Літо, 1916 рік. У небі з’являються перші тіні німецьких дирижаблів, а паризькі чоловіки вирушають на фронт.
Для шістнадцятирічного Венсана, головного героя роману «За відсутності чоловіків», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, який залишається у місті майже сам, в оточенні надмірної любові й турботи жінок, життя має вигляд справжнього тріумфу свободи. Та все змінює перша закоханість у французького солдата Артюра Валеса і знайомство з відомим письменником Марселем Прустом. І десь там, серед листів, сповнених чуттєвих таємниць й одкровення першої пристрасті до французького піхотинця, розпочинається шлях його дорослішання.
Yabl ділиться уривком з книги.
Я не знаю, скільки їх було. Не знаю, скільки загинуло через те, що я їх проколов. Одного дня я припинив рахувати, тому що це надто жахлива бухгалтерія. Венсане, ти спиш з убивцею. Я відказую: я сплю з людиною, якій вдалося залишитися живою, з людиною, яка вижила. Я сплю з тобою, Артюре, і я від цього в захваті.
Ти кажеш: пробач за те, що я постійно говорю про смерть, коли ми мали б говорити просто про любов. Ти пробачений. Як можна не говорити про смерть, яка оточує тебе день за днем? І потім, без неї, без цієї загрози нашому існуванню, чи зустрілися б ми? Я проклинаю цю війну, звичайно, і благословляю її водночас, бо це вона дала мені тебе, це вона кинула тебе в мої обійми. Ти заперечуєш: не кажи так, я не можу цього чути. Я більше не говоритиму цього, якщо ти просиш.
Тоді до кімнати мого дитинства повертається тиша. Я дивлюся на закриті віконниці на відчиненому вікні. Я дивлюся на червону оторочку гобелена, на фотографії на стіні, на репродукцію картини Ель Греко, на меблі минулого століття з колишньої оселі померлих предків, імпозантне дзеркало над мармуровим каміном, крісло з потертою оббивкою, і ліжко, де ми простяглися в безладі фамільних простирадл, позначених, мов безглуздими гербами, ініціалами батька й матері. Я дивлюся на цей крихітний світ, який не відповідає нашим масштабам, на це дивне місце, в якому я не думав утратити цноту, на цей невиразний простір, де ми чарівно погойдуємося. Я думаю, що життя все одно цікаве. Я повертаюся до тебе і цілую твоє обличчя із заплющеними очима.
Ти говориш далі: це неможливо уявити. Дві виснажені армії, одна проти одної, які знову й знов ідуть у бій, щоб повернутися ще більш виснаженими та прорідженими. Чоловіків на межі сил відправляють на передову назустріч воякам, яких сама національна гордість уже нездатна рухати. Боєприпаси, які закінчуються, залишають нас безпорадними, на милість ворога. Це послідовні рубежі, в які ми зариваємося, щоразу трохи більше бруду, ще трохи більше. Це трупи, скошені кулеметами, які залишаються висіти на колючому дроті, як трофеї, як мірило перемоги чи поразки. Щодня це обмацування тіл, щоб визначити, чи живі, сусідів, які вмирають. Щодня нас стає дедалі менше. Щодня, не бачачи їх, я думаю про всі ті білі хрести на кладовищах Франції, про ті дзвони за мертвими, про ту жалобну музику, таку повільну, таку розпачливу, я думаю про постріли під кипарисами, які лунають на вшанування загиблих, про промови, виголошувані на холоді депутатами місцевих рад, які слугуватимуть на наступному похороні, я думаю про сім’ю, якої там немає, тому що солдат завжди гине далеко від сім’ї, або тому, що не змогли розпізнати тіло, а його однаково треба поховати. Я думаю про все це і мов незбагненний тягар несу заціпеніння тих, хто вижив.
Я також думаю про братські могили, анонімність військових кладовищ, невпізнані трупи, змішані в останньому приниженні: зламана рука одного на понівеченому обличчі іншого, і на всьому цьому земля, що врешті-решт покриває все, і в якій гниє наша втрачена молодість. Ти кажеш: не треба було б більше говорити про це, та я нездатний. Я промовляю: люблю твою шкіру, твій запах, життя, що б’ється. Я слухаю тебе, але запам’ятати я хочу твою шкіру, твій запах, життя, що б’ється. Я знаю, що бути у твоїх обіймах — найголовніше. Я знаю, що немає нічого сильнішого за це; війна, погана пам’ять нічого не вдіють проти цього. Я у твоїх обіймах. Я знаю, що перший вечір з тобою був народженням, приходом у світ, засліпленням, променем світла. Решту, все інше, страждання, страх я забираю з собою. Артюре, я тут. Треба просто відпустити себе, віддатися. Потрібно розслаблення, дрібниця, нюанс, щоб усе було по-іншому. Ти говориш: ти правий. Зі мною відбувається ця дивовижна, чудесна річ — я з тобою. Тільки це має значення.
Коли в кімнаті знову западає тиша, я думаю: це третя ніч, яку ми проводимо разом. Третя з семи ночей, на які дає право твоє звільнення. Це літній тиждень 1916 pоку. Мені шістнадцять років, у мене чорне волосся, світлі очі. Мене звати Венсан де Лєтуаль. Це тиждень неймовірного сонця. Тиждень усіх потрясінь. Моєї зустрічі з Марселем П. і Артюром В., мого зіткнення з одним духом і одним тілом, несподіваної зустрічі з легким життям і з можливою смертю. Я вірю у випадковість, отож не хочу бачити в цій одночасності нічого, крім збігу. Я намагаюся заснути і нарешті мені це вдається.
На світанку я споглядаю твоє відвернуте обличчя, що спочиває на твоїй правій руці, складки шиї, западини лопаток, куди сонце кидає пляму світла, твою спину, всипану родимками, як орієнтири на потім, твої сідниці в пушку, на опуклостях яких простирадло зупинило сковзання, твій глибокий сон. Ця мить сповнена тобою назавжди, що б не сталося.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія