Серіал «Кава з кардамоном» — це унікальний проєкт в українському серіальному виробництві. Зазвичай коли ми говоримо про наші історичні серіали, це завжди історії знедолених або борців із системою. Серіалів з красивими сукнями, дорогими інтер’єрами і вишуканими персонажами у нас до цього і не було. Поправка: з усіма цими характеристиками, але саме про Україну.
В очікуванні на другий сезон «Кави з кардамоном» ми вирішили зустрітися з головними дійовими особами знімальної групи. А хто може бути головнішим на майданчику за режисера? Тож ми спіймали момент, коли режисерка проєкту Ірина Громозда сподівалася відпочити, а ми їй не дали. І вивідали в неї про майбутню історію все, що змогли.
— Іро, зазвичай, коли треба описати фільм, який іще не вийшов, творців просять назвати референси. На що це буде схоже? Очевидно, що це вже другий сезон, і він мусить бути схожий сам на себе, на перший сезон. Але які світові костюмні хіти ти тримала в голові, коли уявляла кадри з майбутнього серіалу перед початком роботи над ним?
— Для мене це «Джен Ейр», «Маленькі жінки», це «Віднесені вітром». Головне в них – вайб доброти. Коли ти знаєш, що це кіно тебе просто обійме, посадить у м’яке крісло і буде з тобою говорити на важливі речі. Але при цьому не буде тебе тероризувати, не буде нагнітати, вводити в якісь нервові стани. Глядач настільки вже розтерзаний нашим контентом, який від самого початку має вайб тривоги, що зараз дуже потребує саме доброго, теплого, сімейного кіно. Тобто безпеки з екрану.
— До речі, у мене відчуття такої безпеки завжди викликають «Бріджертони».
— Я – фанатка «Бріджертонів». Хоча і намагаюсь уникати самопорівняння. Вони просто унікальні і дуже сміливі, провокаційні. Але так, є, ми закладали і цей референс.
— Найціннішим для мене в «Бріджертонах», як, наприклад, і в «Аббатстві Даунтон», є навіть не костюми чи інтер’єри. Родзинкою цих серіалів є діалоги. Іронія героїв. Те, чого мені, як глядачці, не вистачило в першому сезоні «Кави з кардамоном». В другому сезоні ця тональність збережеться?
— Чесно кажучи, в другому сезоні ми настільки змінили жанр, що глядачі, які пам’ятають перший, можуть навіть розгубитись. Особливо ті, кому зайшло на 100% в тому вигляді, як було. Бо мені так само цього не вистачило в першому сезоні. І всі ці помилки я врахувала в другому.
Перший сезон за жанром «мелодраматична драма». Бо все ж таки там є і смерть, і митарства, постійні душевні переживання. В другому сезоні такого нема. Він більш подієвий, зухвало закручений. Я визначаю наш новий жанр як драмеді. Тобто ми намагаємося, сміючись, казати про важливі речі.
— До речі, про важливі речі. В першому сезоні було багато польських героїв і відсилок до історичних подій. Зараз у польсько-українських стосунках багато наелектризованих тем. Який посил у вас?
— Ми максимально відходимо від польської складової. В першому сезоні наша Анна була прив’язана до польського контексту через те, що герої книжки прописані поляками. Тут же в мене були розв'язані руки. Я була дотична до написання сценарію. Польська тема мене ніяк не чіпляє. Я хотіла, щоб ми показували глядачеві своїх. Ми в стані війни за свою землю. І наша героїня теж бореться за свою землю.
Вона проходить шлях усвідомлення, хто вона, що вона, хто ці люди поряд з нею. Вона була прив'язана до поляка, була носієм їхньої культури і забула про своє коріння. У другому сезоні Анна згадує, що вона українка.
— Якщо я, скажімо, не бачила перший сезон, я зможу подивитись другий як самостійну історію?
— Ті, хто дивився перший сезон, знайдуть для себе якісь розв’язки, розуміння мотивів, поставлять крапки в різних сюжетних лініях. Але я докладала багато зусиль, щоб наша історія була і самостійною теж.
Ми побачимо головну героїню-вдову, яка сама ростить дітей, яка бореться за своє існування, за свою землю. Хіба ця історія не зрозуміла жінкам в Україні, які не подивились перший сезон? Легко.
— Цей сезон більше твій авторський. Попередній знімало дві режисерки. До того ж, тут ти ще і в сценарній групі була. Є відчуття, що за «Каву з кардамоном-2» ти несеш більше відповідальності? Що вона твоя?
— Я зайшла на перший сезон в середині знімального процесу. Попередня режисерка пішла з майданчика. Я тоді в роботу отримала: написаний сценарій, кастинг, зняті ключові сцени історії. Я була певною заручницею обставин. Але коли ми закінчили монтаж, закінчили кіно, пройшов певний час, почалася війна, я на все це дивилася, і мені не давало спокою питання, а хто ж головний герой цієї історії? Як на мене, це мала бути суто історія жінки. Але так трапилося, що запам'ятався глядачам Павел Делонг, тобто Адам.
Треба розібратися в причині. Тобто в першоджерелі. Книзі Наталії Гурницької. Авторка, прописуючи Анну, використовує її як певний фон для проявлення чоловіка. Гурницька — носій дуже патріархальної системи поглядів. Їй комфортно, коли жінка не діє, коли жінка сприймає все як є. Такий собі світогляд, як у дуже літньої людини.
— І тут ми органічно підходимо до запитання, що ж сталося, чому творці серіалу у другому сезоні не співпрацюють з авторкою книг? Ми багато бачимо позицію Наталії Гурницької в публічному просторі, але ще нічого не чули від сторони виробників серіалу. Авторка звинувачує продакшен в можливому порушенні її авторського права, бо вона не долучена до зйомок, і договір на екранізацію її наступних книг із серії про «Каву з кардамоном» не був підписаний. Розкажи, як все було.
— В розпал війни мені телефонує одна з продюсерів серіалу Олена Лавренюк і каже, слухай, давай будемо писати. Я говорю, ти збожеволіла, кому це зараз потрібно? У нас, можливо взагалі ніякого «завтра» не буде. Вона каже, ні, я вірю в цей проєкт, давай зробимо. Я відкриваю другу книгу і читаю. А там нема подій. Їх просто нема. Це питання було і до першої книги. Коли я дивилась на сценарій, я кажу, як ви взялися писати серіальний сценарій? По книзі, в якій всього 10 подій!
А в другій книзі є величезна рефлексія Анни, яка просто ходить і ридає, і плаче, і плаче, і плаче. Кінець. І я кажу, Олен, ти розумієш, що в нас в принципі, немає нічого в другій книжці? Вона каже, окей, давай ми зустрінемось з пані Наталією, поговоримо.
Ми зустрічаємось, я пояснюю, «пані Наталю, всі події другої книжки можна показати за 30 секунд». Говорю, «може у вас є нотатки, розкажіть про третю книгу (вона ще не написана — прим. ред.), можливо ми якось об'єднаємо зусилля». На що пані Наталія мені сказала: «ні, ви пишіть, напишете, тоді подивимось».
Ми написали, показали це Гурницькій, на що вона сказала: «Це не моя Анна».
Я дуже довго пояснювала, що є закони книги, а є закони серіалу. Мають бути події, зміни, гачки, пасажі, неочікувані повороти. Але це не допомогло, і Гурницька стояла на своєму — це не її Анна. Тобто, по суті пані Наталія відмовилась від співпраці. Нічого не заважало їй писати книгу так, як вона бачить свою Анну, а в серіалі мати іншу Анну. Скільки у нас прикладів в кінематографі, коли герої книжки і герої фільму зовсім різні!
— Ну тепер по суті так і буде. Ви знімаєте зовсім іншу історію, не ту, яка є в другій книзі циклу Гурницької і не ту, яка потенційно може бути написана в третій, ще не написаній. Хоча авторка наголошує, що факт боротьби героїні за своє виживання і за землю — її ідея.
— Давай ще раз чітко підкреслю: розбіжності цього конфлікту полягають в тому, що пані Гурницька не захотіла брати участь в роботі над цим проєктом саме тому, що це не ії Анна, не ії Андрій, в цілому не її історія другої книги. А тепер виявляється що ми все «вкрали» в неї. Як ми могли «вкрасти» те, чого вона не писала?
І по-друге, при всій повазі, пані Гурницька не має авторських прав ні на тему боротьби за землю, ні на тему кохання, ні на тему дорослішання дітей – бо це все загальні драматургічні теми.
Коли вона сказала своє чітке «ні», ми і написали свою історію, полюбили її і пішли собі знімать.
Нам дуже прикро. Це просто наш біль, що Наталія Гурницька нас не підтримала. Почала таку війну, поливає брудом. І настільки це все несправедливо, бо стільки разів я була присутня при цих перемовинах, коли Олена казала «Окей, пані Наталю, не хочете так, давайте так. Давайте в рамках запропонованої Анни ми зробимо там якісь кореляції». Ні. Таке враження, що їй просто не подобається жінка, яка діє, їй до смаку формат головної героїні, яка просто сидить і плаче.
А мені це якраз і не сподобалось у першому сезоні. Такий потужний образ жінки, яка потрапляє в такі обставини, а вона нічого не робить. Вона просто дочекалася моменту, коли дружина її коханого помирає, і чувак приходить і каже, «ну все, виходь за мене». От і вся мораль: нічого не робіть, дівчата, чекайте, терпіть, можливо вам пощастить і дружина вашого коханця помре. Ну куди це годиться?!
— І при цьому глядачки занурюються в таку парадигму, закохуються у героя також.
— Так в тому-то і справа! Досі отримуємо оці страждання «поверніть нам Павела Делонга», «де Адам». А я просто щаслива, що його в другому сезоні не буде. І не тільки через те, що персонаж Адама перетягнув всю увагу від головної героїні, але і тому, що працювати з актором Павелом Делонгом було нестерпно.
— Він якось не так поводився на майданчику?
— По-перше, він абсолютний імперець. Він конкретний носій імперської ідеології, яка в нього просто через край. Тотальна зневага до України. Плюс він серйозний нарцис. То страшне було. Хоча, коли ми з Гнатковським про це говорили, він мені каже: «Іра, ну не можна так казати, все одно треба в інтерв'ю розповідати, що всі хороші, всі молодці». А я не можу. Особливо коли читаю в коментарях, як глядачі страждають за ним.
Скільки він шкоди наробив серіалу! Історія була б набагато цікавіша, якби він прислухався, а не писав собі сцени вночі. Приходить з текстом, в якому інших партнерів не існує. І ультимативно заявляє, що він буде грати ось це. А все написане взагалі не узгоджується з тим, що він грав до цього. Як до такого ставитись?
І неможливе ж ніяке спілкування... «Я так бачу» і все. Інших не існує. В кіно так не буває. Ми можемо спілкуватись, ми можемо сперечатись. А тут у нас на майданчику «Я в мистецтві». От я хочу три години сидіти в трейлері, а ви там собі як хочете. Люди прийшли на зміну, і вони три години просто стоять з цим залізом у спеку, чекають. Це неповага. І про це не можна і не треба мовчати. Ми вже домовчались.
В Голлівуді теж є актори, які зривають зміни, не виконують свою основну роботу, не слухають режисера, сценаристів. З такими потім не працюють. Тебе немає в професії, ти не зможеш. Кіно – це командна гра. І все ж таки останнє слово за режисером. Це його відповідальність. І ти йому кажеш: «Ти так не будеш говорити». А він каже: «Ну тоді я пішов».
Але я розумію Олену, вона була згодна терпіти, бо 40% матеріалу вже знято. І що робити? Добре, що він поляк, і ми все одно мали переозвучувати Адама. Щось таки вдалося виправити на тонуванні.
— В другому сезоні змінюється головний герой. Адам помер. Тепер в кадрі будуть інші чоловіки. Ми бачили купу фотографій з майданчика, де у вас там просто клондайк найкрасивіших українських акторів. Талановитих, так, це безумовно, але на них ще й приємно дивитись, дуже харизматичні. Ти вже мала в голові потенційний кастинг, коли історія тільки писалась?
— Так, у нас неймовірний кастинг! Коли ми писали нашу історію, я відчувала, що нам потрібні дуже сильні темпераменти. І от ми з Оленою потрапили на Чернівецький кінофестиваль, де був допрем'єрний показ «Довбуша». І коли на екрані з'явився Гнатковський, ми одночасно сказали «Це він! Це наш герой!». І ще один герой, повна протилежність, такий холодний чоловік, у віці. Це однозначно Саша Кобзар. Олександру дуже пасує епоха!
Крім того, у нас ще є Корнелія, мама героя Кобзаря. Там у нас взагалі не було питання, хто це має грати. Однозначно Ада Миколаївна Роговцева. Це архетип такої мудрої черепахи, яка все бачить, розуміє, куди все йде, розставляє всі крапки над «і».
— У тебе на майданчику багато дуже молодих акторів.
— Вони для мене взагалі стали приємним відкриттям. Це інше покоління. Вони вже не потрапили в матрицю російських серіалів. Мізки цим не прошиті, вони працюють «наотмашь». Вони такі сміливі, зовсім інший клас акторів зростає.
— Напевно через цю відмінність поколінь зараз і викриваються брудні історії з викладачами акторських навчальних закладів? Жодне попереднє покоління не впоралось із тим, щоб захистити себе.
— Наскільки я розумію, ці діти вже не зростають в парадигмі культа майстра, бо ці майстри вже майже закінчилися. За старості років.
В них є величезний доступ зараз до різного контенту. І вони все ж таки більш в цьому плані вільні. Якщо їм щось не подобається, вони прямо можуть це говорити.
Коли я працюю з більш дорослими акторами, значно більше відчувається оцей підхід «як режисер сказав». А я так не люблю, бо в мене такий більш демократичний метод роботи. І оці малі, вони ніколи не бояться сказати, що не погоджуються зі мною. Вони більш відкриті.
Але при цьому мені все одно подобаються випускники університету Карпенко-Карого. Як тут не крути, вони всі мають вишкіл, техніку. Ті, які навчалися на курсах, там біда. Зрозуміло, що є самородки. Але, щоб казати дві хвилини тексту, його треба вміти сказати. Його треба вміти тримати, не розгубитися.
— Це і твоя альма матер?
— Так, але для мене це була вже друга освіта. Перша – економічна. Між цим ще встигла попрацювати бухгалтером. Я, до речі, навіть мала комплекс, що найстарша на курсі.
— А скільки тобі було років?
— 23.
— А-а-а, ну да, ну так, це вже передпенсійний вік, звісно.
— Ну все одно, ті, кому по 18 було, якось швидше в’їжджали в усе. Я так трошки сиділа в кутку і придивлялася. Але треба визнати, що якщо тобі 18-20, то може ще й рано на режисуру. Мене майстер взяв саме за рахунок того, що все ж таки був якийсь життєвий досвід, бо я не дотягувала по балах. Я сама з Криму, дуже погано розмовляла тоді українською.
— Родина досі там?
— Так, мама і рідна сестра. В 2014 я тата забрала в Київ, а мама не поїхала, там залишилась.
— Давай повернемось до приємного. До кіно. Точніше серіалу. В другому сезоні секс буде?
— (сміється) Буде, але із зовсім іншим вайбом, ніж був у першому. Тут вже немає забороненого кохання. Тим більше, що на мою думку, сучасний глядач не дуже вкурює, в чому питання, чому кохання в першому сезоні було аж таке заборонене, в чому драма.
Тут же наша Анна подорослішала. Вона зараз вже не дівчинка з юними гормонами.
— В сучасному кіновиробництві, принаймні західному, під час зйомок таких сцен запрошують інтимного координатора. У вас був?
— Ні, ми з Оленою ще в першому сезоні пройшли багато (сміється). І плюс треба враховувати фактор Олексія Гнатковського. Він — фантастичний партнер. Він не потребував спеціального «перекладача». Він такий відкритий в цьому плані. Ми навіть нікого з майданчика не виганяли. От настільки цнотливо зняли.
— Це по суті буде перша екранна роль Гнатковського, де він головний герой. І це дуже дивно, бо він – зірка Івано-Франківського театру. За роль в «Довбуші» отримав беззаперечну перемогу на «Золотій дзизі». Кастинг-директори при цьому завжди скаржилися, що у нас мало акторів саме такого віку, які здатні зіграти на екрані головного героя.
— По-перше, треба розуміти, що Олексій любить театр настільки, що зйомки його навіть не приваблювали. Мені здалося, що він певний відрізок часу себе заховав від зйомок. «Довбуш» просто був настільки його темою, що він не міг відмовитись від такого проєкту.
Олексій дуже не просто погодився на «Каву з Кардамоном». Він прочитав сценарій, зустрівся з нами особисто. Відчувалось, що дуже не хотів схибити. Переживав, що його просто кудись затащать. Тобто, все звучить ніби непогано, а потім вийде пластикова картинка. То він так дуже ретельно все вивчав. Він дуже розумний. Арлекін, як він сам себе називає. Це, до речі, термін Леся Курбаса. Розумний арлекін. І коли він дочитав сценарій до восьмої серії, то сказав, що не вагався би, якби одразу це прочитав.
До того ж, він дуже легко порозумівся з Оленою Лавренюк. Вони настільки розуміють одне одного, що потрібна екранна хімія з’явилась від самого початку, ще до зйомок. Гнатковський продюсує вистави, тож у них багато спільного. Це його дуже підкупило, я впевнена. Вони коли почали говорити, таке було відчуття, що вони вже знайомі 10 років.
Ну і роль в «Каві» настільки його, на 100%! Це його темперамент, його персонаж, і він робив його просто шикарно, я обожнюю працювати з Олексієм. Він взагалі радість для всього майданчика. Коли Гнатковський з'являється на майданчику, це свято. Він знає всіх по іменах. Всю групу. Кожного освітлювача, механіка, хто на кейтерінгу. Він не приходить просто на якусь роботу. Це його родина, він там собі облаштовує комфорт.
У нас була сцена, де він розбудовує залізницю, і в нього табір. Масовка – сорок людей. Він кожного обійшов, з кожним поспілкувався. Я була вражена. От такого я ще не бачила.
— У тебе в кадрі також і одна з продюсерів серіалу – Олена Лавренюк (виробництвом займається Solar Media Entertainment спільно з телеканалом СТБ та Київстар ТБ). Вона грає Анну.
— Так, вона мене просто приголомшує своєю здатністю переключатися. Тут вона несе відповідальність за виробництво, а тут вона заходить в кадр і вже зовсім інша півкуля мозку працює. Це дуже серйозний виклик! Я спочатку взагалі не розуміла, як ці дві півкулі в ній між собою мечаться. Бо актори, вони ж зазвичай інтуїти. Вони прийшли, відпрацювали, і пішли собі відпочивати. Олена не відпочиває. Вона працює як продюсер в свій вільний час. І на майданчику працює як актриса.
— Як ви спрацювалися?
— Олена вірила, що саме я повинна була дозняти перший сезон. Бо я дуже довго намагалась відкараскатись. Це дуже важко. Важко підхопити корабель, який вже йде заданим курсом. Тим більше, що курс цей був зовсім з іншого світу. Попередня режисерка першого сезону знімала авторське кіно. Це кардинально інший принцип зйомки, ніж в серіалі. І мені треба було дозняти це як серіал, але використовуючи вже зняті сцени в іншому темпоритмі. Якби Олена Лавренюк не працювала сама на майданчику, у нас могло би нічого і не вийти. Вона допомогла мені зайти в контекст.
Я не уявляю, як вона впоралась, як продюсерка, в той момент, коли попередня режисерка покинула майданчик прямо посеред знімальної зміни. Олена залишилася сам на сам з купою акторів. Вона мені зателефонувала, бо їй порадив її художник-постановник першого сезону, а ми з ним раніше працювали.
— Виглядає, як неабиякий форс-мажор!
Я скажу більше, багато в чому, характер Анни в другому сезоні ми писали саме з Олени. З її здатності все тягти на собі.
— В щільному графіку працювали?
— Не те слово! По 15 годин. У нас був смішний момент, коли ми так довго працювали, що втомилася навіть коняка! Я дивлюсь в кадр, думаю, де дівся кінь? А він ліг. Уявляєш? Тварина, яка зазвичай навіть спить стоячи. Бо спека 40 градусів. Вже камери не можуть це знімати. Вже кінь влігся. А ми ще працюємо.
На цьому моменті нам стало ніяково, що ми не даємо відпочити Ірині, і ми вирішили, що нам час мати совість. Решту цікавого про другий сезон дізнаємось від акторів та продюсерки.
Інтерв'ю підготувала Уляна Омелян