Нещодавно редакція Yabl.ua поспілкувалася з кінокритиком Юрієм Самусенком. Про українську кіноіндустрію, тенденції та виклики – читайте далі у інтерв’ю.
– Як почався ваш шлях у кінокритиці?
– Я здобував освіту перекладача. Мови мені давалися легко, проте завжди розумів, що мій інтерес до кіно нікуди не зникне. І тому навіть дипломні роботи у мене були про переклади німецькомовних фільмів.
Після університету я почав писати й для інших вже профільних медіа. Тоді це був «Moviegram». Вони писали про авторське кіно. І в них був і залишається акцент на українському кіно. Ще й були одні з небагатьох, хто писав українською. Поступово почав розвивати свої навички кінокритика і журналіста. Вчився у тодішнього головного редактора Лук’яна Галкіна. Паралельна робота в IT допомагала фінансувати, наприклад, поїздки за кордон на різні кінофестивалі та ширше розкривати для себе спектр кінокритики.
Далі, на Суспільне Культура організував кіноклуб і кінофестиваль, який тоді називався «Кінокульт». Згодом вирішив, що мені варто розширювати горизонти в культурній журналістиці. І, власне, так я знайшов «Don’t Take Fake» з якими співпрацював допоки не почалася війна і я не мобілізувався.
Прослужив в прикордонних військах близько року. Пішов в запас і, власне, повернувся в журналістику вже з іншим її сприйняттям. Тоді я переконався, що варто робити те, що тобі справді цікаво, те, що тебе більше «драйвить».
– Як виникла ідея створити серію розмов про кіно у проєкті «Час інтерв’ю»?
– Я подався на грант «Documenting Ukraine». Насправді, двічі. Перший раз у 2023 році я не пройшов. Я хотів тоді написати книгу про свій військовий досвід. Потім я зрозумів, що мені, врешті-решт, тема військова не близька, але все ще близьке кіно. І тому, власне, з’явився такий формат досліджень регіональності кіно, який мені підказала дружина. Мені здалося, що не було ще такого механізму, аби дізнатися, як саме та де знімали українські фільми. Коли я почав це досліджувати, я зрозумів, що єдиного такого каталогу немає. І мені хотілося розповісти усім у якийсь максимально доступній формі про те, де знімали українські фільми.
Вирішив, що це має бути подкаст. Розглядав Радіо Культура. Зустрівся з продюсеркою Іриною Славінською, ми поговорили про цей формат. Вона запропонувала зробити дослідження в межах програми «Час інтерв’ю». Ми записали десять розмов, які стануть основою радіоблогу, а згодом і подкастів, що сформуються в бібліотеку знань про географію України через кіно.
А сама ідея створення такого проєкту, виникла у ході розмови з татом. Мої батьки народилися в Чорнобильському районі. Якось ми з татом дивилися радянську драму «Чекайте зв’язківця», яку знімали в його рідному селі. Це було досить просте, пряме кіно про Другу світову війну. Тато пам’ятає, що в цьому фільмі знімалося місцеве населення, яким нічого за це не платили. І я зрозумів, що історія з російським імперіалізмом, має ще одну таку проєкцію в кіно.
Тобто, ми, звісно, розуміємо, що росіяни знімали кіно на території України. Але ми не усвідомлюємо, в якій мірі це відбувалося. Вони використовували наші території для зображення росії. Вони використовували українців в своїх фільмах для масовки.
Я почав вивчати це питання й зрозумів, що мова має йти не лише про українське кіно, зняте на території України, а в принципі про будь-яке кіно, зняте на нашій землі. Тому що тут ми заходимо в історію імперіалізму не лише російського, а й західного. Як західний світ бачить, наприклад, Україну. Отже, ця розмова з татом стала поштовхом саме до цього дослідження, у процесі якого я зрозумів, що дуже багато російських режисерів знімали в Україні, з українськими акторами, звісно.
Це не секрет, що це відбувалося й після початку війни в 2014 році. Але не було розуміння, до якої міри це існувало. Бо завжди говоримо про Київ і про Київську область в цьому контексті. Наприклад, фільм «Люблю, чекаю, Лєна», був знятий у 80-х роках у Черкасах російським режисером, який зараз знаходиться в базі миротворця за несвідоме порушення кордону України. І я запитую в режисерів, що нам робити з цим контекстом, наприклад. Чи варто нам ці фільми дивитися? Адже ти можеш досліджувати географію свого міста, рідного, через чуже кіно, фактично. Як взагалі нам працювати з пропагандистським кіно? Чи воно є пропагандистським, наприклад, якщо ми досліджуємо радянські фільми?
У цьому контексті суперцікаво, приміром, говорити про Кіру Муратову, яка знімала, насправді, не лише в Одесі, а й в Києві. І знімала з акторами, які наразі вважаються підсанкційними. Тобто їх офіційно не можна показати в українському прокаті. Але ж вона зафіксувала той час і ті краєвиди, яких зараз уже не існує. І людям, які живуть в своєму місті, було б цікаво це дослідити. Але в якій мірі вони це можуть досліджувати — це головна тема мого блогу.
– Як ви в цілому зараз оцінюєте сучасний стан української кіноіндустрії? Особливо в контексті того, що в країні відбувається повномасштабна війна, ми не всюди можемо знімати і так далі.
– Так, це питання я теж порушую в інтерв’ю з режисерами: з якими викликами вони стикаються сьогодні. І звісно, перш за все, — це війна і відсутність державного фінансування. Якщо ми дамо нашому кіно наразі якусь оцінку — це виживальне кіно. Але з іншого боку, воно важливе саме з погляду рефлексій на події. І це стосується навіть комерційного кіно, яке ми завжди відкидали. Бо його часто робили люди, які займаються виробництвом серіалів, які рахують більше показники і дивляться на кіно як на бізнес. І це не є погано й сьогодні я дивлюся на ці фільми як на щось достатньо емоційне і щире.
– Якщо ми говоримо про кіно на воєнну тематику, то яке кіно ми зараз можемо собі дозволити знімати? Бо це дуже вразлива тема, це те, що болить кожному українцю. Чи можемо ми знімати художні фільми чи все ж маємо віддавати перевагу документалістиці?
– Я думаю, що ми можемо дозволити знімати справді будь-яке кіно, тому що зараз переживаємо абсолютно різні досвіди людей, які перебувають безпосередньо на фронті, які перебувають у відносно мирних містах, і навіть ті, які виїхали за кордон і вирішили там залишитись. Я вважаю, що ці досвіди потрібно документувати в будь-якій формі.
Сьогодні потрібно собі дозволяти, я думаю, якомога більше, тому що війна — це щось про межові речі. Тобто ми переживаємо щось таке, що важко описати словами. І кіно — це один з тих інструментів, який може цей досвід узагальнити або звузити.
– А якщо говорити про питання мови, наприклад. От ми можемо взяти масове кіно «Конотопська відьма», де, враховуючи вимоги законодавства, росіяни говорять українською. І я неодноразово чула відгуки від глядачів про те, що така історія сприймається важко, бо ти бачиш своїх ворогів, які говорять українською мовою. Як ви це сприймаєте?
– Я вважаю, що це стосується, насправді, не лише росіян, які говорять російською, а і фільмів, таких як «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, де теж всі говорять російською мовою. Творцям довелося переозвучити всіх персонажів. Я думаю, що тут все-таки варто залишати все так, як воно є. Тобто росіяни дійсно говорять російською, їх варто залишити російською, але, напевно, субтитрувати. І це було в фільмі «Буча» Станіслава Тіунова, наприклад. А в переозвученні втрачається вся природність.
– Як, на вашу думку, представлена зараз Україна на міжнародній кіноарені?
– Сьогодні це поодинокі випадки успіху, що є суперкласним результатом попри відсутність державної підтримки. Ми на початку повномасштабного вторгнення говорили про те, чи українські фільми мають бути присутні разом з російськими. Очевидно, мають. Тому що якщо нашого голосу там немає, то ми не виграємо від цього. Але ще мають бути представлені радше не українські фільми за кордоном, а українські митці, які ці фільми роблять. Тому що саме за людиною стоїть систематична робота з представленням інтересів.
Наприклад, Мстислав Чернов виграв «Оскар» за «20 днів в Маріуполі». Це класно. Але Мстислав Чернов після Оскара почав знімати ще один фільм та працювати знову з Associated Press, показувати його на Sundance і говорити про Україну разом з іншими митцями різних національностей. І оце супер важливо.
Тому що фільм — це просто поодинокий випадок. Він виходить, він рухається, його життя існує в межах року-півтора, якщо ми говоримо про фестиваль, прокат, тощо. А людина працює систематично над тим, щоб нас чули.
– Тобто єдине, чим ми можемо зараз перекрити цю пропаганду, яка несеться досі — це кількістю наших проєктів.
– Не стільки кількістю, скільки якістю. Давайте розглянемо приклад Олександра Раднянського. Ця людина працює в Голлівуді вже дуже давно. Він зараз використовує свій вплив і українське громадянство та розповсюджує свої імперські наративи. Гадаю, що Мстислав Чернов, наприклад, міг би стати людиною, яка може протистояти Раднянському на цій ниві. Тому що він працює з кіно, отримав «Оскар». Це може бути Катерина Горностай, наприклад. Вона була в Берліні в журі програми Generation Plus, тепер вона в основному конкурсі, тобто вона рухається в цьому напрямку.
– Які, на вашу думку, зараз існують тенденції розвитку нашого кіноринку?
– Тенденції дуже важко передбачити, тому що світ змінюється. Я не вірю в тенденції розвитку кіно як мистецтва. Я бачу тенденції якогось технологічного прогресу. Люди рухаються до того, що вони використовують штучний інтелект, наприклад, в фільмах. Більше і більше з’являється кінофестивалів з штучним інтелектом тощо. Що може запропонувати Україна? Я думаю, модель, наприклад, створення фільмів в дуже поганих умовах. Ми постійно говоримо про те, що можемо знімати кіно, попри те, що у нас відбуваються обстріли і ми зважаємо на повітряні тривоги, ми страхуємо знімальну групу від цього всього. Ми не знімаємо вночі, тому що є комендантська година. Війна навчила нас багато чому, спричинила купу обмежень. А ми з цими обмеженнями навчилися справлятися. І ми можемо навчити цьому західний ринок, якщо вони хочуть, використовувати обмеження на свою користь.
– На вашу думку, наше кіно зараз йде за глядачем, тобто намагається відповідати якимось вимогам, вподобанням аудиторії, чи навпаки, прагне вести і підтягувати масового глядача до складних тем?
– Думаю, ми маємо розділити кіно на авторське і комерційне. Тому що в авторському фільмі не завжди стоїть першочергово завдання заробити на ньому. Тобто він створений як висловлювання, яке має на меті донести якийсь меседж, але класно було б звісно на ньому і трохи підзаробити. У комерційному кіно, звісно, меседж теж є. Навіть Денні Вільнев, Крістофер Нолан доводять, що комерційне може бути мистецтвом. Взагалі, будь-який фільм — це мистецький акт. Але комерційне кіно, воно все-таки більш заточене під запити глядача. Гадаю, в Україні воно не надто впевнене в тому, що глядач хоче. І це помітно по тому, що виходить «Конотопська відьма» Андрія Колесника, «Потяг у 31 грудня» Олега Борщевського, «Коли ти вийдеш заміж?» Олексія Комаровського, «Песики» Олексія Єсакова і так далі. Тобто багато-багато різних комерційних проєктів. І це дуже круто, що вони різні. Навіть не за якістю того, як вони там знімалися — швидко чи не швидко, а в тому, що вони рефлексують на абсолютно різні теми й часто все-таки включають контекст війни.
«Виміряти» смаки в нас немає можливості, але фактично, ми бачимо, що це чи інше кіно користується попитом. Авторське теж набирає обертів, але, на жаль, війна штовхає глядачів в ескапізм і кіно для людей — це можливість відпочити. Тут все зрозуміло.
– Враховуючи, наскільки зараз розростається наш кіноринок, з’являються нові імена серед режисерів, серед акторів, як, на вашу думку, змінився смак українського глядача?
– Часи диктують нові умови та смаки. Війна змушує комерційне кіно включати контекст війни. Він може бути, звісно, часто надуманий, непродуманий. Наприклад, чому в «Потязі у 31 грудня» жінка везе своєму чоловіку військовому у Львів купу цукерок БКК? У Львові немає БКК? Вона ще й вагітна. Їй важко це все везти. Це, мені здається, якісь непродумані історії, притягнуті за вуха.
Що змінилося в українському кіно точно — це те, що йому довелося дуже швидко подорослішати. Тобто, воно не може бути тепер одноманітно смішним. Йому тепер доводиться постійно додавати серйозність.
– А як ви сприймаєте думку про те, що серйозне кіно складніше беруть наші кінотеатри?
– Це стосується переважно авторських фільмів. Авторських фільмів, в яких небагато впізнаваних акторів, адже кінотеатр розуміє, що це кіно йому дуже важко продати. Чи постер не зачіпляє або тема. І це все вирішує менеджер кінотеатру, який бере цей фільм, закривши очі на те, якої він там може бути або якості, або комерційного успіху, і ставить його сеанси, наприклад, на незручні години. Але люди в Україні не дурні. Вони розуміють, що якщо це кіно класне і цікаве, то вони можуть його підтримати.
Наприклад, фільм «Одного літа в Україні» Володимира Тихого, який, насправді, попри те, що в нього було не дуже багато якоїсь медійної підтримки, користується попитом і про нього кажуть, що це класний фільм. Тому тут питання швидше в тому, як ми все-таки передаємо сарафанним радіо цю всю історію. Пишемо в соцмережах про те, що «я подивився класний фільм, тож сходіть подивіться і ви».
– Які формати кіно будуть у найближчі роки найбільш популярними у нас?
– Я думаю, що люди хочуть все ще більше розваг. І якщо буде дозволяти ціна квитка в Україні, вони будуть ходити в кінотеатр за враженнями. Ситуація зараз показує, що кіно не встигає так швидко переналаштуватися під смаки аудиторії. Глядач починає дорослішати. Дені Вільньов та Нолан роблять непросте кіно. І воно вимагає від людей сидіти в залі три години, щоб поринути в цю історію. І глядачі до цього готові. Але ескапізм все ще на першому місці.
– Як ви оцінюєте стан української кінокритики наразі?
– Вважаю, що кінокритика не має в якійсь мірі бустити індустрію кіновиробництва. Кінокритика в моїй уяві,— це спроба пояснити глядачу, чому кіно є таким, яким воно є. Так говорила Сьюзен Зонтаґ у своєму есеї про те, як інтерпретація накладається на будь-який твір. І тому виходить, що задача кінокритика — розширити контекст цього фільму, пояснити, чому в ньому використовуються саме такі прийоми.
Сьогодні кінокритика дуже швидко змінюється. Вона замість текстового формату перетворюється у відеоблоги, тіктоки, подкасти. Тому що сьогоднішні вимоги часу диктують зовсім інші темпи роботи. І люди, мені здається, читають сьогодні менше, а дивляться більше. І слухають більше. Кінокритика заходить на територію інфлюєнсерства. Вона ще підтримується людьми, які пишуть у друковані медіа. А є ще молода кров, яким 20+, яким цікаво досліджувати кіно і цікаво розбиратися в ньому. І вони, насправді, поки починають свій шлях, намацують те, як краще писати, які теми їм цікаві, у чому вони більше розбираються, для якого ринку вони навіть хочуть працювати.
Є кінокритики, які виїхали за кордон і працюють на іноземну аудиторію, але разом з тим розповідають і про українське кіно. Українська кінокритика зараз має більший вплив, ніж раніше. Тому що ми почали показувати українські фільми за кордоном з коментарями українських кінокритиків.
– Тобто ми в цілому зараз можемо говорити про те, що все-таки кінокритика більше підтримує кіно.
– Думаю, що так. Тому що ми вболіваємо за українське кіно, яким би воно не було за кордоном, коли воно виходить в прокат, або воно отримує якісь нагороди, намагаємося говорити про нього голосніше, пояснити його краще та більше. Тому що часто українські режисери думають, що вони змогли донести глядачу свій меседж, але, можливо, їм потрібен оцей поштовх розширення цього контексту, який може дати кінокритик.
– Чи вважаєте ви, що дуже часто саме кінокритики, їхні рецензії, відгуки можуть підтягувати якість українського кіно? Бо дуже часто у нас постає питання до фільмів, до їхніх сценаріїв. Ми говоримо про те, що в нас не вистачає крутих сценаристів, які можуть писати історії, де в нас не буде виникати питання, чому вагітна жінка везе тістечка у Львів, хіба їх там немає.
– Чому сценаристи пишуть так, як вони пишуть, то це тому, що в нас немає якісної школи сценаристики, щоб вирощувати класних спеціалістів. В нас є поодинокі викладачі, які можуть навчити класно писати сценарії, для того, щоб все в них було зв’язано. Але таких людей дуже мало. Та й зробити кіно дуже важко. І тому фільми виходять часто не такої класної якості сценарно, як нам би хотілося. Але це зміниться з часом.
Ми вчимося зараз. Все-таки ми молода держава. І поступово-поступово випрацьовуємо класні фільми: комерційні та авторські. І перемагаємо на фестивалях. Ми насправді тільки починаємо свій шлях.
– А чого не вистачає зараз українському кіно?
– Грошей. Ми знову говоримо про фінанси, але кіновиробництво – це дуже-дуже-дуже дороге задоволення. І для того, щоб в повній мірі втілити те, що ми хочемо, потрібні значні грошові ресурси. Звісно, через війну зараз краще фінансувати військо — це очевидно. Але, я думаю, закордонним фондам все-таки потрібно переглянути свою політику щодо спонсорування. Наприклад, фільм «Медовий місяць» Жанни Озірної повністю на закордонному фінансуванні, там немає жодної української копійки. Так і має, напевно, виживати індустрія під час війни.
– Ваша добірка кінофільмів. Які фільми зараз варто подивитися?
– «Dear Beautiful Beloved» Юрія Речинського — документальний фільм про те, як евакуюють тіла загиблих воїнів і, власне, живих людей з зони бойових дій. Це дуже сильне висловлювання, яке, насправді, мені здається, не кожен український глядач готовий подивитися. Для мене це був рівень «20 днів у Маріуполі», і мені дуже шкода, що про цей фільм зараз мало говорять. В нього був один фестивальний показ у Києві. Можливо, він з’явиться на стрімінгах, але за кордоном про нього багато говорили, і я думаю, що це кіно, яке має подивитися, той, хто готовий зрозуміти, як кіно готове показати війну з якогось зовсім іншого боку, дуже неочікуваного, і при цьому залишатися етичним. Етичним щодо людей, зображених в кадрі. Не сміятися з них, не засуджувати, а показувати такими, якими вони є.
Також хочу згадати «Медовий місяць», адже він якраз показує, з якими обмеженнями стикається українське кіно, і як режисерка Жанна Озірна вміє викручуватися з цих обмежень. Фільм знято в одній локації. Теж розповідає про досвід пережитого війні. І це дуже потужне висловлювання про те, як ми зберігаємо взаємини між собою в критичних ситуаціях. Тобто, його можна розглядати навіть без контексту війни.
Згадаю ще «Справжній біль» із Джессі Айзенберґом і Кіраном Калкіним, який номінований на «Оскар». Це фільм про двох американців, які їдуть у Польщу. Вони проходять такий собі тур для людей, які хочуть краще зрозуміти причини і наслідки Голокосту і розкривають самих себе, свій внутрішній світ через цю подорож. І от я думаю, що ми в цьому інтерв’ю говоримо багато про те, яким кіно буде, які можуть бути тенденції. В цьому фільмі Польщу, в яку приїжджають герої, показують теж супер незаангажовано. Це кіно, в якому, коли ти бачиш поляка і він кричить на головних героїв, ти не асоціюєш, що це вся Польща кричить на цих головних героїв. Ти розумієш, що це один персонаж. Коли закінчиться війна, то нам потрібне таке кіно.
Нам треба, щоб світ приїздив в Україну і знімав фільми про те, як люди переосмислюють себе через цю війну.
Тому що це фільм про пам’ять колективну, про цю свідому несвідомість і про те, як ти через події іншої країни можеш перевідкрити себе. І я думаю, що цей фільм, має наштовхнути нас на цю думку, як ми хочемо, щоб Україну показували в світовому кіно.
– І наостанок. Як українському глядачу перестати боятися ходити на українське кіно?
– Я думаю, що український глядач не боїться ходити на українське кіно. Це такий міф, який придумали ми самі, журналісти. Ну, а як заохотити ходити їх більше? То його намагаються захопити тим, що до участі у кіно запрошують людей, які не є акторами. Це медійні люди, інфлюєнсери, наприклад, як Даніл Повар в «Песиках», Лебіга в «Зборах ОСББ». До певної міри Курган і Агрегат в «Люксембург-Люксембург». Напевно Антоніо Лукіч звісно теж думав, що це додаткова вартість для його фільму в маркетинговому аспекті. Але я вважаю, що українцю, перш за все, важливо бачити себе в українському кіно.
І українське кіно, як на мене, через війну почало усвідомлювати, що кіно — це не тільки про посміятися з якихось стереотипів про нас самих. Воно все більше розуміє, як влаштований цей світ.
– Телеканал «Суспільне Культура» отримав ексклюзивне право на трансляцію церемонії вручення премії «Оскар» в Україні. Знаємо, що ви долучитеся до передшоу. Розкажіть про свою участь? Як ви визначаєте важливість цього конкурсу для України, адже вже другий рік поспіль український фільм потрапляє до списку номінантів і цьогоріч за «Оскар» боротиметься фільм «Порцелянова війна», які маєте прогнози щодо цього кіно?
– Моя участь у передшоу досить проста: разом з Ритою Борковською представлятимемо номінацію «Найкраща жіноча роль», говоритимемо про акторок, дещо зачепимо питання фронту, адже Рита зараз служить, я у запасі наразі. Також розглянемо усі дискусії, які навколо цієї номінації є, хто виграє тощо.
Щодо «Порцеляної війни» та її шансів на «Оскарі». Шанси великі. Фільм виграв гран-прі журі на Sundance і отримав дві номінації на Critics' Choice Documentary Awards. Проте навіть якщо ми нічого не виграємо, то засмучуватися не варто. Це має бути знову ж таки систематична боротьба і ми маємо щоразу представляти на арені «Оскара». Тому не час розслаблятися.
Інтерв'ю підготувала Юлія Вишнякова