Театр здатний на більше, ніж просто розповідати історії. Це простір для глибоких рефлексій, де глядачі не лише спостерігають за сюжетом, а й занурюються у власні переживання.
SHERLIZ THEATER називає себе «театром рефлексії», і не випадково: їхні вистави не просто зачіпають – вони змушують замислитися, поставити собі запитання, на які не завжди є готові відповіді. Серед таких – вистава «Любов на дотик», яка вже встигла полюбитися глядачам. Це емоційна та чесна історія про близькість, довіру і прийняття, покази якої пройдуть 16 квітня, 14 травня та 18 червня.
Як вистава може стати дзеркалом для кожного з нас і чому в театрі неможливо замінити живу людину жодною технологією – розповідає режисерка, засновниця та ідейна натхненниця театру Анна Шерліз.
– Театр – це мистецтво розповідати історії, але чи можна сказати, що він ще й допомагає людям зрозуміти себе? Як це працює?
– Майбутнє театру – надалі залишатися місцем для глибоких переживань у світі швидкого контенту.
З моменту появи театру, вже 2500 тисячі років, йому пророкують, що він загнется. Середньовіччя, християни: «Усе, театру не буде, усе заборонити!» – і що? Театр починає жити у літургійній драмі. Це і містерія, і мораліте, і міракль.
Потім з’являються вистави, які називалися «фарс» – у перекладі «начинка», суть. А далі – Відродження. Там усе зрозуміло: розвивається думка – і філософська, і театральна.
Потім – кіно. Знову: «Все, театр загнеться, бо вже є кіно». Але ні. З'являється телебачення – і знов: «Все, театр загнеться!». І що? Ні, не загнувся.
Тому що головне в театрі – жива людина. Нас не замінити ні роботом, ні штучним інтелектом. Робот не зможе переживати, не зможе створити енергетичне коло. Він не здатен кожного разу заново проживати виставу, як актор, який виходить на сцену й тут і зараз проживає історію знову. Навіть якщо роль відрепетирована до ідеалу, навіть якщо виставі вже 15 років – актор усе одно проживатиме історію наново. Робот на це нездатний. І ШІ – також.
У театрі неможливо замінити людину. Бо що головне в театрі? Людина. І актор, і режисер. Театр – це процес пошуку вистави, а не її точне відтворення, як у кіно чи анімації. У нього інший ритм репетицій.
Як режисер і театру, і кіно, я дуже чітко розумію різницю. Головний інструмент режисера – нервова система актора. Актор – це не просто виконавець сценарію. Він проживає його. І це неможливо відтворити ні штучно, ні технічно. Саме тому театр засмоктує глядача. В ньому є унікальна енергетика за рахунок синергіїї між учасниками вистави та глядачем. Чому кажу учасники, бо окрім акторів це: гример, костюмери, художники по світлу, звукорежисер – і все це ТУТ і ЗАРАЗ. Тому і час також у театрі відчувається зовсім інакше.
Коли ми щось глибоко переживаємо, нам хочеться або під ковдру, або взяти на руки кота чи собаку. Або – бути поряд з іншими людьми, які відчувають те саме. У театрі це відбувається без слів, без дотиків – через спільний енергетичний простір. І це – унікальний досвід.
Театр – єдине мистецтво, яке є вічним. Його неможливо зберегти. Навіть відеозапис вистави – це вже не зовсім театр. Телевистава – чудово, але це вже інше мистецтво.
Театр – це як вдома. Це про людей. Про енергетику. Про подих. Про гостинність. Про любов і кохання. Актори віддають – і глядач віддає.
Чи змінюється театр під впливом сучасного темпу життя? Звісно. У моєму театрі ми це розуміємо. Наші вистави побудовані так, щоб бути доступними сучасному глядачу. Вони не затягнуті. Ми враховуємо темп життя, темп сприйняття.
Це як з музикою. Колись класичні твори були довгими, об’ємними. А тепер – подивіться, наскільки короткі треки. Театр не може бути на 15 хвилин, але півтори-дві години – це комфортно. Головне – щоб складні теми звучали просто. Бо про складне треба говорити просто.
Тоді між театром і глядачем народжується діалог.
– Чому живий театр створює глибше емоційне залучення, ніж кіно чи книги? У чому його унікальність?
– Театр, як і кіно, як і книга – це мистецтво розповідати історії. А кожна історія – це завжди про людину. Але різниця є і вона досить велика.
Глядач завжди ототожнює себе з героєм. Це може бути як головний персонаж, так і другорядний – не має значення. Він знаходить того, з ким може себе асоціювати, і проживає події разом із ним. Іноді він погоджується з вибором героя. Іноді – ні. Інколи в голові виникає запитання: «А як би вчинив я?».
Але глядач не йде в театр, щоб знайти відповіді на глибокі питання. Він іде відпочити. Або розважитися. Проте, якщо вистава добра – вона обов’язково зачепить. І тоді внутрішній діалог почнеться сам собою.
Відмінність театру від кіно чи книги – в реальному часі. Тут усе відбувається прямо зараз. Глядач – не просто спостерігач. Він – учасник. У кіно між нами – екран. У книзі – сторінки. А в театрі ми всі в одному енергетичному просторі. Ця «вольтова дуга» між акторами й глядачами створює ефект глибокого співпереживання.
– Як глядач реагує на вистави, що торкаються складних тем? Чи траплялося, що люди виходили після вистави із новими відкриттями про себе?
– По-різному. Але знаєте, кожна театральна вистава так чи інакше торкається складних тем. Бо якби вона була про щось просте – вона б не зачепила.
Глядач йде в театр, щоб прожити чужий досвід. І саме в цьому процесі – набуває власного. Найцікавіше, як не дивно, починається після вистави. Якщо театр справжній – він залишає післясмак.
Хороша вистава – це та, яка не відпускає одразу. Яка залишається з тобою на дні, на тижні, на роки. Яка породжує думки, які ти не можеш забути. Яка говорить з тобою навіть після останнього поклону.
– Чи є у вас улюблений момент у процесі створення вистави, коли ви розумієте: «Це зачепить глядача»?
Справа в тому, що в «Шерліз» ми завжди це знаємо: якщо вистава виходить на сцену – значить, вона зачепить глядача. У нас так. Я вам скажу більше – до показу доходить лише те, що точно працює на емоційному рівні.
Як це відбувається? У нашому театрі, коли під час репетиції трапляється щось по-справжньому «вау» – це одразу відчувають усі учасники процесу. Це такий внутрішній резонанс. А коли це вже потрапляє на сцену – те саме відчувають і глядачі.
Пам’ятаєте, я говорила про енергетичний простір? Під час репетицій він просто менш масштабний, але все одно спільний. І ми його чітко вловлюємо.
Чому? Бо якщо щось глибоко зачепило тебе – і не лише тебе, а ще декількох людей поряд, – значить, у цьому є щось універсальне, зрозуміле. Людська психіка має певну форму та структуру. Ми всі різні, але водночас схожі. Є речі, які об'єднують нас усіх. Тому наше «вау» часто стає і глядацьким.
Взагалі, я люблю весь процес: від початку створення історії до прем’єри. А потім цю естафету забирають актори. І кожен їхній новий показ – це вже їхній улюблений момент: тут і зараз.
– Чи доводилося вам чути зворотний зв’язок від глядачів, які після вистави інакше подивилися на своє життя або прийняли важливе рішення?
– Прямо такого в мене ще не було, але, думаю, можливо, варто робити якісь опитування. Раніше, та й зараз, після вистав адміністративний департамент театру завжди присутній у залі та фойє. Ми чуємо, що кажуть глядачі.
Було таке. Ми були на гастролях із виставою «Любов на дотик». Прийшла дівчина з батьками. Після вистави батьки пішли вечеряти, а вона сказала: «Ні, мені треба в номер, мені треба подумати».
Або ось після прем’єри «Різдвяної історії» підходили люди та дякували. Я їх не знаю, але кожного з них глибоко поважаю.
Я взагалі дуже люблю глядача. Бо з усіх можливих варіантів він обирає саме нашу виставу. Це неймовірно цінно. Часто підходять, тиснуть руку, обіймають та дякують. Мабуть, варто було б запитати: «За що?». І я думаю, що на майбутнє так і зроблю.
Чесно вам скажу: після кожної своєї вистави я сама інакше дивлюся на життя, приймаю нові рішення. Власна вистава впливає навіть на мене! І це не тому, що я її писала – ні.
Візьмемо до прикладу Діккенса, його «Різдвяну історію». Хай то мій переклад та адаптація, але думка автора – це першочергово. Так ось, є текст, є чудовий матеріал. Ми його глибоко проживаємо разом з акторами. І він вже стає чимось іншим. Він починає дихати, жити, змінюватися.
Це вже не просто робота – це як дитина, яку ти народжуєш. А батьки, як відомо, часто вчаться у своїх дітей.
Отже, вистава – це завжди дитина. Режисера, акторів, художника-постановника, художника по світлу, звукорежисера – усієї творчої родини, не забуваємо й про драматурга. І я чесно кажу: мої вистави мене навчають. Я відчуваю цей вплив дуже глибоко. Отже, розмірковуючи, прийшла до відповіді на ваше запитання. Перша людина, на яку впливають вистави нашого театру, – це я, а також вони мають вплив на мої рішення теж.
І якщо подумати: коли тобі справді цікаво, коли воно чіпляє тебе і твою трупу – значить, воно обов’язково зачепить і глядача.
– Яким ви бачите майбутнє театру?
– Ой, Боже, тут я абсолютно спокійна. Дивіться: театру – 2,5 тисячі років. І весь цей час світ пророкує йому загибель. У Середньовіччі театр зазнав значних обмежень – і що? Він усе одно адаптувався і вижив. Потім з’явилося кіно, телебачення, інтернет, соцмережі, TikTok, швидкий контент... І що? Театр усе ще тут. Бо театр – це живе спілкування. Це обмін, який не можна відтворити на екрані чи зберегти в цифровому архіві. І це – незамінне. Саме тому театр завжди буде. До нас, під час нас та після нас. Як вода.
Матеріали надані пресслужбою театру