Добіг кінця 78-ий Каннський кінофестиваль, який проходив у Франції з 13 по 24 травня 2025 року. Протягом цих днів Лазурове узбережжя перетворилося на епіцентр кінематографічних відкриттів та гучних премʼєр.
Кінокритикиня Наталія Серебрякова побувала на фестивалі та обрала десять найцікавіших стрічок з його численних програм.
1. «Проста випадковість»
Джафар Панахі повертається в Канни після багаторічної заборони на виїзд і відразу – з «Золотою пальмою». Його нова картина – метафоричний трилер про чоловіка, якого зупиняє несправність автомобіля, але ситуація раптово перетворюється на суд Лінча. Механік упізнає в ньому свого колишнього ката і збирає інших жертв для впізнання. Фільм поєднує детектив, роуд-муві й гротеск, підкреслюючи майстерність режисера як у побудові саспенсу, так і в створенні глибокого гуманістичного меседжу.
2. «Воскресіння»
Після семирічної паузи китайський режисер Бі Ґан повертається з епічним кіногімном, у якому кілька фільмів одночасно переплітаються в складну, але гіпнотичну структуру. Це розкішна кінематографічна поема, прощання з мрією про 20-те століття.
За сюжетом, жінка потрапляє в постапокаліптичне майбутнє, де намагається вилікувати чоловіка, напівробота-напівлюдину, метафорично переповідаючи йому частини китайської історії. Після цього вона мусить обирати між поверненням у реальний світ і тим, щоб залишитися наодинці з цією істотою. Фільм кидає виклик, але й винагороджує: кожна сцена – це спроба заново віднайти втрачене мистецтво споглядання й довіри до екранного часу.
Картина отримала Спеціальний приз кінофестивалю.
3. «Еддінгтон»
Арі Астер («Сонцестояння») знову дивує – цього разу фільмом, який радше читається як політична казка з елементами трилера, ніж класичне авторське кіно. Події розгортаються в американській глушині на тлі пандемії, де шериф відмовляється слідувати базовим нормам. Але справа не в масках. Це історія про країну на межі зриву, де параноя, псевдокульти й заперечення реальності зливаються в тривожний наратив.
4. «Нова хвиля»
У своєму новому проєкті Річард Лінклейтер оживляє дух 1959 року в Парижі – вуличками, кав’ярнями й готельними кімнатами, де зароджувався фільм «На останньому подиху». Глядач ніби потрапляє туди машиною часу, а сам Жан-Люк Годар постає на екрані в образі живого міфу, що знімає кіно наосліп – із пристрастю, інтуїцією і без жодного сценарію. Фільм являє собою переосмислення класики через магію миттєвості.
5. «З вершин до низин»
Спайк Лі переосмислює класику Куросави й створює не просто ремейк, а дзеркало для сучасної культури. На тлі викрадення дитини й особистої кризи головного героя – музичного магната у виконанні Дензела Вашингтона – фільм перетворюється на глибоке розмірковування про цінності, відповідальність і реабілітацію. Це кіно з болем, любов’ю й правдою, яке звучить як проповідь і гримить як драматичний бойовик.
6. «Любов, що залишається»
Ісландський режисер Глінур Палмасон створює сюрреалістичний шлюбний портрет, де реальність повільно розмивається в лабіринті внутрішніх травм. Відстороненість героїні й привид чоловіка, який ніяк не покине їхнє спільне життя, перетворюють фільм на поетичну хроніку розпаду родини. Тут є й чуттєвість, і гумор, і холодна пустка, зафільмована із пронзливою красою.
7. «Майстерний розум»
Режисерка Келлі Райхардт бере жанр пограбування й перевертає його навиворіт. Це історія не про блискучу аферу, а про її невдачу – тиха, іронічна притча про того, хто хоче взяти від життя більше, ніж заслуговує. Без моралізаторства, але з лагідною пересторогою, фільм досліджує, як буденність і звичайна людська слабкість здатні зруйнувати навіть найбільший задум.
8. «Боно: Історії капітуляції»
У фільмі, що його елегантно зрежисерував Ендрю Домінік, ми спостерігаємо, як фронтмен U2 перетворює свою автобіографію на камерну сценічну сповідь. Це діалог із самим собою: про славу, гріхи, гуманітарні ініціативи й особисті втрати. Зворушливо, чесно і з тією притаманною йому поетичною манерою, Боно виводить історію гурту на рівень катарсису, дозволяючи глядачеві побачити не лише легенду, а й людину.
Під час урочистого проходу червоною доріжкою фестивалю музиканта супроводжували українські військові. Серед них були бандурист і оператор БПЛА Тарас Столяр, оперний співак і боєць ТрО Юрій Іваськевич, скрипалька, диригентка й розвідниця Ольга Рукавішніков та інші.
9. «Сентиментальна цінність»
Після «Найгіршої людини у світі» Йоахім Трієр повернувся з історією режисера (Стеллан Скашгорд), який намагається зняти фільм про свою доньку. Він запрошує її (Ренате Рейнсве), але потім обирає американську акторку (Ель Феннінг). Зйомки відбуваються в їхньому реальному будинку, і поступово процес перетворюється на складне переплетення образ, амбіцій та недомовленостей. Це складне, ніжне кіно про те, як мистецтво переплітається з особистим життям. Стрічка отримала Гран-прі Каннського фестивалю.
10. «Сірат»
Одна з найяскравіших картин фестивалю – трилер Олів’є Лаше про батька (Сержі Лопес), який шукає доньку серед психоделічних тусовок у марокканській пустелі. Фільм поєднує в собі елементи роуд-муві, містичної притчі та соціальної драми. Спочатку він видається оновленою «Шукачкою», але згодом занурює в психоделічний морок, де музика та звук відіграють ключову роль у створенні напруження. «Сірат» отримав Приз журі.
