24 квітня виходить у прокат «Квір» Луки Ґуаданьїно. Чому варто подивитися цей провокаційний, атмосферний та емоційно вибуховий фільм, розповідаємо далі.
1. Даніел Крейґ у ролі, яку ви ще не бачили
Даніел Крейґ у «Квір» — це зовсім не той Крейґ, до якого ми звикли. Забудьте про холодного агента 007: тут він — тендітний, вразливий, химерний, і часом навіть жалюгідний. У ролі Вільяма Лі він втілює емоційно спустошеного чоловіка, що мешкає в Мехіко у 1950-х. Він одягнений як справжній джентльмен, із пістолетом за поясом і самотністю в очах. Лі — гей, наркозалежний, вічно напідпитку, вічно в пошуках любові (чи хоча б тілесного тепла), але завжди з певною гідністю й внутрішньою витонченістю.
Крейґ створює образ, що розпадається на очах — із витонченою мімікою, нервовими жестами, постійною внутрішньою напругою. Він грає чоловіка, який хоче більше, ніж просто стосунків — він прагне злиття душ, телепатичного зв’язку, який би нарешті втамував його екзистенційний голод. У сценах із Дрю Старкі він схожий на підлітка з першим коханням: зворушливий, трохи смішний, абсолютно відкритий — і через це такий болісно щирий. Це, без перебільшення, одна з найсміливіших і найемоційніших ролей у кар'єрі Крейґа — можливо, навіть найкраща.
2. Любов, що не піддається логіці — лише емоціям
Любов у фільмі не прагне пояснень. Вона не логічна, не практична, не «здорова» — вона захоплює, нищить, розчиняє. Вільям Лі закохується у молодого Юджина Аллертона (Дрю Старкі), і його пристрасть — це не просто бажання близькості, а нестримна потреба злиття, майже метафізичного. Він хоче не просто торкнутися — він хоче жити всередині Аллертона, проникнути в нього думкою, відчути його серце на відстані. Це не любов, яку ми бачимо в романтичних фільмах — це нав'язлива ідея, майже містична.
Ця любов існує не в реальності, а в межах внутрішнього всесвіту Лі — де бажання сильніше за згоду, де пристрасть глушить інстинкт самозбереження. Гауданьїно не боїться цієї болісної одержимості. Його візуальна мова стає то гіперчуттєвою, то навмисно абстрактною, ніби сама камера теж потрапила під дію психоактивної речовини. І глядач, як і Лі, губиться в цьому любовному трансі, що не просить, а вимагає: відчувай. Це історія, яку треба пережити.
3. Ґуаданьїно в найдикішій формі
Після відносно стриманих «Суперників», Лука Ґуаданьїно дає волю всьому: інтенсивній еротиці, сюрреалістичним сценам, нуаровій атмосфері, галюциногенному тріпу в джунглях. Це кіно між старомодною класикою, документальним фільмом і експериментальним артхаусом. Ви не завжди будете розуміти, що саме відбувається — і саме в цьому фішка. Режисер не боїться ризикувати — і запрошує вас ризикнути разом із ним.
Ґуаданьїно тут — не просто режисер. Він чаклун, одержимий демон, шаман на ЛСД, який забув, що таке кордони реальності. «Квір» — це його божевільне любовне письмо кров’ю, потом і спермою, зшите зі снів про Вільяма Берроуза, з його параноїдальної лінгвістики і пульсуючого бажання. Якщо «Суперники» були контрольованим виверженням, то тут він просто вивернувся навиворіт. Камера летить, як куля в уповільненому темпі, крізь джунглі тіл, наркотичних трипів і нерозділеної любові, а глядач тільки встигає хапатись за серце і питати себе: «Чорт забирай, що це було?!»
Він не знімає любов — він її воскрешає з могили, зшиває з м’яса й тіней, і випускає на волю у вигляді привида з трясучкою. Іноді здається, що кадр ось-ось розпадеться від надміру емоцій, що це не фільм, а транс. Секс сцени? Вони не еротичні — вони ритуальні. Ґуаданьїно тут в найдикішій формі — наче сказав: «А давайте знімемо Call Me By Your Name, тільки на героїні, у пеклі, і з бажанням розчинитися в людині настільки, щоб більше не існувати як окрема сутність».
4. Візуальний гедонізм і найкраща зйомка цього року
Кожен кадр стрічки — це або поетичний спалах, або психологічна атака. Режисура та операторська робота змушують глядача буквально відчувати все: спеку Мехіко, вологу джунглів, холод відчуженості у погляді Аллертона. А музика, атмосфера і дивакувата роль Леслі Менвілл як ботаніка-науковиці додають фільму гротескності, яка абсолютно зачаровує.
Картина ламає всі уявлення про те, як має виглядати кінематографічне задоволення. Візуальний гедонізм тут — це не естетика заради краси, а крик душі, що горить від бажання. Камера Джеймса Френдa працює, ніби вона теж під наркотиками: то ковзає між тілами у пітних клубах Мехіко, де кожен погляд — акт зваби, то зависає у золотому світлі на півсекунди довше, змушуючи глядача ковтати сухе повітря еротики.
Найкраща зйомка року? Абсолютно. «Квір» — це коли кожен кадр хочеться зберегти як постер. Від спітнілих крупних планів Деніела Крейґа до метафізичних візій з неоновим сяйвом — усе тут знято з таким відчуттям ритуалу, ніби оператор сам був учасником цього кохання, болю й одержимості.
5. Це кіно — загадка, як і саме життя Вільяма С. Берроуза
Фільм ґрунтується на невиданому романі культового письменника Вільяма С. Берроуза — персонаж Лі частково автобіографічний. Цей фільм не дає готових відповідей, але наштовхує на запитання: що є любов? Що є пристрасть? Що є самознищення? І чи завжди зв’язок між людьми повинен бути зрозумілим, щоб бути справжнім?
Як і Берроуз, герой Деніела Крейґа водночас показний і відлюдькуватий, озброєний револьвером і внутрішньою беззбройністю перед почуттями. Фільм постійно ухиляється від прямолінійності, бо сам Берроуз був не про сюжет, а про стан. Тут теж головне — не що сталося, а як це відчувається.
Цей фільм — сповідь, яку промовляють не словами, а тілом, поглядом, наркотичними трансіями і пульсуючим ритмом монтажу. І так само, як Берроуз залишив по собі тексти, які досі викликають більше запитань, ніж відповідей, Ґуаданьїно створює фільм, у якому сенси розчиняються, змикаються, вивертаються.
«Квір» — це стан, досвід, занурення в емоційний хаос. Ви можете вийти з нього розгубленими, але байдужими точно не будете. Іноді мистецтво не має чіткої форми — але воно завжди має відлуння.