Незабаром на екрани вийде біографічна драма «Киснева станція». В основі історії – знаковий фрагмент біографії лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, коли в часі збіглися найбільші випробування та загрози для його життя і водночас – паростки надій на крихке щастя в умовах тотальної неволі.
Головну жіночу роль у стрічці зіграла Христина Дейлик. В інтерв’ю для Yabl акторка поділилася враженнями від зйомок, розповіла про імпровізації на майданчику, емоційні проби та сцену, яка стала для неї переламною.
– Як ви відчуваєте розвиток українського кіно сьогодні? Чого, на вашу думку, йому бракує, а чим воно вже унікальне?
– Українське кіно зараз є, і це вражає насправді. Сам цей факт. Можна навіть виділити позитивні ознаки розвитку: перший – це глядач. Глядач, який потроху починає любити українське кіно і дивитися його. Ще пару років тому, нормою, на жаль, було дві-три людини в залі, зараз ці цифри виросли. Також глядачі починають впізнавати імена режисерів.
Друга ознака – люди часом чекають премʼєр. Активно почали показувати трейлери у кінотеатрах, а це дає людям змогу бачити, що ці фільми є, що вони можуть бути цікаві, і люди починають їх чекати – це круто.
Також українське кіно почало активно прориватися у світ. Я маю на увазі фестивалі та міжнародні співпраці. Хіба що нам бракує фінансування та хороших, непересічних сценаріїв.
– Як ви потрапили у проєкт «Киснева станція»? Що для вас стало вирішальним, аби спробувати свої сили?
– Насправді це був період у моєму житті, коли я переживала особисту драму. Я була геть не в тому стані, аби справляти враження веселої, успішної, милої, щасливої актриси. Втім, мене покликали на проби, і я подумала, що цікаво перевірити яка я буду там, коли прийду. Чи намагатимусь щось вдавати, чи відкриюсь такою, яка є?..
Особливий інтерес у мене викликало те, що мені не надіслали текст і не сказали, як саме треба готуватися до проб. Часом буває, що просять щось вдягнути чи якось описують персонажа, щоб ти був готовий видати щось конкретне.
І ось я зайшла у кімнату і мене попросили зімпровізувати монолог моєї героїні. Я не знаю, що за диво сталося тоді, але я абсолютно точно відчула, що можу бути щирою і це буде безпечно. Я багато говорила про неможливість бути разом, коли це так необхідно, про кохання, яке, напевно, ніколи не стане реальним, плакала. Мені здається, щось особливе сталося у тій кімнаті між всіма нами. А можливо, мені просто хочеться так думати…
– Чим саме вам відгукнулася ця історія? Чи є щось спільне у вас та вашої героїні?
– Мене надихнула і захопила Сафінар своєю силою і сміливістю. Ситуація у нас насправді чимось була схожа з нею, тільки у неї в рази складніша. Під час зйомок я постійно думала: «Як? Як? Як ти на це наважилась? Де ти взяла цю віру?». Певно, у якійсь мірі, робота у цьому проєкті, саме над цією роллю, підштовхнула мене розібратися, скоріше наважитися на важливий крок у моєму житті, у тій самій драмі, про яку я згадувала. Для мене цей фільм передусім про шалену любов.
– Як роль Сафінар змінила вас особисто – чи з’явилося щось нове у вашому світогляді або в житті після цієї роботи?
– Однозначно ця робота вплинула на мій світогляд. Я дуже мало знала про історію кримських татар. На жаль. Насправді я одразу після проб, ще не знаючи, що буду грати у кіно, гуглила і читала про те, що там взагалі відбулося. Відчула потребу дізнатися. Коли трохи розібралась, не могла зрозуміти чому так, і, звісно, не могла внутрішньо пробачити.
Нещодавно у Малому театрі ми робили театралізовану читку оповідань, репортажів, щоденників кримсько-татарських письменниць. Ми з акторками театру грали цих жінок. Вони детально описували, як відбувався процес депортації і як сильно це було схоже на геноцид. Це було боляче: нам грати, а глядачам бачити.
Серед гостей був молодий хлопець – кримський татарин. Він зауважив, що ця тема мало порушується зараз і, насправді, так було завжди. Памʼятаю, я сказала йому, що незабаром вийде фільм на цю тему… бачили б ви його очі у той момент. Він радів, якось по-особливому глибокого, начебто сотні очей дивились на мене у той момент. Він у мене після читки ще підійшов, перепитав – сумнівався, чи все вірно зрозумів. Дуже мені це запам’яталося.
– Чи був у вас який-небудь особистий ритуал перед зйомками складних сцен?
– Я старалася усамітнитися, скоріше – абстрагуватися від усіх, і думала про Сафінар. Як вона міркує, чого боїться, чи відчувала несправедливість, про що мріяла, про що молилася, як дивилася, що намагалася приховати, чи тремтіла.
Коли ми знімали сцену у потязі, де Сафінар розмовляла з КДБістом, було дуже спекотно. Про мене дбали на майданчику, тому завжди між дублями та сценами приносили воду. І от перед цією сценою я потягнулася за водою, а потім мені у голову залітає думка – «а що, якщо у Сафінар не було води, коли вона хотіла пити?» І я відмовилася від води. Я знаю, це звучить дивно, але мені тоді це здалося таким доречним.
– Яку найціннішу пораду ви отримали на майданчику під час зйомок?
– Найцінніша порада була «роби, як відчуваєш». Насправді, це страшенно приємно і відповідально. Але коли тобі режисер каже такі слова, це свідчить про супер довіру та взаєморозуміння.
На початку зйомок сцени я завжди чекала вказівок режисера. Робила, як скаже режисер. Мало дозволяла собі додавати. Я намагалася зрозуміти, наскільки ми на одній хвилі. Але після поради «роби, як відчуєш», ти нібито повністю стаєш творцем ролі. Це справжній кайф для актора почути таке.
– Чи був момент, коли ви імпровізували, і ця сцена в підсумку потрапила у фінальну версію фільму?
– Імпровізацій було доволі багато. Іван (Іван Тимченко, режисер – прим. ред.) розробляв з нами сцену, але ніколи «не виставляв палець», як то кажуть. Є сцена, де ми сидимо з Ельзарою на березі річки. Було дуже спекотно, і хотілося відчути на собі ту воду. Ми грали сцену, а потім наприкінці почали хлюпати одна на одну водою. Здається, цей момент навіть потрапив у кіно.
Також момент зустрічі Сафінар та Мустафи. Ми знімали дублі і кожного разу якось інакше. Там було дуже багато варіантів. Мені видається, що у фільм потрапила найбільш ніякова, але дуже мила версія.
– Який кадр або момент у фільмі став для вас символічним або особливо значущим?
– Символічним моментом для мене ще під час зйомок стала сцена, коли рушав потяг. Купа людей, всі товпляться, я визираю у вікно, чую крик «Сафінар! Сафінар!». І от цей рух потяга. Я згадую зараз і знову все перевертається всередині. Для мене це був поворотний момент після якого назад вже нічого не повернеш, бо потяг рушив. Це мене лякало буквально насправді, бо потяг був доволі різкий, він додавав внутрішнього хвилювання. Мені здається, це можна прослідкувати у кадрі, якщо придивитися.
Ніколи не забуду останню сцену. Ми знімали її в Херсонському каньйоні. Було вже холодно, страшенно вітряно, а ми сиділи з Борею (Борис Орлов, виконавець головної ролі – прим. ред.), дивилися на всю цю красу й мовчали. Тоді я думала про те, що цей фільм – важлива історія для мене зараз, а згодом стане важливою для багатьох людей. Тоді думалося про створення й народження нового. Приємно зараз усе це згадувати.
– Чи є сцена у фільмі, яку глядачі можуть зрозуміти не так, як ви її відчували на зйомках?
– Така сцена є. Я вже зрозуміла це на передпоказі на фестивалі. Є сцена у літаку. Цей літачок справді дуже старенький і, мʼяко кажучи, викликав сумніви у тому, що здатен злетіти та приземлитися. Серед пасажирів, окрім людей, там була коза. І глядачі у залі реготали, коли дивилися цей фрагмент. А я в цей час молилася за життя. Хоча я й розуміла, що все перевірено і надійно. Але було дуже страшно. Можливо, тому для мене стала значимою сцена, коли я побачила Борю, бо я зрозуміла, що це вже земля, і я йду по ній.
– Чи є в українському кіно роль або жанр, в яких ви мрієте себе спробувати?
– Зізнаюся, я не маю омріяних ролей. Для мене важлива «смачна» історія і персонаж.
– Розкажіть про свої професійні плани. Що у вас зараз в роботі? Яким проєктам плануєте присвятити себе в найближчий час?
– Я працюю в Малому театрі, у Києві. Запрошую щиро до нас на вистави. Дуже хочеться до кінця сезону випустити акторську премʼєру у театрі. Також рік тому ми створили Школу Малого театру, де набираємо учнів, навчаємо їх дев'ять місяців і створюємо з ними виставу. Наразі маю випускати курс, тож зараз активно працюємо над прем'єрою, де я виступаю в ролі режисерки. Час від часу ходжу на проби, трапляються хороші пропозиції, цікаві сценарії. Саме зараз в очікуванні затвердження на роль. Тримаю пальці схрещеними.
Маю багато планів і щодо театру, і щодо школи. Головне – не втомлюватися та не зупинятися. Певно, якби ви попросили дуже коротко сформулювати план, я б його звузила до такого: не втомлюватися та не зупинятися.
Матеріали надані пресслужбою фільму «Киснева станція»