У суботу завершився Берлінський кінофестиваль. Кінокритикиня та журналістка Наталія Серебрякова спеціально для Yabl обрала десятку найяскравіших фільмів фестивалю.
«Що вам говорить ця природа» (What Does That Nature Say to You), Хон Сансу
За останні шість років південнокорейський режисер Хон Сансу на Берлінале отримав чотири призи. Зазвичай маестро знімає по два фільми на рік та відвідує з ними фестивалі у Берліні та Локарно. Навіть коли цього року змінилася дирекція Берлінського кінофестивалю, Хона Сансу знову запросили у офіційну конкурсну програму. Не можна сказати, що новий фільм Сансу – справжній шедевр, але все ж він на високому рівні та нагадує ті часи, коли режисер знімав довгі розмовні драмеді (нагадаю, що Хону 64 роки і за своє життя він встиг зняти понад 50 фільмів).
За сюжетом, дівчина привозить свого бойфренда на вихідні додому до свого батька і старшої сестри. Таке собі «Знайомство з Факерами» мінус Де Ніро і котик, плюс кури та город. Батько дівчини вдає з себе благородного майбутнього свекра, дарує хлопцю пакунок цигарок та позичає його стареньке авто. Саме ця дешева автівка дуже не подобається старшій сестрі, а ще в неї купа інших претензій до потенційного зятя.
«Континенталь 25» (Kontinental ’25), Раду Жуде
Румунський режисер Раду Жуде теж має свій особливий стиль, він зняв стрічку на айфон, і хоча вона візуально не досконала, справжній майстер талановитий у будь-чому. Судовий пристав, десь сорокарічна угорська жінка виселяє з будинку безхатька й алкоголіка. Той закінчує життя самогубством. Героїня, як жінка добра та порядна, почувається винною через смерть бідолахи та весь фільм переказує, що трапилось: спочатку своєму чоловіку, потім подрузі, потім молодому студенту-коханцю, а наприкінці – священнику. Але ніхто не може її розрадити.
На місці будинка, у якому повісився безхатько, мають збудувати престижний готель «Континенталь». Цей фільм – викриття капіталізму, соціальної нерівності, ксенофобії та націоналізму. Чого лише вартує сцена, де героїня обідає з матір’ю, угорською націоналісткою, яка захищає політику Орбана. Про Україну Жуде теж не забув, але це сюрприз для вітчизняного глядача.
«Повідомлення» (The Message), Айван Фунд
Аргентинська чорно-біла історія про сім’ю скаммерів. Немолоді чоловік і жінка опікуються дванадцятирічною дівчинкою, яка нібито медіум і вміє розмовляти з тваринами. Вони їздять у фургоні країною та зустрічаються з різними людьми, які хочуть вилікувати своїх домашніх тварин або провести їх в останню путь. Хтось приносить черепаху, хтось – персидського кота, а хтось – ретривера. З усіма ними Аніка – так звуть дівчинку – находить спільну мову. Не складно здогадатися, що дівчинкою керують її дорослі наставники, які варіюють розцінки в залежності від замовника. Але фільм дуже позитивний та повертає глядача у спогади чистого дитинства, коли багато хто з нас вмів розмовляти з тваринами.
«Блакитна стежка» (The Blue Trail), Габріель Маскаро
Бразильский режисер Габріель Маскаро відомий своїм попереднім фільмом «Неоновий бик», який досліджував тему маскулінності. У новій стрічці Маскаро створює вигаданий світ, в якому всіх бразильських пенсіонерів відправляють доживати в колонію. Літні люди у цьому світі зовсім безправні і навіть не можуть заплатити за себе грошовою карткою. У них весь час перевіряють документи, а порушників привозять додому в клітці.
77-річна Тереза не погоджується з таким станом справ та вчиняє справжній бунт проти системи, вирушаючи у подорож. Звучить дивно, але це кіно можна назвати «історією дорослішання». Вишуканий сай-фай знято в джунглях Амазонії.
«Відображення в мертвому алмазі» (Reflection In A Dead Diamond), Хелен Каттет, Бруно Форцані
Дует Каттет і Форцані добре знають у синефільському середовищі. Пара режисерів спеціалізується на стилізованному джалло з відрами крові у BDSM-естетиці. Ось і цього разу в них вийшов геть не глядацький, божевільний фільм про такого собі містера Бонда на пенсії, який на узбережжі Рів’єри згадує свою шалену молодість. За сюжетом важко слідкувати через рваний монтаж та відсутність лінійного нарративу, але фільм – справжнє візуальне свято.
«Стрічка часу» (Timestamp), Катерина Горностай
Вперше більш ніж за двадцять років українська стрічка в офіційному конкурсі Берлінале. Катерина Горностай у 2021 році вже була у програмі фестивалю з фільмом «Стоп-Земля», але тоді вона була у паралельній секції «Generation Plus». Її новий документальний фільм, який досліджує освітній процес під час війни, є справжнім шедевром.
Горностай разом зі знімальною групою відвідувала школи у 2023-2024 роках у східній, центральній та північній Україні. Десь діти навчаються онлайн, десь – у підвалі, десь школи вщент зруйновані. У Харкові, наприклад, школи облаштували у метро. Дуже щемкий портрет нової генерації.
«Як бути нормальною і дивацтва іншого світу» (How to Be Normal and the Oddness of the Other World), Флоріан Почлатько
Стрічка із програми дебютів «Перспективи». Перший повнометражний фільм австрійського режисера Флоріана Почлатько розповідає про дівчину з психічними розладами, яку щойно виписали з психічної лікарні. Батько влаштовує її до себе на роботу, де їй потрібно копіювати документи – нецікаве та нудне заняття. Кожен її ранок починається з прийому пігулок, а вечорами вона намагається налагодити своє особисте життя.
Фільм нагадує музичний кліп, його досить цікаво дивитись. Стрічка буде відкривати фестиваль австрійського кіно Diagonale в Граці у березні.
«Час підльоту» (Time To The Target), Віталій Манський
Режисер Віталій Манський народився у Львові, а потім довгий час жив у москві та Ризі, де керував кінофестивалем «Артдокфест». Вже не вперше Манський звертається до української теми у своїй творчості. Цього разу він знімає про рідний Львів.
Це місто, яке знаходиться глибоко у тилу під час війни, теж має про що сумувати попри велику кількість туристів. Манський присвячує свій фільм військовому оркестру, який проводжає в останню путь українських полеглих військових. Стрічка має тривалість три години і проводить глядача від залитих сонцем літніх вулиць Львова до вкритих українськими прапорами кладовищ.
«Вісімдесят плюс» (Eighty Plus), Желімір Жилнік
Сербський 82-річний класик Желімір Жилнік отримав «Золотого ведмедя» ще в 1969 році. Зараз прийшов час повернутися на фестиваль з новою стрічкою.
У центрі сюжету – 80-річний музикант, який повертається з еміграції з Германії у рідну Сербію. Тут у нього родовий маєток, який йому повертає держава. Це дуже позитивний фільм, який говорить, що навіть у вісімдесят років можна насолоджуватися життям, знайти своє кохання та свою домівку. І герою не завадять ні підступний зять, ні жадібні фермери, які використовують його землі.
«Коли над морем спалахує блискавка» (When Lightning Flashes Over the Sea), Єва Нейман
Єва Нейман народилась у Запоріжжі та живе у Берліні, проте знімає всі свої фільми в Одесі. Як Манський зробив портрет воєнного Львову, Нейман зробила портрет воєнної Одеси, яка живе своїм життям, не дивлячись на повітряні тривоги.
Герої цього документального фільму – діти, продавчині, безхатьки, філософи та митці. А ще у фільмі є ціла сцена присвячена одеським котикам та жінці, яка їх годує. Такою Одесу ви ще не бачили.
