Валіза, розбите серце і шалене бажання жити — це все, що залишилося в тату-майстрині Єви, головної героїні роману «Не закохуйся, Єво!», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, після втечі з рідного Сіверськодонецька. Новий дім, село Кунча на Хмельниччині, зустрічає дівчину безробіттям, туалетом на вулиці, холодним тазиком для купання і ще холоднішими поглядами людей. І коли здається, що гірше бути не може, у сусідній будинок заселяється колишній. І не сам, а разом із мамою, яка ненавидить Єву, і новою нареченою.
Трішки імпровізації — і Єва з місцевим хлопцем Марком вдають закоханих: усе просто, без почуттів і з одним непорушним правилом — не закохуватись. Але серце — той ще волелюбний орган. І в час, коли здається, що війна забрала все — рідне місто, роботу, впевненість у завтрашньому дні — чи варто відбирати ще й кохання?
«Коли опиняєшся за сотні кілометрів від рідного міста та міста, в якому залишилась робота, друзі та дім, то постійно розмірковуєш. Про життя. Смерть. Життя попри смерть. І навпаки, — каже авторка книжки Альона Рязанцева. — Тоді я спробувала подивитися на свої 25 років критичним оком й запитала себе — а чому ти не зробила нічого, аби втілити свою мрію в життя? Чому за чверть століття ти не зробила бодай спроби написати книгу?»
За словами письменниці, «Не закохуйся, Єво!» — це експеримент, її перший ромком і найвідвертіша книга. «Звичайно, у ній багато вигаданого, перебільшеного чи, навпаки, применшеного. Але це той простір — книжковий горокракс — якому я віддала частинку себе. Тієї Альони, яка втратила два найрідніших міста. Тієї Альони, яка вперше за багато років не знецінює себе, а втілює мрію у життя. Тієї Альони, яка вчиться існувати й знаходити хороше у цій новій реальності».
Yabl ділиться уривком з книги.
Славко притягнув на пікнік гітару — грати не вмів, але любив слухати, як на ній грають інші. Спочатку Марк ігнорував інструмент, але чи від нудьги, чи від бажання заглушити балачки Софи зі Славіком дістав гітару з чохла.
— Я знаю тільки три пісні, — попередив Марк.
Але грав він вправно. Не скажу, що ідеально, — кілька разів пальці злітали зі струн, акорди виходили деформованими, — але, як то кажуть, було душевно. Я дивилася на синьо-чорну поверхню озера, у якій темними плямами відбивалися гілки плакучої верби. Сонце давно зникло за горизонтом, залишивши посмак напруженого, але щасливого літнього дня — легка втома, спрага, чисте прохолодне повітря.
Я перевела погляд на Марка, вуста якого були зімкнуті, обличчя зосереджене, а руки вправні, впевнені, майже звичні мені. Позаду чулося відлуння кроків, десь уже скрекотіли жаби, але нашу увагу приковувала гітара, яку з ніжністю та якоюсь відстороненістю водночас притискав до себе хлопець.
Мене цікавило, про що думав Марк. Незнайома мелодія була сумна, але не трагічна, вона лягала на наші плечі, вуха й очі. Їх хотілося заплющити, але я не могла відірватися від цієї картини — вода, музика... Марк. Мабуть, він думав про щось тривожне. Зморшка, яку я бачила, коли хлопець злився, пролягла між бровами. Кутики губ, як і очі, опустилися. Іноді він їх підіймав, озирався, зустрічався з моїми очима і трохи довше, ніж зазичай, зазирав у них.
— О, це ж Metallica! — ледь не закричала Софа, почувши третю мелодію.
Я всміхнулася, впізнаючи її.
— Forever trusting who we are, — не втримавшись, тихо затягнула Софа, а потім підморгнула мені. — Nothing else matters…
Я підспівувала беззвучно, цього разу таки заплющивши очі. Відчувала, як серце плавиться, наче масло на розпеченій сковорідці. Музика, як і малювання, завжди мали на мене кепський вплив — вони витягували назовні почуття, приховані за повсякденними справами. Завдяки рутині дуже легко заглушити внутрішній голос, тривожність, паніку, роз’ятрену душу.
Відчула на собі погляд — Марк дивився на мене з незрозумілим сумом, немов я робила щось погане, щось не те, щось, що його ранило. Можливо, це лише пісня. Сумна пісня, сумний хлопець, сумна дівчина, сумний, хоч і красивий пейзаж, тільки він був не мій.
Не мій хлопець.
Не моє озеро.
Не мої дерева.
Не моя земля.
Із цими місцями мене не пов’язувало нічого, окрім війни. Бекграунд чистий, не виникає ніяких спогадів чи асоціацій, окрім болісного усвідомлення: ти не вдома. А вдома було краще, навіть якщо об’єктивно тут чистіше повітря й вода без канцерогенів.
Друзі мої розлетілися по різних кутках України та світу. Деякі опинялись у неймовірно класних містах, як-от Львів, Івано-Франківськ або Київ. Але чи помічав хтось із них красиву архітектуру чи зручну транспортну розв’язку?
Знайомі переселенці — друзі, однокласники, колишні колеги із Сєвєра — оцінювали місце проживання лише з погляду віддаленості від фронту та своєї домівки. Епізодичні прояви радості змінювалися байдужістю та скептицизмом.
Деякі не могли стримати туги за домом, маскуючи її злістю та докорами в бік міста, яке їх прихистило. Чи це було образливо для місцевих? Безсумнівно.
«Тут постійно так брудно... От у нас!..» — писала однокласниця, з якою ми підтримували зв’язок і після школи.
— Ти подивися, жодної лавочки. А де людям сидіти? — жалівся сусід, який виїхав із Сєвєра наступного дня після нас.
— І це вони називають парком? Побачили б вони наш... — це вже незадоволено бухтіла подруга, якій довелося покинути Харків.
Місцеві могли стикатися зі зневагою та зверхністю переселенців, хибно вважаючи, що вони насправді ось такі погані й невиховані люди. Частина з них, можливо, такими й були, але більшість... Більшість переселенців — принаймні тих, кого я знала, — були травмованими. Сум за домівкою отруював їхні думки, змушуючи бачити цей світ виключно чорно-білим. І не було тому виправдання чи якогось рішення — лише всеосяжне терпіння до ближнього.
Я дивилася на себе, на друзів, незнайомих переселенців. Я знала, що відчувають ті, хто втратив усе.
Вони скрізь почуваються чужими. Оголеними. Вразливими. Їм боляче дивитися на людей, які щасливо сміються у своїх домівках. І йдеться не про бажання мати власні чотири стіни, а про глибоку травму через втрату, яку надзвичайно важко вилікувати (якщо взагалі можливо).
Я намагалася пересилити себе. Вчилася насолоджуватися моментом, бачити хороше, дивитися в майбутнє, не озиратися на минуле. Мозок об’єктивно оцінював усі переваги життя на Хмельниччині (вода тут направду чиста, та й клімат м’якший), але...
Бути тут — як гостювати в далеких родичів. Ніби це сім’я, рідна кров, мало б бути природно й безболісно, — натомість ти зіщулюєшся, боїшся до всього доторкнутися, мов чужинка.
Для Марка це був дім. Хоча якоїсь миті він його покинув, щоб урятувати мій дім. А зараз я сиджу тут, як нагадування про втрату, про слабкість, про нищівну силу сусідньої країни, яку населяють нелюди.
Марк продовжував дивитися на мене, я не відводила погляд. Відчувала, ніби відстань між нами зі швидкістю світла чи то росте, чи то зменшується. Іноді хлопець так мені всміхався, торкався плеча, вдивлявся, що здавалося — він бачив мою душу, міг читати думки й навіть відповідати на них.
А іноді, як зараз, здавалося, я роблю йому боляче. Принаймні погляд Марка був наповнений болем.
Матеріали надані видавництвом Лабораторія