six-Five Special. Хай він не був Елвісом, але точно мав перевагу над усіма іншими.
За декілька років я зблизився з групою друзів по сусідству, які теж відкрили для себе рок-н-рол, і думка створити групу звучала чудово. Те, що ніхто з нас не вмів ні на чому грати, було незначною проблемою, адже в нас не було інструментів. Тож це була своєрідна лотерея — визначати, хто на чому гратиме. Єдиною ланкою, яка пов’язувала мене з ударними, був Вейн Мінноу, журналіст і батьків товариш, що якось приніс мені дротяні барабанні щітки. Після невдалого досвіду уроків гри на фортепіано й скрипці в мене з’явилася цілком доцільна причина стати барабанником. До моєї першої установки, придбаної в магазині Chas. E. Foote на Денман-стріт у Сохо, входили бас-барабан Gigster, малий барабан незрозумілого віку й походження, хай-хет, тарілки і посібник про тонкощі флем-парадідлів та ретемеків (які я досі намагаюся збагнути). Із цим ефектним арсеналом я разом із друзями сформував групу The Hotrods.
До складу групи входили Тім Мак на соло-гітарі, Вільям Ґеммелл на ритм-гітарі та Майкл Кріскі на бас-гітарі. Крім того, ми могли похизуватися саксофоністом Джоном Ґреґорі, проте його саксофон був зроблений до стандартизації «ля» на частоті 440 Гц і грав на тон вище за нові моделі, тож відповідно він не міг правильно звучати з іншими інструментами. Отож Майкл, з нашою допомогою, сам змайстрував свою бас-гітару. Чесно кажучи, у саксонів було більше шансів збудувати космічний зонд, але нам вдалося надати інструменту якого-не-якого вигляду. У нас були деякі підсилювачі, але такі негожі, що для групового фото ми вирішили зімітувати підсилювач Vox за допомогою картонної коробки та ручки.
Завдяки роботі мого батька ми могли користуватися новеньким стереомагнітофоном Grundig. Замість витрачати час на репетиції, ми зразу ж поринули в процес першої сесії звукозапису. Методом спроб і помилок ми вирішили розмістити два мікрофони десь між барабанами і підсилювачем. На жаль, ці записи досі існують.
Як The Hotrods ми так нічого і не створили, крім безкінечних версій музичної теми з телесеріалу «Пітер Ґанн», і здавалося, що моя музична кар’єра приречена. Але я перейшов із середньої школи для хлопчиків до «Френшем Гайтс» — незалежної змішаної школи в Сурреї. Там були дівчата (і там я зустрів свою першу дружину Лінді), джаз-клуб, а після сьомого класу можна було носити довгі штани. Так, це було те вишукане життя, якого я шукав.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія