Осінь принесла в Прагу не лише холод і паморозь, а й ретельно спланований задум, що пов’язував жахливі вбивства, розкидані по старовинних костелах міста, із долею невдахи, на ім'я К. — тіні, вигнанця без роботи й майбутнього, але з пристрасною любов'ю до міста, яке повільно руйнувалося на його очах. Він жив у сутінках великої історії, що день за днем стирала стару Прагу і замінювала її порожніми й холодними будівлями.
Страждання від безсилого споглядання цього занепаду точили його душу, доки на світло не вийшов загадковий лицар, який побачив у К. щось більше, ніж просто жалюгідного спостерігача. Нарешті настав час, коли таємниці, змінюючи свою подобу, повідають правду, яку століттями приховували величні костели, адже пробудився відкривач прихованих істин…
Хто вбивця, а хто жертва? Чи винен той, хто заплющив очі на злочини? І чи зможе К., головний герой роману «Сім костелів. Готичний роман з Праги», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, знайти істину за завісами минулого, перш ніж його власне життя буде знищене? Відповіді заховані у стінах костелів, серед вузьких вулиць і місць, де зупинився час і ніхто сторонній не наважується зайти.
Yabl ділиться уривком з книги.
Перші роки свого дорослого життя, які я провів в університеті, я згадую з такою ж нехіттю, як і дитинство. На факультеті мене зарахували до слухачів катедри історії, не вимагаючи нічого більше ніж складання вступних іспитів, які були ганебно простими. Моєму плавному вступу в університет, очевидно, допомогла історія активного стінгазетника, але сумління мене через це не мучило; запаморочення від успіху затьмарило все. Його псував лише той факт, що я не мав з ким цим поділитись.
Батьки давно розлучились. Батько переїхав, знайшов собі роботу в іншому місті і лише іноді телефонував. Належно платив невеликі аліменти. На вісімнадцятиріччя він надіслав мені тисячу крон і в листі написав, що я вже дорослий і тепер це моя справа, коли дати про себе знати, якби я захотів поспілкуватись. Не знаючи, як би я вів таку розмову, я ніколи не дзвонив. Скільки, власне, минуло часу, відколи я його бачив востаннє?
Життя в гуртожитку було жахливим. Мої сусіди були молодими гедоністами із мінімальною цікавістю до навчання, крізь яке, однак, легко проходили. Я не звик мати у власній кімнаті трьох незнайомих людей і страждав від безсоння. Їхня природна галасливість і радісна наївність мене обурювали. Я спробував переселитись, але ніде не знайшов потрібного мені спокою. Я не знав нікого, хто так само систематично готувався б до семінарів, не пропускав жодної лекції і три ночі на тиждень засинав над законспектованою літературою. Ніхто так не ставився до навчання, і не певен, що в університеті хоч колись вчився хтось настільки старанний. Студентські посвяти й ініціації, бурхливі пиятики в шинках Старого Міста, каральні експедиції до єврейського Йозефова, бої з вояками празького гарнізону і любовні авантюри з панночками — про це все можна легко вичитати в історичній літературі. Але ніде — про одинаків, відданих навчанню, які готові пожертвувати світом заради студій. Чи були колись такі, чи я був першим?
Плодів радості від виконаної роботи я так і не скуштував, а те, чого навчився, я ніколи не зумів використати. Чим більше я намагався виділитись, тим дурніших помилок припускався, під час доповідей з рефератами, нервуючи через присутніх дівчат — з якою радістю я видворив би їх з аудиторії! — я затинався, не здатен запам’ятати ані рядок із вивчених дат. У курсових роботах я робив сміливі висновки, які керівники розносили однією фразою. Мою любов до Середньовіччя вони не зуміли забрати, вона давно переросла в одержимість.
З часом я все ж почав розрізняти студентів. Я розподілив їх до чотирьох основних груп: преміанти, які не мають жодних проблем з матеріалом; халявщики, які добровільно наближаються до відрахування, однак поки можуть насолоджуватися веселим життям; ледарі, які, допоки не мусять, навіть пальцем не поворухнуть, але коли настають екзамени, здатні якось пояснити необхідність свого перебування в університеті; і, зрештою, привілейовані, які мають статус студентів, але будь-яке навчання лише вдають, і їм це сходить з рук. Саме спеціальності цих дивних патронів, які займали найкращі кімнати в гуртожитках і постійно їздили закордон за обміном, мали тісний зв’язок з державною ідеологією, і навіть якщо деякі спеціальності комбінувались з історією чи філософією, вони насправді нічого спільного з ними не мали.
Мені не щастило з цими студентами. Це вони вигнали мене з гуртожитку, навіть не зауваживши цього. Пробувати вчитись протягом імпровізованих хокейних матчів у коридорі або під час турнірів з настільного тенісу, у які грали на зіставлених письмових столах, міг лише якийсь відчайдушний донкіхот. Я намагався, навіть звернувся до ради гуртожитку, аби вони переселили цих шумних дурнів. Нічого не змінилось. Лише в їдальні я одного разу почув, як за сусіднім столиком мене хтось назвав єзуїтом.
Я переселився в орендовану кімнату в багатоквартирному будинку в спальному районі Просек — до своєї віддаленої родички. Пані Фрідова, яка була на пенсії і жила сама, виділила мені найменшу кімнатку своєї великої квартири, оберненої на північ. Вона була побожною — принаймні так про себе казала. Першого ж вечора жінка похвалилась, що щодня від ранку до вечора читає «Отче наш» і «Богородице Діво» і не пропускає жодної недільної меси в Лібенському костелі. Згодом я ще чув це від неї багато разів, вона думала, що я так само побожно ходитиму з нею. Я сказав їй, що ходити до костелу треба вміти, а я не вмію.
Спершу мене її розмови бентежили, згодом я звик. Призвичаївся я і до незатишної квартири, і це протягом короткого часу, що здивувало й мене самого. Я очікував пекла, яке я знав з Болеслава, але, зрештою, це було не гіршим за пустелю. Як Симон на стовпі, я тихо і без поруху просиджував час біля вікна і дивився на двір. Протягом більшої частини дня тут не траплялось ані душі: повсюдно тисячі жител, і жодного життя. Тиша бетонних стін була незвичною, лише тут я міг нарешті справді зосередитись. Єдиним, що звучало з-за панельних перегородок, був стогін залізних кріплень, коли вони охолоджувались після гарячого літа. Вже ніхто ніколи не народиться, подумав я тоді, і мороз пройшов мені по спині. У цьому світі, у цьому суспільстві, у цьому місті — уже ні. Хто ще живий, поволі доживе, і ніхто новий не постане.
Дні і ночі я дивився на свою квадратну сіру Гобі і відганяв від себе думку, що впродовж цілої історії людства саме людина XX століття найбільше мріяла і робила найгірші помилки. Ця думка згодом переросла у впевненість.
Я нечасто їздив до Млади Болеслава, поняття дому для мене втратило сенс, я його не відчував. Я придумав для себе забаву, яка мала вбити час по безкінечних суботах і неділях, коли, змучившись від постійного навчання, я не знав, що робити з вільним часом. Я вештався на північному краю міста з ще більшою радістю, що це була неочікувана знахідка животворної оази: гай із порослою каменоломнею, колишнім стрільбищем, планетарієм для любителів, водонапірною вежею, побудованою саме вчасно, аби її не пошкодив функціоналізм, цвинтарем, до якого до сьогодні веде лише польова стежка. Цих місць не так багато, але декілька разів вони мені допомогли в найгірші часи.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія