23 січня в український прокат вийшов фільм «Сент-Екзюпері» режисера Пабло Аґеро. Стрічка розповідає зворушливу історію Антуана де Сент-Екзюпері – легендарного письменника та пілота, автора всесвітньо відомої книги «Маленький принц». Фільм зосереджується на подіях, які змінили його життя, – пошуках друга, пілота Анрі Гійоме, що зник в Андах.
Одну з ролей у фільмі зіграв уродженець Харкова – Сергій Онопко. Yabl поговорив з актором про його акторську кар’єру, роботу в міжнародних проєктах та зйомки у фільмі «Сент-Екзюпері».
– Що для вас означає бути актором?
– Оскільки бути актором – це дуже егоїстична й самотня професія, я можу відповісти лише так: це означає те, що я зміг втілити в життя бачення свого майбутнього, яке мав у дитинстві, і бажання бути митцем.
Ще в ранньому віці мене надихали фільми 60-х і 70-х років. Звісно, радянські фільми мали значний вплив, але не менш важливу роль відіграло французьке та італійське кіно. Перший голлівудський фільм я побачив десь у 1991 році.
– Що для вас є визначальним, коли ви обираєте фільми для участі – сюжет, режисер, персонаж чи щось інше?
– Найважливіший фактор – це персонаж, на роль якого я проходжу проби, адже я не завжди знаю весь сюжет. Іноді сценарії перебувають на стадії розробки. Якщо персонаж стає для мене викликом, і я відчуваю страх і захоплення водночас – це добрий знак. Відмовлятися від проєктів – це привілей у нашій роботі. У мене був такий привілей, і все, що можу сказати – це справді приємне відчуття, коли не потрібно погоджуватися на кожну пропозицію.
– Ви виїхали з України в юному віці. Чи відчували ви, що ваше українське походження впливало на вашу міжнародну кар'єру?
– Навіть не знаю, з чого почати. Мої батьки ще в ранньому віці віддали мене до початкової школи з поглибленим вивченням англійської, мені тоді було 4 роки. Всі мої мистецькі та освітні активності почалися у 4-річному віці. Уроки латиноамериканських танців двічі на день, заняття малюванням у художній школі, яку я відвідував із 4 до 10 років, хороша фізична підготовка, яку раніше надавали у школах, а сьогодні, на жаль, ситуація з нею не втішна. У 80-х дисципліна була зовсім іншою, як і конкуренція – кожна дитина у дворі займалася спортом. Я вчився у 9-й школі в Харкові. Це була спортивна школа, переважно для боксерів і борців. Тож з раннього віку я вчився підтримувати себе у формі.
Усе це сприяло моїй акторській кар’єрі. Саме завдяки хорошій фізичній формі та своїй зовнішності я отримав роль у фільмі «Міцний горішок: Гарний день, аби померти».
Вірите чи ні, але бути українцем у Німеччині – це не так просто. Наприклад, один з моїх агентів намагався переконати мене змінити ім’я та прізвище на сценічне. Але я цей варіант ніколи не розглядав. Який сенс у гарному сценічному імені, якщо я не можу розкривати своє справжнє ім’я та національність?
Як я вже згадував, моя кар’єра була сформована усім тим, чого я навчився в Україні в дитинстві. Але сказати, що українські актори мають більше шансів на міжнародній арені – то ні. Скількох українських акторів, які досягли широкого міжнародного визнання, ми знаємо?
Я дуже пишаюся тим, що можу представляти Харків у міжнародних фільмах і серіалах. У спорті нас багато, а от в мистецтві – дуже мало. Цифри говорять самі за себе.
– На українські екрани вийшов фільм «Сент-Екзюпері», в якому ви зіграли одну з ролей. Що це за роль та що вас зацікавило в проєкті?
– Чесно кажучи, моя агентка Донатьєн наполягла, щоб я взяв участь у цьому фільмі, і я радий, що погодився. Сцена, де я граю з Луї Гаррелем та Діане Крюгер, ми створили на місці. Ми хотіли щоб сцена чіпляла глядачів, і я запропонував режисеру рішення, яке зрештою й увійшло у фільм. У мене було дуже мало реплік на початку сцени, але я люблю імпровізувати, тож вся сцена – від тримання відерця з льодом до рухів із ножем – це чиста імпровізація. На мою думку, мій персонаж поводився би саме так.
Я граю епізодичну роль, але для мене вона дійсно велика. Я сам створив сцену, жести, дії без підготовки. Наприклад, коли я вдарив Луї в груди, я зробив це без попередження – усі актори чутливі, і часом несподіванка спрацьовує краще, ніж пояснення.
З Діане було приємно працювати. Ми спілкувалися німецькою, адже це одна з мов, якою я вільно володію, адже половину свого життя я прожив у Німеччині.
– Чи стикалися ви з викликами під час підготовки до своєї ролі?
– Летіти до країни, мови якої ти не знаєш, і працювати вперше на великій французькій студії – це вже виклик. Іноді все відбувається прямо на місці: костюм і грим – це 90% підготовки. Решта 10% – це візуалізація, якою я займався протягом тижнів перед зйомками.
– Як проходила підготовка до сцен? Який реквізит та спецефекти використовувалися?
– Літаки – реальні, фон – CGI, усе просто.
У сценах із бійками, звісно, жодних спецефектів: реальний час, реальні дії, точність на максимумі.
– Фільм розповідає про силу мрій. Що особисто для вас є найважливішим посилом цієї історії?
– Мріяти чудово, але мрії без дій залишаються лише мріями. Тож дійте відповідно до своїх мрій. Люди часто бояться довіритися самим собі. Ми самі собі найкращі друзі й найгірші вороги.
– Що надихає вас у вашій роботі актора?
– Мене надихає слідувати власним інстинктам. Не слухати нікого і тримати великі мрії подалі від маленьких людей. Особливе натхнення я отримую, коли працюю з талановитими людьми, наприклад, з Олександром Рудинським, з яким мені випала честь зніматися у серіалі «Агентство». Він – справжнє джерело натхнення для кожного українського актора-початківця!
Я найбільше пишаюся тим, що я з України, з Харкова, де я виріс в маленькій квартирі з моєю родиною – татом Сергієм, мамою Іриною та бабусею Ніною.
– Чи є режисери або актори, з якими б ви хотіли попрацювати у майбутньому?
– Квентін Тарантіно, можливо… Я щасливий просто працювати, цього мені достатньо. Якщо мені вдасться розділити свої сцени з відомими зарубіжними акторами – це стане лише бонусом. Зараз є дуже багато талановитих молодих акторів, які чекають на свій шанс.