Нещодавно Yabl.ua мав розмову з режисером вистави «Кураж» Олексієм Скляренко та виконавицею головної ролі Ларисою Руснак. Поговорили про сценічне втілення, закладені контексти та відновлення вистави після довгої паузи.
– Ларисо, вистава «Кураж» була представлена ще задовго до масштабного вторгнення. Що означає зараз виходити в ролі матінки Кураж?
– Контекст існування в роботі змінився. Ця історія про те, чим і в чому ми наразі є. Як ми живемо та що відчуваємо аж до кісток. Нинішня «Кураж» для нас – це вже зовсім інша історія.
– А про що для вас історія матінки Кураж?
– Про втрату, про біль. Втрата дітей – найбільша кара для матері, що може бути страшніше? А зараз скільки в нас таких матерів, лячно й подумати. Але ви знаєте, маю внутрішнє відчуття, що їм це потрібно зараз. Я часто зустрічаюся жінками, діти яких загинули чи зникли безвісти. І я читаю їм вірші. Не ліричні та легкі, ні. І вони, знаєте, цього дійсно потребують..
Колись у 2015 році, я їздила на відкриття меморіалу кіборгам у Костянтинівку. Їхала в купе якраз з мамами тих дітей, які загинули тоді в Донецькому аеропорту. Ті жінки попросили мене тоді заспівати «Пливе кача». Я була шокована. Їм треба відчувати, усвідомлювати, що вони не самі в цьому горі. А зараз ми усі обʼєднані цим. Це наші реалії, наше життя.
– Якщо згадати перше враження, коли вам запропонували взяти участь у цій виставі, яким воно було?
– Це було сім років тому. Я побачила студентську виставу «Матінка Кураж» у театральному університеті. Це була студентська вистава. Мене захопила ця робота, проте Олексій не запропонував мені долучитися до неї, думав, що я не працюватиму у студентській виставі. А я саме репетирувала у Театрі Франка виставу про Фріду Кало. А я б, насправді, погодилася танцювати будь-де. Та сталося як сталося, всі студенти роз'їхалися і вистава просто розпалася – не було шансів її якось зберегти.
А потім у Ади Роговцевої був ювілей – 80 років. І режисерка Катерина Степанкова запропонувала зробити одну дуетну сцену з вистави «Кураж». Олексій відмовляв, казав, що це нереально. А о 12-тій годині ночі дзвінок від Каті, каже: «Лялю, в тебе завтра репетиція «Кураж» з Олексієм в театрі Франка». Питаю: «Кому таки вдалося вмовити?». Каже: «Аді». І вже на наступний день за пʼять годин в коридорі ми зробили цю сцену. Після цього Олексій сказав: «Добре, спробуємо». Так ми почали роботу над виставою.
– Як вам працювалося з Олексієм?
– Він – узурпатор та садист (сміється). Насправді, Олексій дуже працьовитий, відповідальний і вимагає цього від інших. Для нього важливо відпрацювати кожну деталь. Чіткість, точність – перфекціонізм зрештою, він ювелір. І я неймовірна щаслива працювати з ним.
– А як щодо форми вистави, адже вона пластична, без жодного слова, як працювалося у такому форматі?
– Я танцюю все життя. У театрі Франка теж маю танцювальні вистави. Люблю це.
– Тобто пластична вистава «Кураж» – це була така мрія?
– О так, мрія. І вона здійснилась. Востаннє перед повномасштабною війною зіграли її 20 лютого і от навесні цього року нарешті повернули виставу.
– Як відновлювали?
– Що вам сказати, пахали, як коняки, дуже багато працювали. В нас було чимало акторських вводів, бо були актори, які виїхали, хлопці, які воюють чи пропали безвісти. Тож новий склад поєднує в собі багато артистів з різних театрів. Всі шалено втомлювалися, бо репетиції були щоденно з 11-тої ранку і до 17-тої вечора, проте були щасливі працювати в «Кураж» разом.
– Що, на вашу думку, глядачі мають знати перед виставою?
– Нічого. Ну, нічого, правда. Просто приходите і дивитесь. Ви все зрозумієте без зайвих слів та пояснень. Це наша реальність. Воно відгукується.
– Ваші п'ять причин сходити на цю виставу?
– Треба дивитись «Кураж», бо це фантастична вистава. Правда. Знаєте, щоб людям прожити увесь той біль, що накопичується в середині. Біль, який кожен з нас тамує повсякчас. Його треба відпускати. Не ховати, не пригнічувати, а проживати і вивільнювати себе з його лещат. «Кураж» допомагає в цьому, відкриває серця.
– Олексію, а як народилася у вас ідея поставити «Матінку Кураж» у пластичній формі?
– Ох, ця ідея в мене була давно. Я нею дуже загорівся. Чому саме пластична? Тому що, якщо ви читали п'єсу або знаєте її трішки, – то це одна з найбільш «текстових» п'єс взагалі, яка існує в природі. Але між сценами написані ремарки. Дуже багато детальних ремарок. І так сталося, що коли я їх склав докупи, то побачив лібрето.
Почав працювати, зробив перші ескізи, проте втілити ідею тоді не вдалося. Через деякий час до мене звернулися з пропозицією постановки вистави в театральному університеті. Це був четвертий курс Валентини Зимньої. Я довго думав, чи приймати пропозицію. А тим часом, Катя Степанкова розповіла Валентині Іванівні, що я мав ідею пластичної вистави «Кураж». Її це дуже зацікавило і ми почали працювати.
Для університету це був грандіозний проєкт. На виставу неможливо було потрапити. Після навчальної сцени, вистава почала жити по-новому. Але було складно, адже великий акторський склад, всі працюють у театрах по різним куточкам України. Ми дещо призупинити покази. А через деякий час тодішній головний режисер ТЮГу Віктор Гирич запропонував її відновити у межах цього театру.
– Чим вас зачепив цей матеріал?
– Мене зацікавила історія жінки, яка йде крізь війну. Вона живе заради дітей і годує їх війною, яка зрештою і пожирає їх. А Кураж все одно йде і тягне свій тягар. Матеріал потужний. Він викриває усі жахи війни. Багато закладено сенсів, є про що подумати.
– Який основний меседж має «прочитати» глядач після перегляду цієї вистави?
– Те, що закладав Брехт. Я зараз озираюся з жахом від того, наскільки ця історія актуальна і пророча. Вистава існує давно, а змінювати в ній нічого не хочеться. Все відбиває сучасність. От хлопці виходять в першому номері з рушниками та мисками. Я, коли 26 лютого 22-го року добровільно пішов до війська, перше, що отримав – цей вафельний рушничок. І металеву миску. Гірко сміявся, знаєте, як наврочив. Тож ця історія дуже циклічна і зрозуміла сучасному глядачу.
Насправді, не вірив, що нам вдасться відновити виставу. Я у війську, акторів, як зауважила Ляля, не було. Але ми вирішили спробувати. Тож під час своїх відпусток я проводив репетиції. Не знав, як все це буде. Але знаєте, коли я вперше зайшов до зали мав дуже дивні відчуття. Ми почали репетирувати і я ніби на ці декілька годин забув про все на світі. Це така була реабілітація для мене. Я зрозумів, що це найулюбленіша справа і я не дарма присвятив їй життя.
– Чому варто подивитися «Кураж»?
– «Кураж» – це дзеркало. Відверто кажучи, сьогодні я би її не поставив. Побратими мені кажуть, мовляв, маєш все це сценічно втілити – те, що з нами зараз відбувається. А я так не думаю. Адже щоб ставити про сьогоднішню війну, має пройти час. Треба це переосмислити. Але ця вистава була зроблена напередодні війни, як передчуття. І для мене дуже важливо, щоб вона відбувалася. І дай Боже, щоб вона й надалі йшла.
Інтерв’ю підготувала Юлія Вишнякова