6 грудня на вітчизняні екрани виходить фільм італійського режисера Паоло Соррентіно «Партенопа».
За сюжетом, у сонячному Неаполі молода жінка із заможної родини Партенопа намагається знайти себе між академічною кар'єрою, світом кіно та власними спогадами про болісне минуле. Її краса стає її даром і прокляттям, а пошук ідентичності веде до зустрічей із ексцентричними наставниками, знаменитостями та духовними фігурами. У своїй новій роботі Паоло Соррентіно створює елегантний кінематографічний етюд про юність, красу і неминучість часу, що перетворюється на візуальну фантасмагорію з елементами магічного реалізму.
Чому варто подивитись цей фільм на великому екрані? Зібрали 5 причин.
1. Візуальна досконалість
Цей фільм – естетична розкіш, якою Паоло Соррентіно володіє з віртуозністю живописця. Кожен кадр фільму продуманий до дрібниць: теплі золотаві відтінки, що огортають Неаполь, млосна гра світла і тіні, плавні, майже медитативні рухи камери – все це створює атмосферу гіпнотичної краси. Жіночі силуети, зафіксовані в сонячних відблисках моря, розкішні інтер’єри, що здаються застиглими в часі, і грайливі візуальні метафори – уся ця кінематографічна мова працює на формування світу, що балансує між реальністю і сном. Хоча деякі сцени можуть видаватися самоцільним естетичним вправлянням, вони підкреслюють головну ідею фільму – невловимість молодості та краси, які мерехтять перед очима, але не належать нікому.
2. Символізм та глибока естетика
«Партенопа» – це кінематографічна медитація про плинність часу, красу й ілюзорність життя. Образ головної героїні – це універсальна метафора юності, що невідворотно розчиняється в пам’яті. Її краса стає предметом поклоніння, пасткою та прокляттям одночасно. Символічно навантажені сцени – від нескінченного неаполітанського літа до містичних моментів, як-от зустріч із єпископом Сан-Дженнаро – підкреслюють межу між реальністю й міфом, між тілесним і духовним.
Соррентіно використовує свою візуальну мову для створення елегійного полотна. Так само, як Неаполь у фільмі постає містом поза часом, так і сама Партенопа стає образом вічної молодості, яка, втім, приречена на зникнення.
3. Потужний акторський склад
Акторська гра у «Партенопі» вражає своєю багатошаровістю та емоційною глибиною.
Ізабелла Феррарі втілює ексцентричну Флору Мальву, колишню кінозірку, яка стала викладачкою акторської майстерності. Її персонаж відштовхує своїми дивакуватими манерами, створюючи образ, що балансує між гротеском і трагедією. Луїза Раньєрі у ролі знаменитої Грети Кул, яка повертається до Неаполя, випромінює зверхність і гіркоту, її саркастична манера гри підкреслює відчуження між героїнею та містом її юності. Камео Гарі Олдмана в образі Джона Чівера додає стрічці особливого шарму – його втомлена, іронічна гра передає образ письменника, змученого життям. Навіть Пеппе Ланцетта в ролі огидного єпископа Сан-Дженнаро наділяє свого персонажа гротескною величчю, роблячи його одночасно карикатурним і символічним.
Усі актори майстерно передають атмосферу стрічки, балансуючи між реалізмом і театральністю, що є невід’ємною частиною стилю Соррентіно.
4. Неаполь як один із головних героїв
Неаполь у фільмі виступає не просто тлом, а повноцінним героєм, що визначає атмосферу й настрій історії. Сонячне, вічно прекрасне місто у Соррентіно набуває майже міфологічного статусу – воно слугує як місцем ностальгії, так і пасткою для героїв, які не можуть втекти від його чарівної, але інертної краси. Режисер показує Неаполь у всій його двозначності: з одного боку, це місто, де панує культ естетики, млосного дозвілля й богемного життя, а з іншого – місце, де минуле тяжіє над людьми, не дозволяючи їм рухатися вперед.
Камера закохано блукає вулицями, вдивляється в море, слідує за Партенопою, яка наче сама є втіленням цього вічно юного й водночас приреченого на згасання простору. Але, попри всю красу, місто тут не лише фон для чуттєвої подорожі героїні, а й символічний лабіринт, з якого їй так і не вдається вирватися.
5. Фірмовий стиль Соррентіно
Якщо вам подобаються попередні роботи режисера, такі як «Велика краса» або «Молодість», цей фільм стане черговою кінематографічною подорожжю у світ елегантної італійської меланхолії, тому що він є вишуканою комбінацією візуального надлишку, емоційної ностальгії та філософських роздумів.
Унікальний підхід Соррентіно до оповіді часто відзначається фрагментарністю, але завдяки естетичній пишноті та атмосфері декадентського гедонізму він утримує увагу глядачів. Його фільми нагадують, що в пам’яті кожен із нас колись був прекрасним, а життя – це мить, яку важливо цінувати.