Мюзикл «Ти [Романтика]» режисера Олександра Хоменка та його колективу МУР вперше представили на сцені «Жовтневого палацу» 23 квітня 2024 року, а у квітні 2025 на українські екрани вийшла кіноверсія театральної постановки. Нещодавно творче обʼєднання анонсувало нову виставу – «Ребелія».
Yabl поговорив з лідером гурту про «завершення епохи» вистави «Ти [Романтика]» та початок нової історії, що стартує вже у серпні.
– Тур «Ти [Романтика]» вже завершено, і тепер подивитися мюзикл можна виключно на платформі MEGOGO. Розкажіть трохи про процес адаптації театральної вистави до кіноформату.
– Процес зйомки спешл дуже відрізняється від стандартного розуміння українського глядача про те, як «зняти виставу». Тому що спешл – це жанр. Адже як зазвичай знімають виставу для архіву? Це три-чотири камери, різні по крупності плани.
Спешл знімається протягом чотирьох-п'яти показів. Така зйомка використовує ракурси, які недоступні глядачеві під час звичайного перегляду. І це дуже круто працює – коли, наприклад, оператор виходить на сцену, і ми, глядачі, вже опиняємося посеред письменників. Загалом, є багато моментів, які були спеціально підготовлені саме під таку зйомку.
– Ідея зафільмувати виставу була ваша?
– Так. З підліткового віку я захоплююся західною театральною культурою, цікавлюся бродвейським стилем і намагаюся прищепити любов до Бродвею в Україні. Знаєте, як у мемі:
– Mom, can we have McDonald’s?
– No, we have McDonald’s at home!
The McDonald’s at home…
Так само:
– Mom, can we have Broadway?
– No, we have Broadway at home!
Broadway at home…
Власне, свого часу я передивився багато бродвейських вистав саме завдяки таким зйомкам. Ці вистави виховували мене – вони показали, яким може бути театр: коли люди співають і танцюють, коли є потужні драматичні діалоги, і коли ти можеш до цього доторкнутися завдяки тому, як це знято.
Отже, надихнувшись цим, я зрозумів: було б круто, якби українські вистави теж знімали у такому форматі. Але водночас у нас не робили й оригінальних мюзиклів, заснованих на власних сценаріях за історичними подіями.
Якщо хтось чогось не робив до тебе, то або є причина, чому так не робили – і ти про неї дізнаєшся, й буде дуже боляче, – або просто не робили, бо це щось нове та невідоме. А в мене завжди такий підхід: якщо ніхто цього не робить – хтось має це зробити.
– Ви сказали, що працювали над зйомкою кілька показів. Чи не заважало це акторам? Як загалом змінюється енергетика вистави, коли її зафільмовують?
– Ми відіграли «Ти [Романтика]» більше сотні разів, здається. Тому тут, навпаки, це стало чимось новим. І маю сказати, що з екрану воно навіть прикольніше виглядає, бо є те, чого немає в театрі – крупний план. Коли грається вистава, то найближче, як тебе бачать – це перший ряд. Чим театральний актор відрізняється від кіношного? Актор театру має більш виразну пластику, широкі жести тощо, а кіноактор має бути цікавим на рівні мімічних зморшок.
У нас, наприклад, є момент, коли Хвильовий прощається з Курбасом перед самогубством. Зазвичай ми робимо цю сцену більш пластично – рука, що сильно тремтить, – щоби це побачив глядач з пʼятого чи десятого ряду. А тут ми дуже близько тиснемо руки – і кіноглядач побачить сльозу Курбаса. Тож вистава гралася набагато чутливіше, бо всі розуміли: кожну емоцію буде видно як під мікроскопом.
– Можливо, були якісь сцени, які було складно відтворити з технічного боку?
– Сцена смерті. Вона тисне енергетично, тому що простір поступово заповнюється купою людей – все більше і більше тіл зʼявляються, виповзають. Ми подивилися загальний план і зрозуміли, що це не працює на екрані. Довелося фантазувати, як краще підзняти цю сцену, аби передати усю напругу.
Ще є така цікава річ: у мюзиклі завжди одномоментно ставиться всього більше, ніж ти можеш охопити оком за мить. От, наприклад, лунає пісня Остапа Вишні «Мільйон». Остап Вишня стоїть на горі, розмовляє; балет виконує свої пластичні етюди; внизу Курбас діє – і ти не можеш суто фізично вловити усі ці моменти одночасно. Ти обираєш, куди тобі дивитися. Так працює мюзикл: це захоплює ще більше інформації, аніж ти можеш поглинути. Це, знаєте, не монологи, коли ти роздивляєшся ґудзики на сорочці актора. Проте на монтажі цього ефекту ми досягти не могли, а тому у кіноверсії глядач йтиме за режисером і оператором – саме вони диктують, куди дивитися.
– Які у вас взагалі були очікування від цієї прем'єри?
– Я взагалі не сильно вірив у те, що багато людей буде на це йти, але ми, наче, там входимо в рекордні цифри по українському кіно. І це дуже круто. Подивимося, як воно буде далі. Напевно, фраза «Ти [Романтика]» так за#бала всіх у 2024 році, що, мені здається, люди, які щось чули, неодмінно глянуть кіно. І, загалом, це класний досвід для прецеденту – показати іншим театрам, іншим мистецьким проєктам, що так можна, так треба. Люди будуть ходити. Так ми зможемо зберегти нашу театральну культуру.
– Але дивіться, у культурному просторі існує теза про те, що театр треба дивитися у театрі безпосередньо. Проте ми знаємо, що не завжди є можливість побачити виставу, не завжди люди встигають купити квитки. Більше того – дійсно важливо для культурного архіву зберігати ці історії. Як нам з цим боротися?
– Відправляйте цих людей подивитися якусь виставу геніального режисера шістдесятника Леся Танюка. Якщо вони зможуть це зробити, – значить, їхній аргумент переміг. Якщо вони не можуть зараз відвідати круті вистави Леся Танюка, значить, можливо, варто було їх зафільмувати теж.
Театр – магія в моменті. Абсолютно. Але для того, щоб театр залишався магією на екрані, треба трішки докласти зусиль. От ми й фантазуємо над тим, як краще зняти ту чи іншу сцену.
Наприклад, перша поява Сосюри: на нього йде дуже комічний, такий, знаєте, як у фільмах Тарантіно, зум. На сцені це виглядає смішно, а в кіно – це працює. І от такі моменти якось якось нам компенсують те, що театр – це мистецтво наживо.
– Чи легко кінотеатри брали в прокат «Ти [Романтику]»? Адже дуже часто серйозні українські фільми важко беруть у прокат, ставлять на незручні години. Як було у вас?
– Їх переконали люди, які дзвонили в кінотеатри і запитували, коли у них можна буде подивитися «Ти [Романтику]».
– Як ви оцінюєте цільову аудиторію цього кіно?
– Як показують театральні зали – і 13-річні, і 60-річні сиділи на «Ти [Романтиці]». Мені більше подобається працювати з молодою аудиторією, бо я вважаю, що вона вона має більше часу на зміни. І якщо будь-яку людину заразити певним вірусом любові, крутості, власної історії років у 16, то вона буде потім інших заражати в 25-26. Близько 70 тисяч людей подивилося виставу буквально за один тур. Тож аудиторія у нас різна.
– Якщо б вас попросили описати одним реченням головний меседж «Романтики», що б ви сказали?
– Ворог не змінився й дуже багато прекрасних людей померли за те, щоб ти зараз читав і сам розмовляв українською. У виставі ми показуємо, що наші письменники – це живі люди, рок-зірки. Тож подивись та переконайся.
– Яким ви бачите майбутнє МУРу?
– Останні місяці провів на студії разом з композитором – уже розписані тексти нового альбому. Якщо, наприклад, тривалість альбому «Ти [Романтики]» – 47 хвилин, то нова історія вже написана на півтори години. Ми не відпочиваємо ні на хвилину. І вже у цьому році буде нова вистава. І назва її – «РЕБЕЛІЯ».
– Чи можемо ми трохи привідкрити завісу про те, про що буде ця історія?
– Про Україну.
– Життєствердна, певно?
– Я думаю, що так. У нас, на жаль, всі історичні періоди закінчуються сумно. Але ми спробуємо знайти історію, коли нам все вдалося. Мені здається, дуже важливо людям бачити це зараз. Можливо, вдалося не все, і не всім в цій історії, але комусь – точно. І це буде точно більше і глибше, ніж «Ти [Романтика]». Тому що «Ти [Романтику]» ми писали паралельно, працюючи на трьох роботах, у студії на Борщагівці. Зараз є можливість присвятити себе повністю цьому.
У мене, наприклад, студія зараз просто завалена книжками, що стосуються теми нашої нової вистави. Але зауважу, що головне для нас – захопити, закохати і зацікавити піти та й почитати про це більше.
Це буде масштабна художня історія. Сподіваюсь, це буде те, що потрібно моїй нації зараз.
«Ти [Романтика]» спрацювала як рефлексія болю і розчарування. А нова історія має спрацювати як демонстрація того, що все в нас вийде, якщо вірити та діяти.
– Повернемося до «Ти [Романтики]». Чи не було у вас враження, що цей проект в якийсь момент став, знаєте, більшим за вас самих?
– Так, плюс-мінус десь на восьмому зібраному МЦКМі у Києві. Думаю, що завжди має бути мета: щоби те, що ти робиш, стало більшим за тебе. Тож я щасливий. Мені дуже подобається, коли люди, наприклад, щось там бачили чи чули у соцмережах, але навіть не вдупляють, що це зробили ми.
Я одного разу мав чудову нагоду їхати в тролейбусі з людиною, яка мені описувала, яка «Ти [Романтика]» неймовірна вистава. Вона дивиться на мене і з захопленням розповідає. Я потім одну фразу з вистави процитував тим голосом і спитав чи схоже, бо теж наче бачиш цю виставу (сміється).
Знаєте, коли мені було тринадцять, у своїх соцмережах я написав, що хочу стати частиною чогось більшого, належати чомусь більшому, ніж я. Я так надихався цієї фразою. Отже, все було правильно.
Я взагалі вважаю, що якщо твоя робота дає щось людям – це найкрутіше, що може бути.
Як, наприклад, пісня «Лиш вона, лиш вона», знаєте? Коли ви востаннє чули цю пісню в плейлисті? Чи багато хто зараз згадає, хто її написав? Але всі знають її, вона вже як народна пісня. Тож це – найкраще, що може статися.
– Що, на вашу думку, наразі змінилося у свідомості людей?
– Світ на нашому боці – завдяки інтернету, медіа, лідерам думок. Це вперше в історії, коли світу не байдуже. Світ бачить, що відбувається з українцями, світ вірить у нас і у те, що нам вдасться розірвати це коло історії. Одного разу нам це вже вдалося – у 1991-му, коли ми отримали незалежність.
Усі події української історії закінчуються однаково сумно: втратами, розстрілами, болем. Але незалежність нам таки вдалося вибороти. І ті, хто кажуть, що вона впала нам на голову, не мають рації. Там багато чого було. І ось зараз, наприклад, наша повномасштабна війна триває довше, ніж існувала держава УНР. Тобто вже все це не так, як сто років назад. Що буде далі – подивимося.
– Якщо б глядач мав запам'ятати одну тезу з «Ти [Романтики]», що би це була за фраза?
– Це дуже круте питання. Одну фразу. Гмм… «Наш театр має існувати навіть за таких обставин». І мова не про театр зараз, а про життя, ви розумієте. Потужно, вважаю.
– Якщо говорити в цілому про український кінематограф, які фільми, на вашу думку, зараз мають виходити? Що хоче дивитися глядач?
– Якщо подивитися на продюсерських цех, то, напевно, ще одну комедію про поліцейських…
Мені здається, що наша продюсерська гільдія недооцінює українського глядача.
Якось я був присутнім на перемовинах з однією артисткою й мав знімати їй кліп. Пропонував цікаві варіанти, показував, як роблять, наприклад, в Англії. У відповідь отримав прохання зробити для «наших людей» простенько. Або коли я показував демки «Ти [Романтики]», то люди дивилися на нас як на божевільних. Хтось співчував, бо в цей проєкт, нібито, мало хто повірить. А хтось казав, що це революційно, безумовно, але 47 хвилин бубнєжа про письменників Розстріляного Відродження не слухатимуть. Але, бачите, виявляється, що ці фахівці недооцінюють українського глядача.
– Це величезна проблема. А як ви думаєте, чому вона існує?
– Чому вона існує? Тому що наш топовий продукт, який дивилися найбільше людей – особливо до повномасштабного вторгнення – був насичений російським ринком. Людям згодовували всіляку ху#ню. Бо це легше. Бо це рейтинги. Якийсь відос комедійний, де людей, не знаю, змушують жерти какашки, завжди дивитиметься більше людей. І ми з вами теж його подивимося, щоб розслабити мозок швидше, ніж 20-ти хвилинне відео про прем'єру Березоля. Це просто закон природи. Мозок хоче відпочивати. Але треба просто намагатися зробити так, щоб історію постановки театру Березіль було так само цікаво дивитися, як челенджі, розумієте? І це дуже складна праця. Вона потребує компромісів, вона потребує сміливого ставлення до історії, до класиків.
Юрій Шевельов писав про те, що у нас до книги й досі залишилося візантійське ставлення. Але від цього, насправді, до спалення книг на площах – один крок, адже це два боки однієї медалі, розумієте? А в розвинених країнах книга – це entertainment, твій друг. Так само й театр – не храм. Ні. Чому театр – храм?
Я от якось мав нагоду подивитися бродвейську виставу наживо. І спершу, як пересічний український глядач, я просто оху#в з того, як публіка спокійно бере з собою на перегляд вистави пиво та попкорн. Уявіть: актор на сцені грає драматичну сцену кохання з Дейзі під звуки поїдання попкорну і відкривання пива. Проте потім я зрозумів, що в цей момент у кожного з глядачів руки не зайняті телефоном. Розумієте? Вони насолоджуються кожним моментом. Вони отримують повний цикл задоволення. І я впевнений, що дехто з наших критиків сказав би: «О, це не духовно!»; «Де ідея?»; «Де мораль?»; «Де катарсис?». А разом з тим, як тільки залетить якась наша дурня на Захід, навіть якщо вона максимально проста і попсова, але це дивляться десь в Америці, ті самі критики казатимуть, що це геніально, що це основа українського культури, це база, це фундамент. І тому треба бути простішим, розумієте?
Я так багато срався з різними представниками вищих інтелігентних кіл, і вони розділилися у своїх думках щодо «Ти [Романтики]». Одні казали, що нарешті хтось показав живих та класних письменників, не канонічних, інші ж обурювалися, бо що ж це за слова «Бі Бо Бу, я поезію…», як так можна. Але можна, бо ж хто заборонить?
І от мені здається, що це ставлення до культури, історії, письменників як до чогось святого – це те, що це вбиває.
Зауважте, це не я сказав, а Михайль Семенко, який у промові до «Кобзаря» написав, що «Там де є культ, там немає мистецтва». Це одна з ключових фраз наших. Тому це найголовніший постулат, що заважає українській інтелектуальній культурі зрівнятися з мас-маркетом. Бо якщо воно інтелектуально-історичне, то це завжди має бути відмежовано, інтелігентно, для обраних. А насправді чому? Чому це не може бути цікаво всім? Чому не може бути байопік про Василя Стуса? Чому це не може бути історія про хлопця, який курить цигарку, матюкається, проливає на себе каву і думає: «F#ck»? У цьому ж набагато більше люди пізнають себе.
Тому, гадаю, магія – у тому, щоб достукатися до інтелектуального контенту, перестати ставитися до нього за візантійським звичаєм, як сказав Юрій Шевельов.
– Ви говорили про те, що зараз увесь ваш творчий простір завалений книгами. Що читає лідер МУРу?
– Юрія Шевельова, мені Женя Янович подарував. Я всіх дістав своїми розмовами про нього і одного ранку Женя на студію привіз мені його книги і сказав: «Тут все, що колись написав Шевельов». А з іншого – то, на жаль, те, що я читаю останні півроку – це професійна література про те, як ставити бродвейські вистави тощо. Загалом, мені подобається читати архівні газети різних років, наприклад за часів Другої світової і так далі.
– Якщо б вам зараз випала нагода зустрітися з Хвильовим, що найголовніше ви йому сказали б?
– Сказав би, що його читають у незалежній Україні.
– Три причини чому варто це побачити?
– Перше – такого ніхто ніколи не робив. Друге – від того, чи подивишся і оціниш ти фільм, залежить, чи будуть театри фільмувати свої вистави, аби залишити їх назавжди в історії. Третє – це можливість побачити виставу геть по-новому. Тож запрошую до перегляду.
Наразі творче обʼєднання МУР офіційно оголосило назву свого нового мюзиклу – «Ребелія». Премʼєра вистави відбудеться 21 серпня в МЦКМ Жовтневому палаці, після чого команда вирушить у всеукраїнський тур.
Квитки вже доступні на Concert.ua.
«Ребелія» – старовживане запозичене слово, що походить із латини й означає «спротив» або «повстання проти окупаційної влади».
Одночасно зі стартом продажів МУР запустив всеукраїнський флешмоб. На сторінці Крамниці МУР можна придбати футболку з написом «Ребелія», записати відео, в якому ви розповідаєте, що для вас означає це поняття, та отримати запрошення на закриту презентацію альбому до вистави, що відбудеться в липні.
Інтерв'ю підготувала Юлія Вишнякова