У Києві 6 та 7 лютого презентують виставу про дружин військовослужбовців за пʼєсою Вишні Вишневої. Напередодні прем’єри «Дружини» Yabl поспілкувався з режисеркою Вікторією Білан-Ращук.
— Як народилася ідея створити виставу «Дружини»? В одному з останніх інтерв'ю спільно з драматургинею Катериною Вишневою (Вишня Вишнева), ви зазначили, що в межах Театру Ветеранів була створена п'єса «Дружини», у ході написання якої, Катерина зверталася до вас за особистим досвідом: як це — бути дружиною військовослужбовця. Розкажіть детальніше.
— На той момент я не знала, що у нас є проєкт при Театрі Ветеранів, де всі бажаючі можуть записатися на драматургічний курс. Катя теж подала заявку. І якось вона мені написала у фейсбуці: «Розкажи про свій досвід: як ти ставала дружиною військового, як ти вчила ці всі назви» тощо. І вона мені так багато записала голосових повідомлень, де в кожному було мінімум по 5-6 запитань. Я навіть не одразу змогла все прослухати. Ми якраз разом працювали в другому сезоні проєкту «Голова», і я пишу їй: «Слухай, а коли в тебе наступний знімальний?» Тож домовилися обговорити все на майданчику.
За декілька днів після цього ми сіли в гримерці, Катя увімкнула диктофон, і я почала розповідати. А потім я дізналася, що вона, виявляється, не лише слухала, а й спостерігала за мною. Їй важливо було уловити мою манеру того, як я про це говорю. Я запитала Катю, для чого їй це, а вона сказала, що пише п’єсу про дружин військових. Кажу: «Нічого собі, Катю, ти драматургом будеш!» Посміялися — і на цьому розмова закінчилася.
За декілька днів я бачу у фейсбуці оголошення, що Театр Драматургів спільно з Театром Ветеранів презентують Фестиваль перших п'єс, які для постановки публічних читок запрошують режисерів. Усі бажаючі могли залишити заявку. Її протягом декількох днів мали розглянути і якщо кандидат відповідав вимогам, то у відповідь отримував збірку п’єс, написаних у межах цієї творчої майстерні. Я зацікавилася, адже ця тема мені близька, мій чоловік (прим. актор Володимир Ращук) воює, а там були п’єси і військових, і цивільних про військових. Гарантій, що мене обере один з драматургів не було, звісно, проте я вирішила ризикнути. Швидко заповнила анкету і відправила.
Далі я отримала підтвердження і доступ до п’єс для ознайомлення. Я перечитала всі. І чесно скажу, коли я читала п'єсу «Дружини», я твердо собі сказала: «Ні, я не буду за неї братися». Тоді. Мені дуже сподобались: «Військова мама», Аліни Сарнацької, «І в горі, і … шототам» Макса Девізорова, «Госпітальна рапсодія» Юрія Вєткіна. І я думаю: «А що робити», бо читаю «Дружин», і бачу мій монолог. Я розумію, що там чітко те, що я говорила. Але мені було дуже боляче це читати. Не тому, що п’єса важка, ні. Одразу зауважу, що на нашій виставі рівноцінно можна буде і посміятися, і поплакати. Але ці родинні історії. Серед наших побратимів, я знаю багато дружин і їхні розповіді мають різні фінали. Тож для мене це важка тема. Думаю: «Ні, не візьмуся».
І тут Катя запитує в мене, що я вирішила. А в умовах було зазначено, що якщо ти обираєш п’єсу, то тобі призначають зустріч у форматі онлайн з драматургом та представником Театру Драматургів, щоб ви поспілкувалися і зрозуміли, чи співпадає ваше бачення у інсценізації матеріалу. Катя сказала, що двом режисерам вона вже тоді відмовила. А мені навіть почали снитися режисерські рішення. Я серед ночі прокидалася і чула музику, яка має лунати. Тобто, я розуміла, що в підсвідомості вже заклалося, що я маю це зробити. Тож я почала думати. Уявляла, як це зробити, з ким це зробити. Але на свою роль, звісно, я планувала іншу акторку. Не хотіла і ставити, і грати.
Я подалася на цю п’єсу. Нам організували зустріч. Сказала тоді буквально 2-3 речення і Катя одразу оголосила, що мене затверджено і ми вже будемо працювати далі. Кажу: «Окей, тоді перейдемо до акторського складу». Вона каже: «Так, зараз поговоримо, але в мене до тебе є питання: ти можеш і грати, і ставити?» Кажу: «У цьому немає необхідності. У мене всі актори є», адже я вже на той момент попереднього переговорила з акторами. А Катя каже: «Я Маринку писала з тебе. І я подумала, хто б не взяв цю п’єсу, а Маринку має грати Віка Білан». Отже, я погодилася.
— Як це — і ставити, і грати?
— Складно. Бо ти не бачиш… Ти, по-перше, не займаєшся своєю роллю. Ти займаєшся всіма, тільки не собою. По-друге, коли ти це все збираєш, ти себе не бачиш збоку. На щастя, в мене є помічниця режисерки — Марія Корнілова. Є мій Володя, який може подивитися всю композицію і теж щось підказати. Ну, а вже над роллю працюю самостійно.
— Як будувалася співпраця з драматургинею?
— Там була умова, що драматург має бути присутній на репетиціях. Катя була на репетиції, коли я тільки розводила мізансцени, а потім уже прийшла на прогін. Вона подивилася тоді і сказала, що спокійна за результат. Я питаю: «А ти що, переживала?» (сміється). А нещодавно Катя написала, що згадала фразу, яку їм тоді сказали на курсі: «Для вашої першої п'єси ви маєте знайти режисера, який буде з вами співзвучний». Катя мені цілком довіряє. Я це ціную. Вона дивиться всі наші дописи про підготовку до прем’єри і радіє як мала дитина.
— Чому важливо сьогодні говорити про досвід дружин військовослужбовців у театральному просторі?
— Для мене ця тема важлива, тому що я не планувала бути дружиною військового. Я хотіла бути дружиною народного артиста України (сміється). Але... Дружиною офіцера я точно не планувала бути. Тож я вчилася всьому. Стикнулася з булінгом, осудом, насмішками, а разом з тим — з підтримкою та співчуттям. І все це я хочу показати у виставі.
Будемо відверті: для багатьох війни немає. Для деяких її вже немає. Ще для певної частки — її й не було. А для інших вона вже є частиною життя… Це не те, що втома. Це нерозуміння. Що з цим робити?..
Знаєте, коли Вова їде на фронт і мене питають, як життя, то я не знаю, що відповісти, адже життя немає, коли він там. І я розумію кожну дружину, яка чекає. Це так важко — чекати. Більше того, складно усвідомлювати, що приїде не твій чоловік, а зовсім інша людина. І це вже будуть нові випробування.
Тож тема мені дуже резонує. Я всіх розумію персонажів — з усіх позицій. І з емоційного боку, і з фізичної втоми. Розумію їхні дії. Навіть Макса розумію, чому він так зробив. Тим більше, знаю, що це все засновано на реальних подіях. І цих трьох жінок писали з 5 чи 7 історій, у нас вони мають збірні образи. Зрештою, моя історія, — це фактично 60-70% ролі Марини зі зміненим фіналом. Але я знаю родину, в якої був саме такий кінець. І власне трагедія в тому, що він не просто закохався в іншу жінку, а пішов до повії. І це такі тимчасові стосунки, але ті, що зруйнували родину.
Так само історія Юльки та Юрка — неймовірно правдива і страшна. Як з цим жити? В нас є один побратим, який вважається зниклим безвісти, але всі ми знаємо, що він загинув. Це підтвердили хлопці, які з ним були на позиціях, дрон наш літав, все знімав. Тобто ми маємо фактичні докази того, що він помер. Але нема тіла. І вже два роки. Більше, мабуть. А його кохана дівчина досі мені пише: «Що там про Стаса чути?» Я їй кажу, що ми не маємо хороших новин, адже є свідки, але в неї залишається надія. І знаєте, скільки таких серед нас. Всі ці жінки не планували бути дружинами військових, а жили собі цивільне життя з архітекторами, айтішниками, акторами, музикантами, будівельниками і так далі. Тому ця тема дуже важлива.
Коли ми презентували читку, то серед глядачів були представники різних професій. Також були військові та дружини наших побратимів. І кожен, хто був там, взяв для себе щось: когось впізнав, про щось замислився, щось згадав, переосмислив. Бо що таке театр? Думаю, це місце, де рятують душі.
Для мене було дуже цінним слухати відгуки опісля. Військові, наприклад, одразу телефонували своїм дружинам. Казали, що хочуть подякувати їм, бо жінки їхні, виявляється, стільки всього вигрібають. Чоловіки ж як: дають завдання, а ти шукай те, що їм треба — дуже оперативно та якісно. І ніхто не знає з них, як дружини це шукають, скільки витрачають часу, грошей та можливостей. Де все це береться? Як так швидко закриваються збори? Кажуть: «У нас там задача одна — воювати. І ворог один. А в неї тут стільки опцій: родина, робота, мої проблеми на фронті. Те знайти, те купити. І попри все — триматися».
Дружини і сміялись, і плакали. Деякі виходили і дивувалися, що так буває. Психологи казали, що дуже яскраві й упізнавані характери. І, власне, ця зацікавленість і небайдужість глядачів, всі ці відгуки й спонукали реалізувати цю виставу.
— А звідки такі амбіції до режисури?
— Друга освіта в мене режисерська. У 1999-му закінчила акторський, в 2008-му закінчила режисуру театру, а в 2009-му я захистилася як магістр. Тому амбіції поставити щось в мене були давно. Першу постановку мені довірили в Національному академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки. Там була вистава, яка йшла вже давно і всі актори, так би мовити, «повиростали» з ролей. І тодішній художній керівник доручив мені оновити склад вистави. Я попередила його, що тоді я візьму інших акторів. Він погодився.
Зрештою, вистава йому сподобалась, проте попередній склад доклав зусиль, аби не пустити цей проєкт далі. Хоча вистава йшла, проте з ними ж. Щоправда, декого з моїх акторів — із моїми ж рішеннями акторськими — вони переманили в той старий варіант вистави. Це був перший мій досвід. Далі я вже ставила вистави зі студентами. У межах вже нашого з Володимиром театру я поставила виставу, прем’єра якої мала бути 20 березня 2022 року. Проте перед повномасштабною ми встигли зіграти лише передпоказ. Все вже було готово: костюми, декорації, спільно з композитором ми створили тон вистави.
— Ви зараз не плануєте поновити цю виставу?
— Плануємо, звісно. У нас все готове. Аби тільки мій чоловік був тут, бо він там теж грає, як і в «Дружинах». От він зараз поїде на фронт. І я думаю, як зробити так, аби він хоча б інколи мав можливість гарти. У наступну виставу, яку планую ставити, я також візьму його. Я на нього розраховую, хоча не можу бути певною, що йому вдасться вирватися звідти, — хтозна, яка буде ситуація на фронті.
Але знаєте, я якось сказала йому, що, певно, доведеться мені тебе всюди замінити. А потім побачила його очі. І я зрозуміла: для нього театр, знімальний майданчик або наш музичний бенд, який він створив колись, щоби я співала, а він грав на басу, в принципі, повернення до професії — це найкраща реабілітація після того пекла. Я бачу, що він від цього оживає. Як я можу його цього позбавити?
Щоб чоловік повертався з фронту, його тут має щось тримати. Я переконана, що саме цим я його рятувала від тих страшенних ротацій, від оточення, від поранення. Це все якесь диво. Бо я йому надзвонювала, розповідала про наші плани. Казала: «Ми з тобою створимо ось це, потім це, а дивись, що я вже встигла зробити. Я ж тебе чекаю, бо мені твоя допомога треба. А ось дивись, у нас будинок будується, а ось уже дах нам роблять, а тут вже вікна вставляють. А ти, будь ласка, приїзди, бо нам вже треба з тобою приймати рішення, я без тебе не можу». І він постійно відчуває, що потрібно повертатися, адже на мене чекають. Мені здається, це йому дуже допомагає не розчаруватися, не опустити руки, не впасти в якийсь відчай, а бути вмотивованим. І мотивувати інших. Це підтримує. Тому, звісно, я його не заміню.
— Ви сказали, що від початку вже знали, хто гратиме у виставі. Як підбирали акторів?
— Це була читка, треба було дуже швидко приймати рішення. На роль Міли — Вероніку Мішаєву-Яковлєву — ми затвердили буквально за один дзвінок. Я бачила її у фільмах, але не в театрі. Володя з нею співпрацював у «Відступниках», тож коли я йому озвучила бажання запропонувати Вероніці, бо вона мені здавалася такою енергійною і живою, Вова мене підтримав. Я їй одразу вночі і подзвонила. Вероніка погодилася.
А ось на роль Юлі мені потрібна була драматична і дуже глибока акторка. І Вова запропонував Олену Червоненко, з якою ми раніше разом працювали у театрі Лесі. Вважаю, вона недооціненна акторка: їй завжди давали невеликі ролі, не було можливості розкритися. Отже, я запропонувала їй, вона зраділа і одразу погодилася. А от з хлопцями було важче. Вову я одразу затвердила на Макса. Коли читала йому фінальну сцену Марини і Макса, він аж плакав. Підійшов до мене, обійняв і каже: «Я так ніколи не вчиню» (сміється). А я йому: «Ну чого ти, це ж роль, це не про тебе».
На роль Юрка я спочатку взяла свого студента. А на роль Сашка хотіла запросити чоловіка Вероніки — Макса Яковлєва, проте він наразі на фронті. Це була для мене катастрофа, бо треба було дуже швидко приймати рішення. І першого, кого ми призначили спочатку на Сашка, був Євгеній Ламах.
Потім мій студент захворів. Пошуки продовжилися. І я кажу Вові: «Та що мені так з чоловіками не щастить?» А він запропонував Ярослава Шахторіна. Я тоді поставила Ярослава на Сашка, а Євгенія — на Юрка. Вважаю, що все, що не робиться, — на краще. Тому що так, як воно склалося потім — по психофізиці, внутрішньому монологу, по взаємодії з партнерками — вийшли чудові тандеми Він–Вона. Я дуже задоволена складом.
— Зараз, працюючи над виставою, з якими викликами стикаєтеся?
— Якщо говорити про якісь земні речі, то так як Мій Театр — недержавна установа, перший виклик — це питання фінансів: чи потягну? Але, я кажу Вові: «Бог дав ідею, дасть і на ідею». Це як із дитиною, знаєте? Тому все, що зараз заробляється — моя акторська школа, зйомки — йде на організацію процесу: костюми, декорації, оплата працівникам, оренда тощо. Єдине, що мене рятує, — актори, які погодились репетирувати безкоштовно. Я їм дуже вдячна. Адже в мене, окрім шести головних героїв, є ще багато дуже красивих і талановитих акторів у цій виставі. Я переконана, що кожен має отримувати за свою роботу, а Вова мені каже: «Вікулічко, ну так виведи виставу на такий рівень, щоб її хотіли побачити у різних містах — і всі тоді будуть заробляти».
Наступний виклик — це час. Адже залучена велика кількість акторів, тож зібрати всіх, спланувати репетиції, узгодити графіки — складно. Ну і щодня зʼявляються нові виклики, бо я стикаюся з організаційними питаннями, з якими я ніколи раніше не мала справи. Це і квиткові оператори, і різні договори, КВЕДи тощо. Усе це взагалі не має стосунку до творчості, але мені доводиться цим наразі займатися.
Проте маю мрію — зібрати команду молодих, амбітних, креативних людей, щоб Мій Театр став спільнотою людей, які горять своєю справою і роблять все для її розвитку та гарно заробляють. Адже творча людина має бути вмотивована на всіх рівнях: і творчому, і фінансовому.
Частина команди в мене вже є: гастрольна директорка Ліза Москаленко, помічниця режисерки Марія Корнілова, балетмейстерка Ніна Змерзла. Коли ми з Ніною вперше зустрілися, то я годину чи дві детально розповідала, що хочу: які меседжі має вхопити глядач, як це повинно виглядати, яка має бути форма. Описала усі сцени. А вона каже: «Так, а що мені там робити? Ти вже все вигадала». Я кажу: «Ні-ні, це тепер треба пластично все розкласти». І ми з нею, знаєте, на одній хвилі. Ну і, звісно, всі актори, які мене оточують. Це моя сім'я на сьогодні.
— Ви проводили додатковий кастинг на акторів балету. Розкажіть більше про це.
— Спочатку до мене звернулися актори, які дуже хотіли долучитися до проєкту. Проте я ніяк не могла їх звести на репетиціях: усі були дуже зайняті, на січень в нас випало десь 5 зустрічей. Тож я вирішила шукати далі. Мені потрібні були люди, які горіли б бажанням. Бо коли ти хочеш — ти завжди знайдеш можливості. Я оголосила кастинг у фейсбуці в групі Алли Самойленко.
Відгукнулося дуже багато людей. Коли кількість заявок перевалила за 100, я припинила вже рахувати. Мала всім відписати. Далі я організувала Zoom-зустріч, де детально розповіла про проєкт. Тих, кому підійшли умови та формат — запросила на живий кастинг.
Прийшло понад 50 людей. Обирати було важко. Всі були такі цікаві, такі яскраві. Три доби я не могла прийняти рішення, розгубилася, бо не хотіла їх втрачати. А Вова сказав: «Не хвилюйся, запросиш їх у наступні проєкти». І так я потроху почала відсіювати, але все одно залишилося 24 людини, з якими я хотіла працювати. Мені ж треба було 16. І знову почалися муки вибору. Вова порадив: «Роздрукуй фотографії — будемо складати пасьянс ансамблю». Ось ми розклали світлини на столі і почалася магія. Я раптом чітко побачила, хто не вписується в команду. Одразу зрозуміла, як нас всіх відбирають у кіно: складають пазл за типажами, характерами — і врешті вимальовується картинка. Тож я дуже задоволена вибором.
— А як щодо сценографії?
— Зі сценографією у мене була складна ситуація. Довгий час не могла знайти фахівців. Потім згадала, що на попередню виставу я так само шукала через фейсбук. Контакти збереглися, тож я почала їм писати. Одна сценографиня відгукнулася і сказала, що має студенток, які б дуже хотіли б долучитися. Проте ми не спрацювалися: після прочитання п’єси, вони заявили, що не побачили в ній конфлікту. Я їм пояснила, що конфлікт вибудовує режисер, зрештою, подякувала і продовжила пошуки.
Далі відгукнулася ще одна мисткиня, проте наразі вона проживає у Берліні. Вона була зацікавлена упроєктоі, підтримувала мене, але відстань не дозволяла нам оперативно зв’язуватися і працювати. І от на моє прохання відгукнулася головна художниця театру Лесі Українки Олена Дробна. І я готова їй руки цілувати за те, що вона робить. Олена взяла на себе оформлення сцени та костюми. Вона їздить зі мною, все підбирає. Костюми ми вже купили, зараз вона їх фактурить. З декораціями теж допомагає.
Також до нас долучилася команда волонтерок з ГО «Яворина» при штабі, в якому була я. Ми з ними з початку повномасштабного вторгнення дуже плідно працювали. Зараз вони нам для вистави плетуть спеціальні сценічні сітки. І от виходить: там фактурять, там фарбують, там плетуть. А я тільки й встигаю зранку й до ночі їздити з однієї точки в іншу: там щось владнати, там купити, там відвести, там домовитись, там розказати, там проконтролювати. Прем’єра вже близько. Робота кипить.
— Ваші п'ять причин відвідати цю виставу?
— Перша причина — цікава історія. І весела, і сумна, але дуже потрібна й життєва.
Друга причина — важлива тема. Адже в нас досі немає офіційного статусу «дружина військовослужбовця». Тож вагомо привернути увагу суспільства до цього феномену. Бо мало хто про це думає. Є та й є. Чимось вони займаються, якось живуть. А я хочу, щоб кожен, хто подивився виставу, згадав: можливо, в нього є сусідка, яка чекає чоловіка. Чому б до неї не зайти на чай, запитати, як справи, підтримати? А хтось після вистави не пройде повз черговий, але дуже важливий збір. Бо дружини вічно щось збирають.
Третя причина — актуальність і не лише у сьогоденні. Бо ця історія, перш за все, про стосунки.
Четверта причина — неймовірний акторський склад. Це артисти, яких ви або знаєте і любите, або ще не знаєте, але познайомитеся й скажете: «Які ж у нас класні актори». Молоді, талановиті, чудові люди.
І пʼята причина — провести гарний вечір з нами. Навіщо сидіти вдома і втуплюватися в телевізор, у ці новини жахливі? Краще прийти і підтримати важливий соціальний проєкт. Бо це теж підтримка — свого роду. Але найважливіше — це меседж, який має винести кожен глядач. І в кожного будуть свої думки. І вони будуть важливі. Хтось прийме рішення, хтось щось усвідомить, у когось відбудуться певні зміни — у житті або у світосприйнятті. Тому треба йти. Чекаю.
— Як ви оцінюєте роль культурних ініціатив у формуванні суспільного діалогу про війну та її наслідки? Та як може театр допомогти суспільству краще зрозуміти проблеми та виклики, з якими стикаються родини військових?
— Головне завдання — не нагрузити ще більше. Тут радше про розуміння, аніж про смуток. Смутку в нас й без того вистачає. А от розуміння — ні. По-перше, у нас немає підтримки на державному рівні, на жаль. Є приватні фонди, психологи, просто небайдужі люди, які допомагають з цим упоратися. Але загалом про них ніхто ніде не згадує. Наче так і має бути. Тому це важливо.
По-друге, коли ми будемо говорити про життєві речі, людські вчинки, порушувати такі важливі теми як от: стосунки, відданість, оцей побут, з яким стикаються вони, коли не живуть своє життя, а фактично своїх чоловіків і побратимів. То я, думаю, що це стосується патріотичного виховання. Так, можливо, ця тема не така масштабна, але вона необхідна.
Сьогодні в театрах аншлаги, і це означає, що люди потребують мистецтва. Це прекрасно. Ми маємо привчати молодь ходити в театри та аналізувати: Що я побачив? Що зрозумів? Що взяв для себе корисного? Театр має виховувати, вести глядача за собою, а не підлаштовуватися під запити публіки. А в нас, на жаль, інколи цього не розуміють і роблять якісь «сіські-піські», тому що це треба їм. Але якщо ми говоримо про молодь, театр відіграє ключову роль у вихованні. І те, що ми показуємо молоді, дітям в театрах — відгукнеться згодом. Саме тому зараз про це треба говорити, щоб вони знали, що був такий період, що були такі от вистави, що порушувалися такі теми.
Те, що я пам’ятаю із свого дитинства, наприклад, з кіно, закарбувалося в моїй пам’яті. Я навіть своїй дитині кажу, хоч вона вже не знає цих акторів та фільмів, але я озвучую їй думку, бо запам'ятала. Так само зараз ми доноситимемо вагомі меседжі, аби молодь сприймала, осмислювала та передавала далі. Це надважливо.
У нас не вистачає патріотично-ідеологічного виховання. Про проблематику війни сьогодення, про те, що ми переживаємо, про наші почуття, про те, як будувати стосунки, як будувати діалог. Про те, чому розвалюються сім'ї. Це теж важливо. Тим більше зараз під час війни, скільки сімей у нас розвалилося? Як їм зберегти ці стосунки? Як дружині навчитися бути дружиною військового? Нас ніхто цьому не вчив. І тим, хто ніколи не був у цій ролі, це важко зрозуміти. Але у виставі ми привідкриємо завісу і покажемо, що означає те зовсім інше життя.
Прем’єра вистави «Дружини» відбудеться 6 та 7 лютого у Культурному кластері «Краків».
Квитки на премʼєру можна придбати за посиланням.
Матеріал підготувала Юлія Вишнякова