З 6-го по 13-е червня відбудеться 22-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Цей фестиваль надає своїм відвідувачам можливість побачити найкращі зразки української та світової документалістики, що осмислюють драматичну національну сучасність і проблеми, які хвилюють мешканців далеких країв (нерідко такі подібні до наших), а також травми минулого.
Пропонуємо короткий огляд десяти найцікавіших, на нашу думку, стрічок, покази яких пройдуть у кінотеатрах «Жовтень» і «Кіно42». Водночас закликаємо читачів, не обмежуючись нічиїми рекомендаціями, вирушити у власну дев’ятиденну кіноподорож гарячими точками та хвилями історичної пам’яті. Це дозволить не лише глибше відчути недосконалість цивілізації та вади людської природи, а й познайомитися з винятковими прикладами героїзму й милосердя, зміцнитися у вірі в здатність наших ближніх брати гору над темними силами, що часом видаються непереможними.
«2000 метрів до Андріївки», режисер Мстислав Чернов, міжнародний конкурс «Docu/Світ»
Після «20 днів у Маріуполі», що розповідали про кінець світу в окремо взятому місті, Мстислав Чернов зняв стрічку про спроби бійців Третьої штурмової бригади звільнити село неподалік Бахмута під час українського контрнаступу 2023-го року. Два кілометри лісосмуги, всіяної мінами та ворожими траншеями, постають як земне втілення чистилища, останні кола якого судилося пройти далеко не всім з героїв.
Сцени, тематика яких вже звична для глядачів ютуб-репортажів з фронту, у фільмі Чернова, як і в попередній його роботі, набувають приголомшливої кінематографічної якості. Захопливий і моторошний матеріал скріплений майстерною драматургією, контрастом між боями й «окопними» розмовами, у яких бійці постають як люди далеко не військового складу: вони сумують за родинами та залишеними справами, контрастом між відчайдушними боями за кожен метр і усвідомленням, що час наступів змінюється позиційною війною.
Стрічка здобула перемогу на кінофестивалі «Санденс» як найкращий фільм міжнародної програми.
«З любов’ю з фронту», режисерка Аліса Коваленко, національний конкурс «Docu/Україна»
Через десять років після свого повнометражного дебюту «Аліса в країні війни» Аліса Коваленко створила новий фільм про передову, куди вона потрапила невдовзі після початку повномасштабного вторгнення вже не як документалістка, а як воїн ЗСУ. Оповідь про кілька місяців боїв на Київському і Харківському напрямках побудована на телефонних розмовах героїні з її п’ятирічним сином та звернених до нього ж записах відеощоденника, який, у разі її загибелі, має стати прощанням і поясненням, чому рішення піти на фронт було виявом любові, а не відмовою від неї.
Серед творів про війну фільм Коваленко вирізняється граничною відвертістю, ліричною інтонацією, зануренням у сферу глибоко особистих переживань. При цьому досвід головної героїні сприймається як віддзеркалення думок і почуттів усіх українських воїнів, які відчули необхідність, відмовившись від звичного життя, стати на захист батьківщини, щоб захистити своїх близьких і власну людську гідність.
«Стрічка часу», режисерка Катерина Горностай, національний конкурс «Docu/Україна»
Катерина Горностай знайшла незвичний ракурс для того, щоб показати життя країни в умовах війни, знову звернувшись до теми життя української школи – й виявивши фатальні зміни, які відбулися в буднях учнів та вчителів з часів її гучного повнометражного дебюту «Стоп-Земля».
Документальна оповідь «Стрічки часу» побудована з фрагментів навчального процесу, що відбувається у різних куточках України: у відносно безпечних західних регіонах, у деокупованих містах та населених пунктах, розташованих зовсім поряд із лінією бойового зіткнення. Школи, які ще не відновили після російських обстрілів, змінюються на екрані тими, що були зруйновані зовсім нещодавно, заняття в підвалах змінюються на онлайн-уроки, лінійки на честь останнього дзвоника переплітаються з церемоніями прощання з тими, хто загинув під час чергового бомбардування.
Фільм Горностай став першим українським учасником конкурсної програми Берлінського кінофестивалю після «Трьох історій» Кіри Муратової, що були представлені там у 1997-му році.
«Пісні землі, що повільно горить», режисерка Ольга Журба, національний конкурс «Docu/Україна»
Стрічка Ольги Журби також присвячена українському тилу, точніше, перетворенню на тилові мирних міст, тих, що порожніють із наближенням ворога, тих, що опиняються в облозі, тих, що приймають потоки біженців або повільно, болісно оживають після деокупації. Не менш значущими місцями дії виступають дороги поза межами міських та сільських вулиць, дороги, якими у вирі хаосу прокладають шлях волонтери, евакуюючи співвітчизників, чиї домівки опиняються у зоні бойових дій, дороги, до яких виходять люди, щоб провести в останню путь воїнів, яких везуть на стрімко зростаючі цвинтарі.
«Пісні землі, що повільно горить» постають як епічне кінополотно про повномасштабне вторгнення, яке дозволяє згадати події й образи, так чи інакше знайомі більшості українців, від черг на вокзалах і в хлібних магазинах до процедур впізнання тіл загиблих. Водночас фільм Журби фіксує болісний процес, у ході якого війна, перервавши звичне повсякдення, поступово стає його частиною.
Серед нагород стрічки — приз за найкращий фільм Ризького кінофестивалю та спеціальна відзнака журі Римського МКФ.
«Поїзди», режисер Мачей Дригас, програма «Docu/Хіти»
Від самого початку кінематографічної ери, відкритої «Прибуттям потяга на вокзал Ла-Сьота» братів Люм’єр, залізничний транспорт є одним із найбільш кіногенічних витворів науково-технічної революції, що підтвердив іменитий польський документаліст Мачей Дригас. У своїй монтажній кінопоемі він представив локомотиви, вагони та окутані димом перони як свідків і ключових учасників європейської історії першої половини ХХ століття. Хронікальні кадри фіксують безтурботних туристів, що подорожують квітучими просторами Belle Époque, мігрантів, які покидають безплідну батьківщину в пошуках кращої долі, солдатів, які прощаються з близькими перед відправленням на світову бійню, потяги, що вивозять біженців від військових орд, що насуваються, і потяги, що везуть в’язнів до таборів смерті.
Стрічка Дригаса, яка здобула перемоги на низці престижних майданчиків від Міжнародного фестивалю документальних фільмів в Амстердамі до ризького «Артдокфесту», не стільки спонукає сумніватися у зв’язку між технічним прогресом і моральним розвитком цивілізації, скільки з неочікуваного ракурсу показує одвічний кругообіг надій і тривог людства, його піднесень і катастроф.
«Квартали», режисерка Алессандра Челезія, програма «Docu/Хіти»
Ще багато десятиліть після завершення бойових дій рани, завдані війнами, продовжуватимуть отруювати існування людей і цілих народів. Це добре відомо головному героєві фільму, уродженцю Белфаста під шістдесят, над чиїм життям досі тяжіють драматичні події часів Конфлікту в Північній Ірландії (у англомовній історіографії відомого лаконічною назвою The Troubles, «Неприємності»). Його візити до психотерапевта, під час яких він згадує дитячі враження, загиблих родичів і знайомих, убивць, мучеників і тих, хто примірів обидві ці іпостасі, а також власну участь у вуличних заворушеннях — нагадують своєрідний сеанс колективного психоаналізу. З його розповідей та спогадів сусідів постає виразний портрет суспільства, яке намагається впоратися з пам’яттю про понесені жертви та власну провину, рухатися до кращого завтра, нічого не забуваючи.
Фільм здобув низку нагород, від головного призу престижного кінофестивалю CPH:DOX до премії Ірландської кіноакадемії за найкращий документальний фільм.
«Мілісутандо», режисерка Мілісутандо Бонґела, програма «Docu/Хіти»
Кінематографічний дебют південноафриканської журналістки та письменниці, що брав участь у конкурсних програмах низки престижних кінофестивалів від Міжнародного фестивалю документальних фільмів в Амстердамі до «Санденса» і здобув захоплені відгуки критиків, присвячений маловідомому феномену «бантустанів», резервацій для корінного населення, яким надавався статус самоврядних територій.
Авторка фільму звертається до власних спогадів та відтворює образ життя в одному з таких псевдодержавних утворень, Транскеї. Її дитячі враження цілком відповідали створеному пропагандою режиму апартеїду уявленню про життя у краї, що є вільним від расизму та утисків. Але з дорослішанням їй довелося побачити, як ці шпалери-плакати поступово відшаровуються від потворної дійсності.
Попри всю екзотичність Транскеї, Мілісутандо Бонґела по-новому розкриває універсальну тему життя в тоталітарній державі, що вигадує віртуальний світ і змушує своїх мешканців вірити у його реальність- і демонструє болісний процес звільнення від брехні та страху.
«Невпевнена тінь», режисерка Селеста Рохас Мугіка, програма «Чилійський погляд»
Повнометражний дебют фотографки Селести Рохас Мугіки критики називають одним із найвишуканіших фільмів останніх років, створених на основі архівних матеріалів. Намагаючись краще пізнати життя свого батька, який брав участь у підпільній боротьбі проти режиму Піночета, режисерка звертається до його фотоархіву, розглядаючи знімки, зроблені на чилійських вулицях, на таємних зборах і в чужих краях, куди Лучо Рохасу довелося тікати, рятуючи своє життя.
Часом не маючи жодної інформації про людей та місця, закарбовані на фотоплівку її батьком, Селеста намагається відновити їхні історії, повернути втрачену батьківщину й роки, які було вкрадено в неї та її родини, допомогти тим, хто був приречений на мовчання, віднайти голос. Однак межа між пам’яттю й уявою, між політичною історією та художньою вигадкою виявляється химерною й проникною.
«Пропагандист», режисер Люк Боуман, програма «Docu/Арт»
Ян Тьоніссен здобув відомість у кінематографічних колах Нідерландів завдяки своїм авангардним короткометражним роботам, а в 1934-му році забезпечив собі місце в історії національної культури, знявши перший нідерландський повнометражний звуковий фільм «Вільгельм Оранський». Проте його справжнім «зоряним часом», коли він у буквальному сенсі визначав долю нідерландського кінематографа (і долі його представників), стали роки Другої світової. Після вторгнення нацистів Тьоніссен вступив до націонал-соціалістичної партії Нідерландів і згодом очолив Гільдію кінематографістів, перетворивши її на інструмент пропаганди окупаційної влади.
Спираючись на історичні дослідження та велике інтерв’ю самого Тьоніссена, автори стрічки досліджують життя цього своєрідного Фауста, талановитого митця, який здавався далеким від профашистських симпатій і антисемітизму, але, прагнучи втілити свої нереалізовані амбіції, скористався нагодою укласти договір з дияволом. Образ центрального персонажа є і актуальним нагадуванням про відповідальність співців тиранії та воєнної експансії за знищення своїх ближніх.
«Фіуме або смерть!», режисер Ігор Безінович, програма «Docu/Арт»
Фільм Ігоря Безіновича також розповідає про людину, яка, на жаль, не обмежилась реалізацією своїх мистецьких талантів. Габріеле Д’Аннунціо, чи не найкращий італійський письменник початку ХХ століття, під час Першої світової війни додав до свого лаврового вінка і репутації покорителя жіночих сердець славу безстрашного воїна, а після заключення миру на чолі загону добровольців захопив місто Фіуме, що стало предметом територіальної суперечки між Італією та Югославією.
На Роттердамському кінофестивалі, де особливо цінують сміливий творчий пошук, «Фіуме або смерть!» отримав головну нагороду та приз ФІПРЕССІ, що цілком відповідає своєрідності підходу Безіновича до історичного матеріалу.
Ключові сцени півторарічної диктатури Д’Аннунціо розігрують сучасні мешканці Фіуме (нині Рієки, що давно увійшла у склад Хорватії) та ентузіастів з Італії, які, вдягаючи форму й костюми столітньої давнини, відтворюють образи з архівних фотографій і кінохроніки. Цей забавний перформанс із його недоладним позерством здається таким, що відповідає характеру політичної авантюри поета й вояка. Проте поступово у цьому карнавальному дійстві починає відчуватися щось зловісне. Люди у незрозумілій формі, що з’являються серед здивованих перехожих і здіймають руки у фашистському вітанні, виглядають не стільки привидами минулого, скільки нагадуванням про сучасність, про ті міста, де «референдуми» під дулами зброї чужинців, що явилися «захистити права» місцевого населення, були організовані більш успішно.
