З 10 липня у українському прокаті – фільм «Гидка сестра» норвезької режисерки Емілі Бліхфельдт. Його називають другою «Субстанцією», адже він висміює в жорсткій і радикальній формі споконвічну гонитву за красою. Чому ця стрічка-перевертень казки братів Грімм варта вашої уваги? Розбираємо далі.
1. Радикальне переосмислення класичної казки
Фільм перевертає з ніг на голову знайому історію про Попелюшку, роблячи головною героїнею ту, кого зазвичай зображують антагоністкою – потворну зведену сестру. Але тут вона не зла, а навпаки – уразлива, наївна і затиснута системою. Цей сюжет перетворюється на феміністичну антиутопію з темним гумором і гіркою сатирою.
Режисерка Емілі Бліхфельдт бере знайомі архетипи й перекроює їх так, що глядач не просто спостерігає, а відчуває тілом і нервами весь жах того, що значить бути «неідеальною» жінкою в світі, де цінність вимірюється відповідністю до жорстоких, болючих і часто небезпечних стандартів.
У цьому варіанті казки героїня – затиснута між амбітною матір’ю та гламурною зведеною сестрою дівчина, яку вважають «потворною» лише через невідповідність очікуванням. Через тілесний, кроненбергівський жах і гротескну стилізацію фільм розвінчує саму сутність традиційних казок: не всі дівчата мріють про принца, і не всі «не такі» заслуговують бути приниженими.
2. Безжальна критика стандартів краси
Головна героїня Ельвіра проходить через жахливу трансформацію, щоб догодити матері й патріархальному суспільству.
Фільм розгортається як безжальна сатира на сучасні (і не дуже) стандарти краси – такі, що перетворюють жіноче тіло на проєкт із нескінченним бюджетом болю. Найстрашніше – і найкрасномовніше – втілення цієї теми у сцені, де головна героїня, Ельвіра, переживає «естетичну» операцію XVIII століття без наркозу: замість чарівного перетворення – кривава реконструкція обличчя, від якої стискається все всередині. Камера не відводить погляду, звук молотка врізається в череп, а глядач – сам того не бажаючи – опиняється по той бік страждання.
Та це не поодинокий жах, а частина ширшої системи: щоб відповідати патріархальному ідеалу жінки, Ельвіра змушена пройти через школу етикету, косметичні тортури, дієти, зміни тіла, стилю, поведінки. Її трансформація – це не шлях до самореалізації, а стирання індивідуальності заради виживання в жорстокому соціальному механізмі. Іронічна, гротескна і водночас глибоко емоційна стрічка Бліхфельдт ставить під сумнів не лише казкові сценарії, а й ті реальні стандарти, що досі визначають, хто «гідний» любові, уваги й щастя.
3. Влучна сатира на соціальні ролі й гендерні очікування
Стрічка демонструє, як жінок змушують змагатися одна з одною за право бути «поміченою» чоловіками. Тут нема місця сестринству, бо виживає та, хто краще вписується в норми.
Кожна сцена, кожен шрам на обличчі Ельвіри – це метафора того, як суспільство «ліпить» жінок, змушуючи їх змагатися одна з одною за любов, статус і прийняття. Фільм Бліхфельдт висміює амбітних соціальних хижачок, патріархальну систему, що їх створила, і всю ту блискучу, але порожню ідеологію, яка існує й досі.
4. Стилістично сміливе й візуально шокове кіно
Фільм не уникає тіла, болю й крові. Він межує з бодігорором – і робить це не заради ефекту, а щоб викрити, якою буквально жорстокою може бути гонитва за досконалістю. Такі сцени не забуваються й залишають осад довше, ніж сам перегляд.
Фільм працює з тілом як із текстом: кожне втручання – від дієт до стилістичних примусів – стає інструментом критики системи, що перетворює жінок на продукт для ринку шлюбів. Візуальна мова стрічки – химерна, тривожна, з огидними практичними ефектами, які одночасно викликають відразу і захоплення. Це політичне висловлювання – про тіло, що не належить собі, і про систему, яка навчає жінок жертвувати собою в ім’я ілюзії принца.
5. Голос нової сміливої режисерки
«Гидка сестра» – не стримана притча й не делікатна драма, це – жорсткий, подекуди нестерпний тілесний маніфест, знятий із відвагою мисткині, яка не боїться бути радикальною. Вона не підморгує глядачеві – вона змушує його здригатися, відчувати огиду й гнів, а водночас – співчувати, впізнавати себе, зчитувати метафори.
Бліхфельдт одразу демонструє стиль, який важко з кимось сплутати: суміш похмурої готики, театральної гротескності, феміністської аналітики й сміливого бодігорору на межі фізичної витримки глядача. Вона працює у дусі Корелі Фарже або Девіда Кроненберґа, але не наслідує – її камера спрямована не просто на тіло, а на систему, яка це тіло формує, калічить і виставляє на аукціон. Ім’я Бліхфельдт вже зараз виглядає як одне з найцікавіших і найнебезпечніших імен у сучасному європейському кіно. Її наступний фільм – обов’язковий для списку очікування всіх, кому не байдуже, куди рухається кіно як мистецтво й соціальний коментар.