Ми вирішили, що у світі існує харизмометр. Ним можна вимірювати потужність харизми людей з екрану. Максимальна позначка замірів має називатися Гнатковський. Зірка Івано-Франківського театру з’явився в кіно лише один раз, і одразу вся індустрія разом з глядачами заговорили про нього.
Роль у фільмі Олеся Саніна «Довбуш» визначила Олексія Гнатковського як кінозірку, незважаючи ані на те, що його герой не був у цій стрічці головним, ані на те, що актор ніколи не прагнув працювати в кіно.
Минуло майже два роки з прем’єри «Довбуша», роль принесла Олексію «Золоту Дзиґу», славу далеко поза межами кола любителів театру, а в мережі – купа інтерв’ю з Гнатковським. З них ми вже знаємо про його радикально негативне ставлення до російської мови; про те, що не знімався в кіно та серіалах, бо любить театр і не прагне кінослави; про постійну допомогу фронту і близьких родичів у силах оборони; про те, що виходить на сцену театру мало не щодня, а інколи двічі на день.
Але нас не покидала думка, що крім всього цього, у Олексія точно є купа історій з життя, які нам кортіло почути.
Ми спіймали Гнатковського вже після зйомок другого сезону «Кави з кардамоном». Роль в «Каві-2» для Олексія лише друга в житті робота на екрані і перша в телесеріалі.
Почали із реверансів та вибачень за можливі русизми, бо авторка інтерв’ю начиталася і надивилася попередніх розмов актора із журналістами та хвилювалася, чи не ляпне вона чогось на своєму улюбленому суржику.
– Я насправді переконаний в тому, що неофіти в українській мові – це величезне джерело натхнення. Це і є сучасна Україна. Люди, які переходять на українську в агресивному середовищі. Я виріс у Франківську, мене не треба було переконувати. Це тепличні умови.
А от ті, хто переходить з російської, вони фактично прориваються крізь бур’ян. Для мене це більший патріотизм, ніж мій особистий. Це українці, які відроджуються.
У мене був такий досвід, коли ми театром приїхали з гастролями в 2015 році в Сіверодонецьк, Сватово і Кремінну. Ми возили туди «Націю» Марії Матіос. Після вистави до мене підходять четверо жінок, місцеві вчительки. І кажуть мені: «Мы с ЛНР. Пришли посмотреть живых бандьор. Мы реально считаем, что вы едите детей». Я клянусь, це жінки-викладачки! І от одна з них продовжує: «Я подивилася “Націю”, і в мене зарухалась якась одна давня забута затерта і залякана молекула українськості. І я розумію, що ця молекула згодом переможе решту».
А це, на мою думку, любов до себе прокидається. Прийняття себе. Повага до себе. Тому для мене це дуже цінно – люди, які не зі своєї волі були зросійщені, тепер знаходять в собі силу опору.
– Ми зустрілись з вами поговорити про «Каву з кардамоном-2» і взагалі про вас. Ми вже розмовляли із режисеркою проєкту. Вона сказала, що цей серіал для глядачів має бути терапевтичним, дати можливість видихнути. Тому хотілось би сьогодні поговорити про щось приємне і легке. Про ваше дитинство, пригадати історії з життя, які би всіх нас заряджали оптимізмом. Тому що багато людей зараз «плавиться», антидепресанти стали буденністю.
– Так, «паяє» зараз всіх. І клінічні депресії – це велика проблема. Але в інших випадках, коли це скоріше зневіра, то дуже допомагає триматися головна мета. Я зовсім не проти легких історій. Навіть за. Та головне – за цим не загубити суть. У «вайбі» не забути би про високе. Коли ти не забуваєш про те, що у тебе всередині, чи то у серйозному контенті, чи навіть у легкому та легковажному, тоді розумієш, заради чого це все. Маленький промінчик надії виведе крізь всі побутові проблеми, нерозуміння світу, крізь хащі, всю нечисть і все зло.
– Але надія часто має термін придатності. Коли надії не виправдовуються, це ще страшніше.
– А тут ми підходимо до відомої цитати Віктора Франкла. Про тих, хто вижив у концтаборах. Не ті, хто чекав, що все скоро закінчиться, не ті, хто думав, що це ніколи не закінчиться, а саме ті, хто зосередився на щоденних діях. Але це і означає не втратити надію остаточно.
Те саме ми всі колись читали про політв’язнів у Солженіцина. Бачите, я так само читав російських авторів у дитинстві. Більше того, я був фанатом Достоєвського! Я, хлопець із Галичини! Ви би знали, скільки у нас із дружиною було літературних дискусій свого часу! Вона у мене більше американістка. Це вже вона підсадила мене на Стейнбека, на інших американських авторів. А я був такий «Достоєвський». З усім цим його мазохізмом. Це вже зараз я розумію, що там буквально «садо-мазо». Тобто навіть я, який, як я вже вам казав, виріс у тій самій «теплиці», у Франківську, був теж зазомбований. Мені було насаджено це. Я не знав багато наших розстріляних письменників, а знав Достоєвського, розумієте?
Так от, повертаючись до надії. Виживають тільки ті, хто розподіляє свій ресурс на довгу дистанцію. Марафон. І не та хрінь, «Єдиний марафон», який показують нам по телевізору. А саме єдиний марафон нашого виживання.
Ми граємо в довгу. І тільки ми самі можемо собі допомогти.
Мене теж «паяє» часом, але головне, що не зникає надія. Моя надія в дітях і в щоденних моментах щастя. Коли я приходжу додому і обіймаю їх.
– Так, діти для багатьох людей цементують «зозульку» і не дають впасти у відчай. Тому давайте разом перенесемось від сьогодення у ваші власні дитячі роки. Ви в школі так само були «зіркою», як і зараз?
– Я відмінником був. Дуже добре вчився. Але за поведінку завжди двійки були. Щоденник аж червоний від тих всіх зауважень. Просто приколюватись любив. А що робити, якщо мені нудно? Я все раніше за всіх зробив, і далі нема чого робити. То я і зривав уроки.
В мене з української мови вчителька була така старша. І от вона часто засинала прямо на уроці. Я сідав на першу парту і так смачно позіхав. І вона потім засинала, а всі ржали. Або ще. Я ніколи вдома не вчив вірші напам’ять – все на перерві. Якщо вірш був величезний, то я запам’ятовував перші три куплети і останній. Потім дуже повільно і тихо розказував початок, вона починала дрімати, я знов ті самі три кажу, і знов, а потім останній вже голосніше. Вона на цьому прокидалася і все, я – молодець.
– Вдома теж чудили?
– Ми з сестрою тлумилися, як демони. Хоча любимо одне одного дуже. У нас рік різниці, вона молодша. Я в цілому не дуже такий забіяка, битися не любив, але за неї бився, коли її ображали. Ну і діставав, звісно, бо хлопці були старші.
Пам'ятаю, як її покусав собака. Ми якось із нею вигулювали хом'яка. Не знаю, чого ми вирішили його вигулювати. І сусідський собака напав на того хом'яка. Вона тримала його так біля грудей, і пес її подряпав. Я того пса набив. Потім прийшов хлопець – власник пса – я і його набив. А потім прийшов старший брат хлопця. То вже я відхопив від нього. А так-то я неконфліктний.
– Вигулювати хом’яка – це цікава концепція. А із самою сестрою билися?
– Ми з сестрою дуже любимо одне одного. І досі у нас дуже гарний зв'язок. Ми один одного підмахуєм завжди, приколюємось, але так, в дитинстві лупашились – страшне. Фантазія в мене була бурхлива завжди. В нас було двоповерхове ліжко, я зверху спав, а вона знизу. То я на дошці, тій, що для неї стеля, понаписував, що «Таня – дура, ха-ха-ха», ну і там таке всяке. Вона все дитинство мусила терпіти цю ганьбу. Вона злилася – страшне, навіть коли вже мирилися. Я тепер розумію, що це було знущання, але тоді було страшенно смішно.
Але все одно в нас чудові стосунки. Вона мені навіть врятувала життя колись. Я якось малим подивився фільм «Бетмен» чи «Супермен», не пам’ятаю точно. Ми тоді жили на третьому поверсі. Ну і я сказав: «Дивись, Тань, я – Бетмен». Я – взагалі великий мрійник. До самонавіювання. І дотепер такий. То я тоді переліз через балкон і вже стрибати зібрався. Вона мене в останню секунду затримала і почала голосно кричати. Тато прибіг, і мене прямо з балкону вже затягнув всередину.
– Зазвичай у акторів з такою природною харизмою, як у вас, здібності проявляються ще в дитинстві. Ви тільки в школі блазнювали чи і на сцені виступали від самого початку?
– Я дуже сором’язливий був. Є навіть дитяче фото, де в садочку на «утрєнніку» (яке, до речі, дурнувате слово, як наче якась ранкова «урина») всі зайчики-сніжинки, а я сиджу десь збоку розгублений, бо стидаюся того всього.
Ні, все почалося в школі. У нас був факультатив – хореографія, але ходили на нього всі. І до нас тоді прийшов вчитель Петро Григорович, сказав, що набирає в гурток високих хлопців. Він показав нам колесо і «розніжку» – стрибок такий із гопака. І воно мене якось так вразило! І я записався в той гурток.
А коли прийшов додому і сказав про це мамі, у неї був когнітивний дисонанс. Вона не могла повірити.
Так танці змінили моє життя. «Галицька веселка» називається колектив. Там я знайшов своїх друзів, ми й досі з ними рідні люди, похрестили дітей одне одного. В школі я так близько ні з ким не товаришував. А от на танцях – то інша справа. Я був високий, то завжди зі старшаками танцював. А потім вже і зі своїми ровесниками також. Мене кидали туди-сюди.
Мені страшенно подобалось. Там дівчата старші. Вони мене навчили всього, що треба. (сміється) Всякі глупості.
А так, щоб я про акторство думав тоді, то ні. Таке, в шкільній самодіяльності грав, так, але не у виставах.
– Їздили ж напевно з колективом на гастролі? В таких поїздках стрімке дорослішання зазвичай відбувається.
– О, так. Ми об'їхали, пам'ятаю, майже всю Європу. Були в Польщі, в Чехії, в Голландії, в Німеччині, ще на той час, це були 90-ті роки. Я з простої сім'ї, в моїх батьків не було грошей, щоб поїхали за кордон. Тоді треба було щось близько 120 доларів на поїздку. Для нас це були великі гроші. І я вдячний батькам, що вони знаходили їх, позичали, але я їздив.
У нас в колективі була дуже така вільна демократична атмосфера. А я був перекладачем завжди. В мене добра англійська, бо я в спеціалізованій школі вчився. Тому я був такий комунікатор з іноземцями.
Ну і закохувався завжди, звісно. Люблю це діло – закохуватися. То постійно виходили такі собі «курортні романи». Ти приїжджаєш на два тижні і закохуєшся. І ясно, що тобі здається, це кохання всього життя.
Ми ж діти, нам десь по 12 тоді було всім. Ще наївні і по-дитячому щирі. То такі «романи» – то вагома частина нашого гастрольного життя була. Це фактор тимчасовості, коли ти відкидаєш за межі цього знайомства весь побут, лишаються лише пригоди і любов. Такий шалений концентрат романтики.
І все було просто. Ти розумієш, що в тебе два тижні, часу нема на розкачку. Тому все легко: ти «так»? І я «так». Ну все, будем разом.
Якось закохався у дівчинку-полячку. Аня, білявка така. Навіть якийсь час переписувався із нею потім. Теж здавалося, що «кохання на все життя». І так щоразу.
То я в поїздках зразу першим ділом знаходив собі дівчину, а потім ще і своїм друзям також, тому що вони тупаньки (сміється), не могли говорити англійською.
Було познайомився якось в Нідерландах з дівчиною з Ірландії. Ну і от ми вже домовились бути разом на все життя (на два тижні), і я тоді кажу: «А тепер дивись, твоя подружка подобається моєму другові». Він ще навіть не в курсі про це, а я вже за нього домовився. Бо це мій друг, мій брат! І що, я буду з дівчиною, а він нє? То я йому кажу: «Дивись, Кириле, я тобі намутив побачення, ходи, будеш знайомитися».
Він навіть вперше поцілувався завдяки мені. Я дівчині кажу: «Дивися, він хоче фото зробити з тобою, як ви цілуєтеся біля цього фонтану». А йому кажу: «Все, йди цілуйся з нею». А він каже: «Я не вмію, я ніколи цього не робив». І я кажу: «Та яка проблема, запихай язика їх в рот і все». Це було дуже смішне, як він це робив. Ми ржали всім колективом. Ну, але в чувака спогади на все життя, розумієте?
Ми були такі, як малюки, які пізнавали цей світ.
– То до студентського життя вже купа досвіду була! Ми знаємо з ваших інтерв’ю, що ви з’їздили поступати в Київ, але вам не сподобалося в столиці, і ви повернулися вчитися в Івано-Франківськ на політології. І там же зустріли свою дружину. Які найяскравіші досвіди лишилися в пам’яті з тих років?
– Ну, по-перше, моя Оля найкраща там була – найкрасивіша, найкрутіша дівчина, в неї закохувались всі. Я в свою чергу був, зрозуміло, найкращий хлопець (сміється). Ну але це так, жарт. Ми то зустрічались, то не зустрічалися, тобто один одного любили, боялися зізнатися в цьому, якось вдавали, що ми такі гонорові.
А потім в 2004 році нас з'єднала Помаранчева революція дуже сильно. Вона поїхала до Києва, на революцію, а я теж сказав своїм друзям, що їду. Фактично за нею. Мої друзі – зі мною. Ми приїхали – цілий ешелон – вагони з Франківська, і нас не було кому прийняти на вокзалі.
Мені було тоді 18 років, але я почав організовувати тих людей. Зробив списки і почав шукати якихось відповідальних. Знайшов. І мене зробили сотником.
Перше, що ми робили – блокували тітушок. Якщо пам'ятаєте, від Януковича тоді тітушки приїхали на вокзал, то ми їх фактично зустрічали. Це було дуже страшно, тому що в нас були прості люди, жінки, підлітки, були багато неповносправних.
І я пам'ятаю, як ми покидали каремати на вокзалі, я кажу, «так, жінок – в середину, хлопці лягають по периметру». Ми так лежали, в третій ночі приїхали тітушки, і почали там шастати. І чувак іде біля мене, і в нього випадає пістолет на підлогу. Він піднімає і йде далі. Я тоді кажу «все, піднімаємося, хлопці». Ми піднялися, стали їх блокувати.
А потім ми ходили закликали студентів з університету Шевченка виходити на Майдан, агітувати і потім виходити під МВС. Ще в нас гасло було: «Рябоконь, ти підлий пес, ми йдемо на МВС». Оце ми були.
Потім ми ще ночували на Прорізній в «Молодому театрі», між кріслами спали.
Ну от з того часу все і почалося в нас з дружиною. Потім ми вже їздили разом в Запоріжжя спостерігачами на третій тур президентських виборів, ще брали участь в «Україні без Кучми», тобто в політичному житті ми дуже плотно приймали участь. Ми були в жовтій «Порі», в чорній «Порі», оці всі речі.
Пам’ятаєте, як в Януковича яйця кидали? То це наша компанія. Це мій товариш. Наші одногрупники сиділи по тюрмах в Білорусі, голодували там. Це наша така франківська університетська тусовка.
– Але з театром, я так розумію, вас вже тоді зв’язувала не тільки ночівля між крісел в «Молодому» під час Помаранчевої революції. Ви вже тоді працювали у франківському театрі танцівником. Як ви переключилися від політики і танців до акторства?
– Ну так, спочатку в театр пішов працювати на підтанцьовці, бо там дівчата гарні були. А потім мені почали давати ролі, бо не було просто молодих хлопців тоді в трупі. І мені це сподобалося.
Я ж спочатку як думав? Мені років 18-19. Мої однолітки ще вчаться, а я вже граю на сцені. То я собі уявляв, що от буду жити в однокімнатній квартирі, зніматися, буду такий богемний чувак, заведу собі якусь кішку чорну, куплю «Харлей», щоночі тусовки. Буду найкрутіший артист в Україні, такий «ніким не не понятий геній», таке. Чиста фантазія! А потім вже як пішли вистави, я зрозумів, що все серйозніше, і мені потрібна освіта.
Тим більше, на той момент ми вже познайомились з Ростиславом Держипільським (нині керівник Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Франка – прим. ред.), ми здружилися, я побачив, що в нього курс є. І пішов до нього, як вільний слухач.
Ми зробили дипломну роботу разом з його студентами. Це вже тепер моя родина, ми, вважай, виросли разом. Тепер це відомі великі актори: Роман Луцький, Надя Левченко, Галя Баранкевич, Олеся Пасічняк. Наша когорта. Але оскільки я був вільним слухачем у них на курсі, то вони мене дотепер підмахують, що вони всі діти Держипільського, а я нагуляний. А я кажу, що так і є, просто байстрюки скорше в люди вибиваються. Вони за життя чіпляються більше. (сміється)
– Ну ви-то в театрі вже давно вибились. А в кіно і серіалах так довго відмовлялись зніматися. Але варто було лише раз з’явитися на екрані, як визнання наздогнало. Прямо як «За двома зайцями»: «Сиділа-сиділа, так висиділа!». То як ви погодились на роль в «Каві з кардамоном-2»? Нам режисерка розповідала, як це було не просто – заманити вас в проєкт.
– Мене спокусили, власне, меседжі, які запропонували автори. Мій персонаж – це такий відгук родин Алчевських, Ґалаґанів. Українських поміщиків. Того ж Івана Котляревського, який став великим європейським масонським лідером. Це українці, які зробили великий капітал, великий бізнес з нічого. Які добилися всього своїм розумом, своїми силами.
Для мене в сценарії дуже важливе надзавдання.
Художника (а я особисто не вважаю себе художником, яким він має бути, мені далеко до цього) відрізняє від споживача саме надзавдання. Священна мета служіння чомусь вищому. Назвіть це Богом. Я так це називаю. Ви можете назвати це Любов’ю, будь-чим. Але чимось вищим.
І от таким надзавданням в будь-якому проєкті для мене є бажання показати успішних європейських прогресивних українців. Я хочу бачити в кіно красивих розумних талановитих українців-переможців. Не ідіотів, які лигають з мутної пляшки в забитому селі. Не «квартальщину», яка заполонила телепростір. Я хочу надихатися екранними героями, а не зневірюватися.
Я хочу бачити українське бароко, українську інтелігенцію, українську аристократію. А не занепад.
Щоб мої діти проектували на себе щасливих кіногероїв, вищих, а не меншовартих. Оце мені подобається. Ми тут співпали з авторами.
– Але при цьому це легкий розважальний серіал. Як казала нам режисерка Ірина Громозда, це те, що ти дивитимешся з теплим чаєм, закутавшись у плед.
– Я коли собі думаю, на що би я пішов в кіно зараз в час війни, то я би пішов на щось легке і розважальне. Тому що в моїй бульбашці, про яку я так часто говорю, достатньо біди і достатньо роботи. Я хочу підкреслити: не для того, щоб відволіктися від війни. Ми не маємо відволікатися від неї. Але ми маємо на таких історіях перезаряджатися.
– У вас лише друга екранна роль після «Довбуша» і знов вона костюмна, в історичному антуражі. Вам це більше подобається, чи сучасність також ок?
– Та мені все ок. Але, звичайно, що костюм – це набагато краще. Це історія, інші персонажі, інша реальність. Актори – це ж діти. Діти люблять перевдягатися більше, ніж в своєму бути. На дитячий день народження якщо вдягти на малих маскарадні костюми, то це просто свято величезне. А якщо в своєму, тоже свято, але чуть-чуть не таке.
– В серіалі, я так розумію, є сцени, де ви і без костюма граєте.
– Ой, та мені це за щастя. Знімали якось сцену, де я голий купаюсь. Ну і біля озера територію не перекривали. То там собі люди ходять, гуляють. Ми цілий день знімалися, я туда-сюда, у воду-з води заходив-виходив, заходив-виходив. Зівак було тьма. Ну, але я діло це люблю, тому я б ото ще і публіку додаткову запросив на цей перфоманс.
– Дякую, здається, у нас з вами вийшло знайти баланс між серйозним і легким. І розкрити вас для глядачів не тільки як «зірку-важковаговика», а і джерело тієї харизми, яка закохує у вас таку кількість глядачів.
– (сміється) Шкода, що у друкованому інтерв’ю не видно емоції та інтонації, бо коли я розповідаю історії із життя, то змінюється навіть словниковий набір. Я так собі думаю, що якби, наприклад, моя дружина почитала моє інтерв’ю лише про історії, то сказала б: «Так, у нас з тобою нічого не буде два тижні». Бо в нас в родині, окрім всього іншого, ерогенні зони – то інтелект.
На цьому нам вже довелося прощатися, бо глядачі, яким вдалося дістати квитки на вечірню виставу з Олексієм Гнатковським, не можуть чекати. А ми, в свою чергу, почекаємо другого сезону «Кави», щоб доєднатися до тієї публіки, яка намотувала кола поруч із тим озером і знімальним майданчиком.
Інтерв'ю підготувала Уляна Омелян
Фото: з архіву Олексія Гнатковського, Олексій Швець