Вистава «Кабаре» стала найбільш обговорюваною та популярною у Молодому театрі, регулярно збирає солд-аути, а у Тік-Тоці відео з цього мюзиклу завірусились по всьому світу.
Yabl поговорив з виконавцем головної ролі Іллею Чопоровим про його творчий шлях як актора та композитора у Молодому театрі, про гучне «Кабаре» та український театр.
— Чи завжди ви мріяли бути актором і коли ви загорілись цим?
— Я мріяв стати актором більшу частину свого життя. В дитинстві я хотів бути співаком, потім в якийсь момент, завдяки театральним студіям, зрозумів, що театр мене приваблює набагато більше. В ньому я можу розкриватись як особистість набагато яскравіше.
— Яка була ваша перша вистава?
— Мене ввели у дитячу виставу «Принцеса Лебідь». Я пам’ятаю, що хвилювався. Я тоді виходив на сцену з провідними акторами театру. Дуже переживав, аби нічого не провтикати. Це ще був мюзикл, треба було співати, танцювати, а я був на 2 курсі. Мене трясло, хитало. Але в якийсь момент я зібрався, зробив, як мені здається, все, що я міг. Тоді я сподівався, що не підставив ні себе, не колег.
До мене прийшли мої друзі-одногрупники, вручили мені квіти, якісь подарунки. Це було дуже душевно, приємно.
— Ви народилися в Одесі, але вчились та почали працювати у Києві. На вашу думку, чи обов’язково юному актору їхати до столиці, чи можна починати у своєму місті, а вже згодом підкорювати Київ?
— Раніше, в певний період, відповів би, що одразу відправлятися в Київ. Зараз ця ситуація налагодилася в плані театрів. Тільки сліпий не побачить, як розквітають театри на заході України. Не тільки у Львові, а також у Києві, в Одесі дуже активно працюють. Зараз я впевнений, що це не обов’язковий параметр. Можна спокійно залишатись у своєму місті та робити свій театр привабливим та популярним.
— Завдяки «Кабаре» багато українців дізнались та почали цікавитись Молодим театром. Впевнена, що велика кількість глядачів хоче далі відвідувати ваші вистави. Які ваші рекомендації?
— Усе залежить від особистого смаку. Вам може подобатись одна вистава, але це не означає, що інша також буде до вподоби. Це суб'єктивно. Проте, я міг би порадити приходити до нас у театр, особливо на такі бестселери як «Зілля». Це прекрасна вистава.
«Кабаре», так би мовити, — окремий продукт в колаборації балетом Freedom з Оленою Коляденко. А «Зілля» — наша повноцінна театральна робота.
— Чи вважаєте ви «Кабаре» переломним моментом у вашій кар'єрі?
— Я так цього не сприймав, коли ми вперше ставили мюзикл. Для мене це була чергова вистава. Так, це була велика подія, бо ми разом з балетом Freedom, спільна постановка. Але все одно це не було: «Друзі, зараз ми будемо підкорювати Україну та весь світ». Ми просто ставили виставу, просто робили її добре — як зазвичай всі прагнуть. Усі хочуть робити добре, немає таких людей, які хочуть поставити щось слабке.
Якогось переломного моменту я не відчув. Мені всі казали, що прокинешся знаменитим, що ти — всюди зірка. Яка я зірка? Я — актор театру. Тоді я навряд чи думав, що можливо стати зіркою завдяки театру. Зараз навпаки. Напевно, саме тому, що в моїй уяві не існувало такої можливості — стати зіркою через театр, — я себе так не відчув і не відчуваю досі. Так, в мене з’явились додаткові активності, але я не можу сказати, що я катаюсь на Bentley або ходжу по червоній доріжці.
— Але люди почали вас впізнавати?
— Так, і це дуже приємно. Я ніколи не відмовляю, хоча мене іноді запитують: «А ти не відмовляєш?» З якою мотивацією мені це робити, якщо люди хочуть зробити зі мною фото, це прикольно. І мені приємно, і людям також. Почали цілеспрямовано ходити на вистави, де я граю. Я відчуваю певну відповідальність за те, що люди ходять на вистави зі мною. І таким чином деяких людей я знайомлю зі своїм театром. В цьому є свої привілеї.
— Під час перегляду мюзиклу «Кабаре» чи з’являлися у вас думки, коли на екрані з’являвся Конферансьє, що в майбутньому ви зіграєте цю роль?
— Ні, зовсім. Я дивився «Кабаре» ще до того, як ми його почали ставити. В дитинстві полюбляв мюзикли в цілому, міг переглядати їх по кілька разів. «Кабаре» теж бачив, але я захоплювався і все. Думав: «Як він це робить, як він такий швидкий, який він ультрахаризматичний». Але подумати, що колись я буду це грати — ні. Кого завгодно, та не Емсі. Якогось Короля Ліра, так, проте Конферансьє — точно ні.
— Який ваш улюбений Емсі?
— Алан Каммінг. Я дивився уривки з вистави і це щось на рівні енергії. Алан Камінг — найбільш неймовірний для мене. Серед усіх він наче не з цього світу, наче прийшов з паралельної реальності. Магія для мене відчувається лише під час перегляду Алана. «Вау, це — магія».
— Які найяскравіші моменти ви можете згадати з роботи над «Кабаре»?
— Моя перша в житті репетиція з оркестром. Це такий драйв. Я щиро бажаю кожному артисту хоч раз спробувати заспівати з живим оркестром. З бендом це круто, а з оркестром це щось неймовірне. Коли двадцять людей одночасно роблять цю справу так прекрасно та витончено. Цей звук проходить через тебе, і ти думаєш: «Хочу бути частиною цього». Цей спогад я запам’ятаю на все життя.
Ще пам’ятаю, коли мене позвали на примірку. А це відбувається або в театрі, або у швейному цеху. Ти або їдеш туди, або він знаходиться біля театру. У всіх по-різному, але загалом це — цех. Мені дають адресу, щоб я приїхав на примірку. Їду, дивлюся — а тут немає жодного цеху. Це була Площа Українських Героїв. Дивлюсь, а там Kachorovska. Звіряюся, чи це моя адреса. Я тоді і не уявлявав, що театр може бути в колаборації з великими брендами. Передзвонюю — мені кажуть: «Так, тобі сюди, заходь».
— Що найскладніше у день вистави? Репетиції, грим чи очікування, коли ви вийдете на сцену?
— Це все ж сама вистава, бо ти всю свою акумульовану енергію віддаєш туди. Репетиція — як би ти не працював на 100%, усе одно розумієш: увечері буде вистава. Тобі треба видати по максимуму — 110%.
Я не відчуваю страх, певні такі емоції, а намагаюсь зосередитись, що на виставі я максимально видам усю енергію, яку накопичив. Це буде круто та складно.
— Окрім того, що ви — актор Молодого театру, ви також композитор. Як проходить день композитора Молодого театру?
— Це дуже крута робота, яку я щиро люблю та сподіваюся, що вона буде в мене й у новому сезоні. Зі свого досвіду можу сказати, що це допомагає тобі як акторові краще зрозуміти художнє та постановочне середовище. Я дуже радий, що мені випала така можливість — працювати на той бік сцени.
Багато людей працюють і не виходять на ту сторону, а там дуже круто. Мені подобається, іноді навіть більше, ніж на сцені. Коли я композитор і випускається вистава, це може бути 3–4 місяці підготовчої роботи, під час яких я приходжу на репетиції. Режисери, актори, художники працюють, а я роблю певні помітки, що зараз відбувається на сцені, як це бачить сам режисер. І намагаюся зробити, так би мовити, додатковий емоційний пласт. Його ніхто, окрім мене, не бачить. Я записую, яка подія відбувається і що має глядач перед нею почути, щоб передбачити реакцію. Потім настає момент «відживання».
Працюю, роблю нотатки, приходжу додому, вмикаю комп’ютер. Після роботи, після вистав, буває до 2-3 ночі. Я працюю умовно 4-5 годин і шукаю різні шляхи, аби коректно передати цю емоційну драматургію. Іноді це такі теми, які не загуглишь. Це важко знайти в Інтернеті. Тому я витратив дуже багато часу, усе вивчав самостійно.
— Український театр. На вашу думку, чи змінилося ставлення людей до нього? Чи стало більше глядачів відвідувати театр порівняно з періодом до початку повномасштабного вторгнення?
— Театр, наскільки мені відомо, переживав деякі хвилі, періоди популярності. Теж були зали-аншлаги. Це додатковий буст з війною, бо потрібно спиратися на своє, шукати своє. Якщо у своєму шукати, то можна знайти. Дуже цікаві проєкти, режисери, актори.
Нещодавно чув думку, що зараз говоримо про «театральний бум». Але, якщо відверто, то це скоріше бум глядацький. Театр і до війни, і на початку війни робив класні вистави. Просто, наприклад, завдяки Тік-Току з «Конотопською відьмою», «Кабаре», «Макбет» глядач почав помічати театр. Це такий бум, коли глядачі полюбили театр. А талановиті актори та режисери у нас були завжди. І вони більше зосередились на Україні.
— Чи бачите ви себе у кіно? Якщо так, то з якими режисерами хотіли б попрацювати?
— Так. Хотілося б спробувати фестивальне кіно та великі проєкти. Наприклад, Антоніо Лукіч. Я б хотів з усіма познайомитись, співпрацювати.
— Ваші творчі плани на найближчі роки?
— Впевнений, що є такі люди, які навчилися планувати під час війни. Мені важко. Я не планую своє життя далі, ніж на умовно півроку максимум. Може два місяці. Планування — складна тема. Хтось це вміє робити, незважаючи ні на що. Я більш прагматична, реалістична людина.
Ми не знаємо, що буде в сезоні. У нас новий керівник і тільки після 2 вересня ми зможемо розуміти наші плани та кроки. Це вперше за 7 років, коли ми не знаємо, чим будемо займатися у цьому сезоні.
В перспективі у мене є один ультрасекретний театральний проєкт. Сподіваюся, що це станеться.
Інтерв'ю підготувала Олександра Колосовська
Фото: Ілля Чопоров / Instagram, Київський національний академічний Молодий театр