28 років на Берлінале не було фільмів українських режисерок в основному конкурсі. Цього року це замкнене коло розірвалось завдяки документалці Катерини Горностай «Стрічка часу». Це дослідження досвіду вчителів українських шкіл в різних куточках країни протягом трьох років повномасштабного вторгнення.
Але, незважаючи на успіх самого кінофільму, все ж основним досягненням стрічки можна вважати те, що гості кінофестивалю з усього світу мали змогу зануритися у щоденні рутини шкільного життя українців під час війни.
Часто західні глядачі вже не дуже охоче погоджуються дивитися на жахіття існування людей в умовах щоденних обстрілів, на руйнування і смерті. Тому автори і зробили мозаїку буденних історій різних вчителів з різних міст країни. Начебто дивишся «лайтовий» контент про школу і дітей, але фоном все одно виступає війна. Такий собі варіант «перехитрити» спротив потенційного глядача, заманити його на «безпечний» фільм, після якого він все одно вийде із залу приголомшений.
Це вже впізнаваний стиль режисерки Катерини Горностай, чий перший фільм (того разу не документальний, а ігровий) «Стоп-Земля» теж через удавану легкість оповіді порушував важливі для підлітків теми.
Втім, сама ідея зробити такий документальний фільм народилась не у кіношників. Ініціаторкою стала Зоя Литвин, засновниця громадської спілки «Освіторія» і «Новопечерської школи».
У різних інтерв’ю Катерини Горностай ми не раз чули, що кінцевий результат «Стрічки часу» відрізняється від того, що від самого початку уявляла собі Зоя, коли пропонувала режисерці включитися в роботу над цією темою.
Тому ми зустрілися з Зоєю Литвин, щоб дізнатися, яким саме вона хотіла бачити цей док в момент, коли з’явилася ідея.
– Зоє, вітаю із новим досвідом. Тепер ви ще і виконавча продюсерка фільму, який було відібрано на дуже престижний міжнародний фестиваль.
– Дякую, для мене все це дійсно вперше. Хоча ми свого часу в «Освіторії» і допомагали Каті Горностай з контактами шкіл, коли вона знімала ще «Стоп-Землю», але так, щоб безпосередньо брати участь у створенні – такого ще не було.
Я наш фільм дуже люблю. Мене вразила настільки тепла реакція глядачів і кінокритиків на Берлінале. Такі глибокі запитання були після показу! Але це кіношна аудиторія. Мені дуже цікаво, як сприймуть глядачі. Часом переживаю, що непідготовлена публіка може вирішити, що задовго.
Але знову ж таки, тут я довіряю режисерці. Мені може здаватися щось зайвим, наприклад, у нас там є сцена, де вчителі зі швейними машинками проговорюють випускний. «Пікнік, комарі, діти, знов комарі». Але в Берліні аудиторія так щиро реготала на цьому моменті, що стало остаточно зрозуміло – все ок.
– Тобто Катерина в інтерв’ю недарма казала, що знімала не таке кіно, яке ви бачили у себе в голові, коли виникла ідея?
– Так, якби я не звернулась до професіоналів від кіно, то знімала би інакше. Більш традиційною схемою: інтерв’ю з героями, розповіді про те, що вони пережили.
– Режисерка ж пішла іншим шляхом. У фільмі ми просто спостерігаємо за щоденними рутинами вчителів. Хтось проводить уроки онлайн для дітей, які за кордоном, в Харкові – заняття в школі, яка знаходиться в метро, інші педагоги разом із батьками «воюють» з місцевою владою, тому що ніяк не відкриється наново відбудована за литовські кошти школа.
– Так, і вже в процесі знімань я погодилась із Катею, що робити інтерв’ю-сповіді – це не так цікаво. Адже довелося би з героями проживати набагато довше. Документальне кіно не вийде з одного інтерв’ю, де людина не встигає розкритися знімальній групі. Ми записали декілька таких розмов, вони класні, але це не те, що хотілося б побачити в кіно.
Мені би дуже хотілося, щоб фільм дав розуміння, що таке жити, навчатися у війні, бути батьками у війні, учнями у війні. Після прем'єри на Берлінале я відчула, що все вийшло. Це фільм не про війну, це рефлексія на війну.
– А як ви взагалі дійшли до думки, що варто звернутися саме до кінорежисерки? Не до телевізійників, а до виробників авторського кіно.
– Я почну здалеку. Наша з командою «Освіторії» головна задача – це адвокувати важливість освіти і розвивати національну освіту України, впроваджувати інновації.
У нас купа різних проєктів. Але останні три роки це переважно про те, щоб утримувати, стабілізувати освіту, мінімізувати втрати. І ні те, ні те не можливо без вчителя.
Вже от дев'ятий рік ми прицільно працюємо саме з вчителями. Різні способи – тренінги, навчання, освітні фестивалі. Також проєкт, який ми дуже любимо, на стику освіти і культури – це премія Global Teacher Prize Ukraine. Ми знаходимо дивовижні історії вчителів. Наприклад, сільська вчителька, учні якої разом із нею поїхали до Техасу й запустили на ракеті SpaceX біогель, який вони придумали як виростити.
– Ух ти! А в чому суть?
– В тому, що не всі медикаменти ти можеш запхати на космічний човен, а біогель за потреби можна виростити, продукувати його в більшій кількості, тому що це жива речовина і це такий природний лікувальний матеріал. І вони це зробили, відпілотували і поїхали в Техас. А в Україні про неї мало хто знав.
Або інший приклад. Перший переможець нашої премії – вчитель фізики з Чернівців, гостьовий лектор Гарварду, навчав свого часу засновника компанії-єдинорога, яка згодом отримала понад мільярд доларів інвестицій. У нього учні на адронному колайдері працюють. Ми і про нього не знаємо.
Зазвичай в медіа історії вчителів типу «вчителька християнської етики побила кросівком учня». От тоді вже вчителі з'являються в медіа. Наша задача була змінити це.
Але останні три роки вчитель в Україні – це настільки більше, ніж просто освітні інновації та результати їхніх учнів. Це ще й запорука ментальної стабільності школярів. Це підтримка родин їхніх учнів.
І ми хотіли, щоб ці історії не залишились непомітними, тому що ми з ними працюємо, збираємо, допомагаємо тим вчителям, які в нас у спільноті.
– До речі, протягом цих трьох років ваша премія для вчителів продовжувала існувати? І як змінилися критерії для відзнаки?
– В 2022 році ми вагалися: чи варто? Але буквально за місяць до церемонії все ж вирішили відзначати вчителів. Треба їм дякувати і треба показувати, що вони роблять. Ми трохи переформатувалися. Замість однієї премії почали збирати історії різних вчителів і відзначати п'ятьох.
Так, наприклад, серед наших володарів премії – вчителька з Чернігова, яка на початку вторгнення опинилася сама з 17 учнями під окупацією. Це школа-інтернат. Обстріли, ніхто не вийшов на роботу, дітей не забрали, ракета потрапила в ліфтову шахту. На щастя, не здетонувала. Ця вчителька сама вивозила дітей. Або ще у нас є історії когось, хто виїхав і одразу підняв з нуля школу для українських дітей в Польщі.
– Між іншим, цікаво, у вас є інформація, скільки вчителів виїхали за кордон?
– Як стверджує наше міністерство, близько 30-35 тисяч вчителів виїхали. Я не знаю, як вони це міряли. А ми з командою робили дослідження, прицільно міряли за період війни. Сорок тисяч вчителів пішло з професії, ми не знаємо скільки з них саме виїхало, але те, що от було і не стало 40 тисяч, це ми чітко побачили. Всього в Україні 292 тисячі вчителів, а було ще плюс сорок тисяч.
– Отже, ви вирішили, що варто не тільки дякувати і нагороджувати тих, хто через «не можу» продовжив працювати, а і розповісти про них світу через фільм?
– Нам здалося, що час говорити про такі історії. Особливо до міжнародної аудиторії. Ми зрозуміли: мало розповідати, треба показати. Тільки так можна все відчути і співпереживати реальним людям. Ідея з'явилася у нашої команди на стратегічній сесії синхронно. Нам всім дуже сподобалось. І хоча ми ще не знали, як це буде, проєкт назбирав найбільшу кількість сердечок від команди, коли ми мали голосувати, які ідеї беремо в роботу.
– Тобто ви прорахували, що телевізійний формат не дасть настільки широкої аудиторії, яку може залучити авторський фільм і його участь в міжнародних фестивалях. Тому ви звернулися до продюсерки Ольги Бесхмельніциної (Брегман), правильно?
– Так. І це був перший в моєму житті момент, коли я порушила своє правило не працювати з друзями (сміється).
– Але це того вартувало. У Ольги великий успішний досвід роботи з міжнародними кінофестивалями. Її продюсерські проєкти були представлені на топових майданчиках. Зокрема, та ж «Стоп-Земля» Катерини Горностай на Берлінале отримала «Кришталевого ведмедя».
– Власне. І вже Оля запропонувала залучити саме Катю. Бо Горностай на «Стоп-Землі» якраз працювала зі школярами. До того ж, і ми трохи допомагали їй тоді з дозволами, з листами підтримки, щоб її пускали в школи, дозволяли працювати з учнями. Ми робили навіть передпоказ її фільму на наших локаціях. Тому ми зраділи цій ідеї, і зраділи, коли Катя погодилась.
– Ви їздили з командою на локації, на зйомки, чи тільки домовлялися?
– Сказати чесно, ми на досвіді зрозуміли, що чим менше людей приїздить, тим краще для знімального процесу. Бо як би команда не попереджала, будь ласка, не готуйтеся, ніяких бантів, вишиванок, все одно були школи, які готувались до приїзду «поважної знімальної команди». Це відчувалося потім на екрані. І тому ми з командою свою присутність мінімізували.
Наша задача була знаходити ці історії, домовлятися з героями, організовувати дозволи на зйомку від директорів, вчителів і місцевої влади.
Подекуди це вдавалося тільки завдяки нашим теплим контактам. Наприклад, в харківській «метрошколі». Її дуже бережуть від візитерів, бо там в перші тижні відкриття був як зоопарк – купа журналістів. Втомилися і діти, і батьки, і вчителі.
Багато зусиль пішло на дозвіл знімати епізод, де одна зі школярок здає ЗНО. Це проти правил, але заради фільму нам пішли на зустріч. І, до речі, ця наша героїня тоді так надихнулась процесом зйомки, що отримавши атестат, вирішила бути, як Катя Горностай – кінорежисеркою. Поступила і зараз навчається.
Ми знаходили історію, пропонували її Каті, вона погоджувала. Періодично навпаки вона приходила до нас із запитом. Наприклад, непогано було б охопити ще й профтехосвіту. Або школи в окупації. Чи прифронтові. В таких випадках рівень домовленостей вже підвищувався – треба було отримувати дозволи у керівників Обласних військових адміністрацій. Коли знімали в Донецькій області, то групу супроводжували військові.
– А я не бачила у фільмі історій з окупації.
– Так, ці матеріали ми не пустили в фільм. Ці люди досі там, і поява у фільмі може загрожувати їхньому життю. В російської федерації є закон щодо окупованих територій. Якщо вони дізнаються, що дитина намагається продовжувати навчання в українській системі освіти, то батьків можуть позбавити батьківських прав, а дитину заберуть в асиміляційні табори.
– Але тепер є золотий архів для майбутнього. Колись, сподіваюся, це буде можливо показати. Теж історія гідна фестивальних показів. В українському прокаті «Стрічка часу», я так розумію, планується після того, як пройде весь фестивальний сезон?
– Питаннями дистрибуції і прокату займається продакшен Олі Бесхмельниціної (Брегман). Ми, зі свого боку, запартнерилися з компанією, яка допомагає будувати імпакт стратегії фільму. Тобто маємо два треки: компанія Олі – це фестивальний і прокатний трек, а у нас ще є освітній трек. Ми зараз поїдемо до Нью-Йорка, це буде фестиваль, але паралельно «Освіторія» зробить покази фільму в Єлі, в Гарварді, і ще працюємо, щоб восени зробити прем'єру на Генасамблеї ООН.
Ще плануємо бути з нашим фільмом на конференції з відбудови України в Римі і таким чином від нього вже відбудовувати діалог про відновлення освіти. Є попередня домовленість про показ фільму в Капітолії американським сенаторам.
Тобто цей фільм – не тільки мистецький продукт. Для нас це інструмент підтримки українських освітян.
– Цього року ви вже оголосили новий сезон Global Teachers Prize. Збираєте нові історії?
– Так. Ми повернулися до довоєнного формату премії. Вчителі вже можуть подавати свої анкети, а також кожен охочий може номінувати вчителя чи вчительку на сайті Global Teacher Prize Ukraine 2025.globalteacherprize.org.ua.
Але, звичайно, що всі історії вчителів, які потрапляють в топ десять і перемагають, все одно так чи інакше пов'язані з війною. Кожного року в нас є якась тема. І цьогоріч це буде кіношна тема «Додай вчителя у титри». Суспільство, наприклад, відзначає Нобелівських лауреатів. Але ж кожен з них мав вчителя, який допоміг їм дійти до такого досягнення. Ті ж спортсмени, видатні лікарі, режисери – кожен мав вчителя, який змінив їхню долю. Тому «Додай вчителя у титри» – це про важливість дякувати вчителям.
Інтерв'ю підготувала Уляна Омелян